Танжерський похід () — військова експедиція Португальського королівства з метою захопити місто Танжер у Марокканському султанаті. Закінчилася катастрофою для португальців. Проходила у вересні-жовтні 1437 року. Очолювалася візеуським герцогом, інфантом Енріке Мореплавцем. Португальці оточили Танжер і, незважаючи на декілька штурмів, не могли здобути його. У жовтні до міста підійшли марокканські підкріплення з Фесу під командуванням візира Абу-Захарії. Користуючись чисельною перевагою, марокканці оточили португальський табір. Під тиском голоду інфант Енріке капітулював. Аби врятувати своїх людей і отримати право на відступ, він пообіцяв марокканському султанові повернути Сеуту, захоплену португальцями 1415 року. Видавши заручників, інфант отримав дозвіл відвести свої війська. Після повернення експедиційних сил португальський уряд і кортеси відмовилися дотримуватися угоди з Марокко, кинувши напризволяще португальських заручників, серед яких був інфант Фернанду. Поразка сильно вдарила по авторитету Енріке, який був ініціатором, організатором і керівником цього походу. З іншого боку, марокканський візир Абу-Захарія перетворився з непопулярного регента на героя, рятівника султанату. Також — Танже́рська катастро́фа ().
Передумови
1415 року Португалія захопила марокканське місто Сеуту на південному боці Гібралтарської протоки. Через чотири роки марокканці марно намагалися відвоювати цитадель. Після вбивства султана в 1420 році Марокко поринуло у політичну кризу, яка розтягнулася на декілька років. Це дало португальцям можливість укріпитися в СеутіJulien 1961:195–196..
Всупереч сподіванням Португалії завоювання Сеути виявилося неприбутковимRussell 2000:135, 142, 143, 152.. Марокканці відрізали місто від своєї сухопутної торговельної мережі та системи постачання. Внаслідок цього Сеута перетворилася з великого населеного пункту на вилюднілу фортецю, яку слід було захищати силами португальської залоги. Кошт на її утримання був більше від доходу з міста. Оскільки португальці не вели військових дій у Північній Африці, а витрати на Сеуту спустошували державну скарбницю, частина португальських високопосадовців вимагали відкликати сеутський гарнізон і покинути містоRussell, 2000..
1416 року король Жуан I призначив свого сина-інфанта, візеуського герцога Енріке Мореплавця відповідальним за постачання СеутиMonumenta Henricina II:240.. На противагу планам залишити місто, він хотів вирішити проблему шляхом розширення португальської експансії в Марокко.
1432 року Енріке запропонував батькові амбіційний проект хрестового походу з метою захопити усе Марокко, або його північну частину з великими торговельно-фінансовими центрами. Перемога принесла б Португалії нові багаті землі й численних підданих, а ізольована і дотаційна Сеута перетворилася б на самодостатній форпост. Честь очолити експедиційне військо автор проекту випрошував для себеRussell, 2000:Ch.6:136ff..
Для розгляду ідеї марокканського походу Жуан І зібрав королівську раду. До неї увійшли його сини — спадкоємець Дуарте, коїмбрський герцог Педру, конетабль Жуан, барселуський граф Афонсу, аррайолуський граф Фернанду, оренський граф Афонсу. Вони всі висловилися проти марокканської авантюри Енріке. Обґрунтування походу видавалися непереконливими: ні людських, ні фінансових ресурсів на підкорення Марокко португальці не малиПисемні доповідні, датовані квітнем–червнем 1432 року, в яких зазначено недоцільність походу зібрані в Monumenta Henricina; їхнім авторами є Фернанду Аррайолуський (IV:99), конетабль Жуан (IV:111), Афонсу Барселушський (IV:123), Афонсу Оренський (IV:129). Загальний огляд цих доповідних поданий у Russell, 2000:Ch.6. Прямих джерел про позицію Педру Коїмбрського немає, але судячи з хронік, вона була негативною (Pina 1901, ch. 19).. Крім цього, братам не подобалося, що Енріке очолить похід. Барселуський граф Афонсу взагалі радив йому вступити на службу до Кастильської Корони, де б той зміг прославитися у війнах з іновірцямиMonumenta Henricina IV:123; Russell, 2000:Ch.6..
Через місяць, у липні 1432 року, португальський посол представив кастильському уряду марокканський проект Енріке. Проте Кастильська Корона в особі Алваро де Луни так само відхилила його, вважаючи недоцільнимRussell 2000:149..
Обстоюючи ідею походу, Енріке Мореплавець вказував на сприятливість моменту: султанат роздирала війна між бунтівними регіональними володарями і центральним урядом; молодий марокканський султан Абд аль-Хакк II з Маринідської династії ворогував зі своїм владолюбним візиром-ренетом Абу-ЗакарієюJulien 1961:196.. Інфант вірив, що марокканці не зможуть організувати опору у разі нападу. Він вважав, що достатньо захопити важливі порти Танжер, Ксар-ес-Сегір й Асілу, аби забезпечити панування Португалії в цілому Північному Марокко. Питання нестачі військ Енріке планував вирішити за рахунок Святого Престолу — папа мусив проголосити експедицію хрестовим походом, і тоді вояки з усіх кутків християнської Європи компенсували б малу чисельність португальських силЦе видно з доповідної самого Енріке від 1436 року (Monumenta Henricina V:201; Russell 2000: 156—158).
Король Жуан І симпатизував планам Енріке, але 1433 року помер, не встигши ухвалити рішенняRussell 2000:160. Наступний король Дуарте був противником авантюри. Незважаючи на це, Енріке наполегливо добивався її реалізації й спромігся заручитися підтримкою наймолодшого брата-інфанта Фернанду. Останній, невдоволений своїми скромними маєтками в Португалії й підбурюваний братом, сподівався покращити своє становище закордономPina 1901, ch. 10; Russell 2000:151; Quintella 1839:І:85.. 1435 року Енріке і Фернанду спільно повідомили короля, що за потреби вирушать до Марокко власним коштом, зі своїми людьми, включаючи членів Ордену Христа і Авіського орденуPina 1901, ch. 11; Russell 2000:151–152. Дуарте намагався відмовити їх, скеровуючи до КастиліїЗ цією пропозицією до Кастильської Корони був направлений португальський посол (Monumenta Henricina V:42)..
Тим часом Енріке знайшов собі нового союзника — королеву Леонору Арагонську, дружину Дуарте. Вона була налаштована анти-кастильськи й стала намовляти чоловіка підтримати експедицію до МароккоТрадиційно, на важливій ролі Леонори у цій справі наголошує Піна (Pina 1901 ch. 12; Quintella, 1839:І:85); Рассел ставить під сумнів традиційне тлумачення (Russell 2000: 152).. Врешті-решт, Дуарте погодився за умови, що Енріке прийме своїм названим сином його рідного сина, молодого інфанта Фернанду, визнає того своїм спадкоємцем і заповість усі свої маєтності. Енріке погодився на пропозицію короля і 7 березня 1436 року переписав свою спадщину на небожаMonumenta Henricina V: 205; Russell 2000:168..
Приготування
Кортеси У березні 1436 року король Дуарте розіслав накази про підготовку до Марокканського походу. Планувался, що португальці здобудуть три головні порти — Танжер, Ксар-ес-Сергір та АсілуPina 1901, ch. 12; Monumenta Henricina V:208.. Загальна кількість експедиційної армії мусила нараховувати 14 тисяч вояків; з них 4 тисяч становила кіннота (3500 лицарів, 500 кінних лучників), а 10 тисяч — піхота (7000 піхотинців, 2500 лучників, 500 слуг)Хроністи подають однакові цифри: Pina 1901:67. Álvares 1730:46; Див. також: Quintella 1839:І:86; Russell 2000:161.. До Кастилії, Англії, Фландрії, Північної Німеччини були відряджені посланці з метою скуповувати кораблі, амуніцію та провіантPina 1901:70; Quintella 1839:І:86.
У середині квітня Дуарте скликав у Еворі кортеси, аби зібрати гроші на похідQuintella 1839:І:86; Russell 2000:160. Депутати дуже скептично поставилися до пропозицій, а представники міщан переважно висловилися проти експедиції. Тим не менш, завдяки інтригам королівських агентів, кортеси успішно проголосували за її скромне фінасуванняPina 1901:68; Quintella 1839:І:86; Russell 2000:160-161.
У голосуванні не брали участі головні опоненти проекту — три королівські брати: коїмбрський герцог Педру, конетабль Жуан і барселуський граф Афонсу. Дуарте навмисно «забув» їх запросити до кортесів, аби вони не зіпсували справи. У серпні 1436 року король він зустрівся при дворі в Лейрі, аби вони представили свої голосиPina 1901:70–71; Quintella 1839:І:87. Трійця висловилася проти" і записати так у постанові кортесівQuintella 1839:І:87; Піна наводить заяви інфанта Жуана (Pina 1901, ch. 17), Афонсу Барселушського (ch. 18) і Педру Коїмбрського (ch. 19), проте редактори Monumenta Henricina сумніваються у їхній автентичності.. Але Дуарте попередив, що їхні голоси вже нічого не визначають і Марокканська експедиція відбудеться за будь-яких умов.
Переговори з Римом і Кастилією
Тим часом Енріке вів переговори зі Святим Престолом, аби санкціонувати Марокканську експедиціюRussell 2000:153.. 8 вересня 1436 року папа Євгеній IV видав для нього буллу «Rex Regnum», якою благословив починання португальців і оголосив хрестовий похідMonumenta Henricina V:271.. Тим не менш, понтифік сумнівався у законності війни проти мусульманського Марокко. Його вагання посилили доповіді болонських юристів Антоніо Мінуччі з Пратовеккьо та Антоніо де Роселліса, які твердили, що в Португалії немає підстав на «справедливу війну» (jus bellum) проти марокканцівMonumenta Henricina V:261, 266, 285, 320. Втім, юристи зазначали, що мусульмани окуповують терени давньоримської провінції Мавританії, власність імператора Священної римської імперії. Оскільки він не намагається повернути її, його «васал» португальський король має право зробити це за нього (Russell 2000:161-164)..
Паралельно з підготовкою походу, Енріке клопотав перед Римом, аби той визнав португальські претензії на незавойовану частину Канарських островівMonumenta Henricina V:254.. Це спричинило конфлікт із Кастилією, що ледь не поставив під загрозу Марокканський проект інфанта. Коли 15 вересня 1436 року папа Євгеній видав для Енріке буллу «Romanus Pontifex», якою визнав право Португалії підкорити незаймані КанариMonumenta Henricina V:281., кастильськи прелат і бургоський єпископ Альфонсо де Картахена офіційно виступив проти такого рішення. Він навів томи документів, доводячи, що усі Канарські острови «по праву» належать Кастильській Короні. Під тиском аргументів понтифік був змушений відкликати свою постанову по Канарах у листопаді того ж рокуMonumenta Henricina V:346; Russell 2000:164.. Втім, бургоський єпископ не спинявся і взявся обґрунтовувати перед Римом нові завищені претензії: визнання верховенства кастильської Компостели над рядом португальських діоцезій, переведення португальських лицарських орденів до кастильської юрисдикції, і, найголовніше, відкликання Марокканського походу. Кастилець вважав, що вся Північна Африка входить до кастильської сфери інтересів і тому навіть Сеуту, завойовану португальцями, слід віддати Кастильській КороніRussell 2000:164-165.. Ці вимоги поставили під загрозу не лише плани Енріке, а й могли призвести до нової кастильсько-португальської війниRussell 2000:165.. Аби уникнути збройного конфлікту папа Євгеній IV маніфестував нову буллу «Dominatur Dominus» від 30 квітня 1437. Цей документ дозволяв португальцям військову експедицію, але й змінював положення минулорічної вересневої булли таким чином, щоб не обмежувати потенційні права кастильців на завоюванняMonumenta Henricina VI:43.. Тим не менш, до кінця травня 1437 року ситуація з походом була неясна, а сам Енріке, готуючись до кастильської агресії, наказав укріпити кордон у Валенсі й ОлівенсіМова про португальсько-кастильський конфлікт 1380—1444 років. Див. Monumenta Henricina VI.. Врешті-решт, на початку літа 1437 року кастильці вгамували свої політичні апетити й дипломатичне протистояння закінчилося.
Похід
Виступ