Во́лзько-Ка́мський запові́дник, повна офіційна назва Во́лзько-Ка́мський держа́вний приро́дний біосфе́рний запові́дник () — біосферний заповідник, розташований у Республіці Татарстан (Росія). Заснований 13 квітня 1960 року. Площа охоронюваної території становить 11 377 га. Заповідник створений задля комплексної охорони лісових та лісостепових екосистем Середнього Надволжя. Ці ліси дуже цінні як у флористичному, так і в фауністичному відношенні. Флора заповідника налічує 1638 видів рослин, з яких 112 занесені до Червоної книги Татарстану. Фауна Волзько-Камського заповідника включає ссавців 50 видів, птахів — 230, плазунів — 6, земноводних — 11, риб — 41, та кілька тисяч видів безхребетних; загалом з тварин 20 видів занесено до Червоної книги Татарстану. Своєю назвою він зобов'язаний межиріччю двох водних артерій, Волги і Ками, в якому знаходиться його південна частина, хоча формально Кама не належить до заповідних водойм.
Історія До XVII сторіччя терени сучасного заповідника населяло плем'я черемисів (марійців), представники якого облаштували на березі Раїфського озера язичницьке капище. 1630 року в цій місцині монахом Філаретом закладений православний скит, а 1662 року розпочато будівництво чоловічого Раїфського Богородицького монастиря. 1674 року цар Олексій Михайлович передав монастирю прилеглі до озера ліси. Завдяки тому, що ця територія для місцевих мешканців тривалий час носила сакральний характер, Раїфський ліс не зазнав потужного господарського впливу, що сприяло збереженню його флори та фауни.
У XIX сторіччі Раїфський ліс відвідали перші натуралісти і підтвердили його значущість для наукових досліджень. З 1892 року на цих теренах почали проводити польові заняття для студентів Казанського університету. Після Жовтневого перевороту 1917 року Раїфський монастирські володіння секуляризували, вже тоді професор А. Я. Гордягін запропонував їх заповідати. Першим кроком на цьому шляху стала передача Раїфського лісу лісовому факультету Казанського університету в 1919 році, другим — затвердження проекту Татарського національного заповідника (парку) в 1924 році. Площа майбутнього заповідника мала становити 769 га, однак цей план так і не був втілений. 1932 року на землях місцевого пралісу створили Раїфський агролісгосп, 1934 року їх передали Татарській лісовій дослідній станції. В часи Другої світової війни Раїфський ліс мав статус стаціонару Ботанічного та Біологічного інститутів Академії наук СРСР. В цей період проводились ботанічні дослідження його теренів, що призвело до організації Раїфського дослідного лісництва у 1954 році. В 1957 році лісництво отримало наказ вирубати соснові бори на своїх землях, однак директор лісництва В. К. Вєткасов відмовився його виконати. Це принципове рішення позбавило його посади, однак прискорило організацію природоохоронної установи. Зрештою 13 квітня 1960 року Волзько-Камський заповідник був заснований.
Від самого початку терени заповідника складали дві ділянки, віддалені одна від одної на 100 км: Раїфська ділянка площею 3864 га і Саралинська площею 4170 га, землі якої до заповідання належали Саралинському лісництву. Саралинська ділянка окрім суходолу включала також 1353 га акваторії Куйбишевського водосховищаЗаповедники СССР: в 11 т. / под ред. В. Е. Соколова, Е. Е. Сыроечковского. — М.: Мысль, 1989. — Т. Заповедники европейской части РСФСР. — С. 96—98. . Для поліпшення охорони заповідної території з 1983 року навколо неї почали формувати так звану буферну зону, площа якої в 1995 році досягла 15 000 га. 2001 року площу Раїфської ділянки збільшили до 5921 га. 2005 року Волзько-Камський заповідник отримав статус біосферного резервату ЮНЕСКО.
Клімат Волзько-Камський заповідник розташований на межі двох природних зон: південної тайги і лісостепу, кордон між якими проходить точно між заповідними ділянками. Клімат заповідника помірно континентальний з різкими коливаннями температури і нерівномірною кількістю опадів. Середньорічна температура повітря на Раїфській ділянці становить 3,8 °C, на Саралинській — 4,2 °C. Найхолодніший місяць — січень, чия середня температура складає –10,2 °C. Середня температура найтеплішого місяця, липня, дорівнює 19,3 °C. Це свідчить про вплив на охоронювану територію глобального потепління, внаслідок якого клімат стає менш континентальним, оскільки ще в XX сторіччі середньорічна температура в цій місцевості становила 3,1 °C, середня температура січня складала –19,3 °C, а середня температура липня — 23,8 °C. Найнижча зафіксована тут температура склала –48 °C, а найвища становила 36,2 °C.
Безморозний період із температурами вищими за 5 °C триває в середньому 128 днів. Сніговий покрив тримається в середньому 146—147 днів. Тривалість вегетаційного періоду складає 162—175 днів. Сонячне випромінювання сумарно становить близько 2000 годин на рік. Середньорічна кількість опадів на Раїфській ділянці становить 590 мм, на Саралинській — 540 мм.
Географія та гідрологія
Волзько-Камський заповідник розташований у Республіці Татарстан, що лежить у межах Росії. Обидві заповідні ділянки знаходяться на лівому березі Волги, причому Раїфська адміністративно належить до Зеленодольского району Татарстану, а Саралинська — до Лаїшевського. Поблизу кордонів Раїфської ділянки розташовані селища Раїфа, Ільїнське, Новопольський, Грузинка, Садовий. З півдня повз неї проходить шлях А295. Найближче місто — Зеленодольск, а столиця Татарстану Казань віддалена від неї лише на 30 км в південно-східному напрямку. Саралинську ділянку оточують такі села як Атабаєво, Ташкірмень, Макаровка і Татарські Сарали. Найближче до неї місто, Лаїшево, розташоване на схід від заповідної території. Адміністрація установи знаходиться у селищі Садовий.
Раїфська ділянка має рівнинний рельєф. Її центр сильно понижений, пересічений давніми балками і дюнами. Тут абсолютна висота озерних чаш складає лише 60—62 м над рівнем моря, в той час як дно периферійних водойм лежить на висотах 100—105 м. Північ та південь Раїфської ділянки помережані ярами і балками. Рельєф Саралинської ділянки більш горбистий. В її межах перепад абсолютних висот сягає 50—140 м. Суходільна частина Саралинської ділянки являє собою високі надрічкові тераси, а в її акваторії розташовано 10 островів. Рельєф островів дюнно-горбистий, окремі дюни здіймаються на 20 м над урізом води. Зайнята водою частина акваторії мілка, помережана видовженими на десятки метрів «гривами» заввишки тільки 0,5—1 м.
Головна водна артерія заповідника — річка Волга. Втім, Раїфська ділянка до її берега безпосередньо не прилягає, натомість її основною артерією виступає ліва волзька притока — Сумка. Вона, в свою чергу, має розвинену мережу правих приток, більшість з яких складають балки, що збирають дощову і талу воду. З лівих приток Сумки найбільш значущою є типово лісова річка Сер-Булак. Усі річки Раїфської ділянки належать до типу «сухих», оскільки ґрунтові води їх практично не живлять; влітку вони часто пересихають. Раїфська ділянка багата також на суфозійно-карстові озера і невеличкі болота. В її межах розташовані три великих озера (Раїфське, Линеве, Гниле), а ще три (Ільїнське, Біле, Шатуніха) межують з її кордонами. Раїфське озеро найбільше за площею і глибиною акумулює значну частину твердого осаду Сумки. На Саралинській ділянці мережа приток не розвинута, натомість її істотною частиною виступає власне Волга з мілководною частиною Куйбишевського водосховища.
Геологія та ґрунти Геологія ділянок Волзько-Камського заповідника різниться. Раїфська ділянка розташована на місці давньої річкової долини, яку заповнив алювій Волги. Ці давні волзькі тераси складені пісками і супісками, що чергуються із прошарками глини і лесоподібного легкого суглинку. Через їхню значну потужність залягання ґрунтових вод у цій місцевості глибоке. З недавніх геологічних подій слід відзначити зміну обрисів озер. Ще у XVI столітті на теренах теперішнього заповідника існувало одне осяжне озеро — Велике Раїфське. У XVII сторіччі після вирубування навколишніх лісів швидкість течії малих річок зросла, вони стали виносити велику кількість осаду, який зрештою осів в озері та поділив його на дві менші водойми — сучасні озера Раїфське та Біле.
Суходільна частина Саралинської ділянки складена переважно пісками і глинами, під якими залягають коричнево-бурі суглинки. Перша і друга річкові тераси тут сформувались, відповідно, у вюрмську і рисську геологічну добу. Наразі обидві тераси інтенсивно розмиваються водами Куйбишевського водосховища. В змінах рельєфу цієї ділянки окрім ерозії, значну роль грають також акумулятивні процеси (відкладення наносів течією водосховища) і просідання ґрунтів під дією підземних вод.
У Волзько-Камському заповіднику переважають дерново-підзолисті ґрунти. Їхній механічний склад, вміст золи і гумусу сильно різняться в залежності від ґрунтотворних порід і типу рослинності, під якою вони розвиваються. Так, вміст гумусу в них варіює від 0,5 до 5 %, механічний склад — від рихлого піску до важкого суглинку тощо. З поміж інших типів ґрунтів незначну площу займають сірі лісові, на болотах і луках є ділянки із перезволоженими ґрунтами.
Флора
Рослинність Волзько-Камського заповідника охоплює половину видового різноманіття флори Татарстану. Тут зростають судинних рослин 834 види (з них 800 квіткових), мохів — 163, печіночників — 44, водоростей — 600. Близько 40 % флори заповідника складають тайгові рослини, 34 % — неморальні (рослини широколистяних лісів). Таксономічне різноманіття охоплює 80 родин судинних рослин, з яких найширше представлені Айстрові, Тонконогові, Бобові, Осокові, Гвоздичні, Капустяні, Розові, Глухокропивові, ОкружковіЗаповедники СССР: в 11 т. / под ред. В. Е. Соколова, Е. Е. Сыроечковского. — М.: Мысль, 1989. — Т. Заповедники европейской части РСФСР. — С. 99—100. .
Типи рослинності Волзько-Камського заповідника різноманітні, але серед них переважає ліс, який вкриває 90 % його площі. З усіх типів лісів найпоширеніший — соснові бори, значно меншу площу займають липини, діброви, мішані ялинові ліси, березини. Відносно невеликі за площею ділянки лук, прибережної і болотяної рослинності.
На Раїфській ділянці 87 % рослинного покриву складають саме соснові бори. Чисті соснові деревостани можна побачити на півночі цього заповідного куточка, в центральній частині ділянки переважають мішані (із ялиною і листяними породами) сосняки. На піщаних та супіщаних ґрунтах зростають лишайниковий, брусничний, чорничний, квасеницевий, липовий, костянично-яглицевий і перелісниковий типи сосняків, на суглинках — мішані ялинники, в підліску яких трапляються дуб, сосна, липа, та липини із підліском, складеним дубами і ялинами.
На Саралинській ділянці переважають сосняки і липини. Соснові бори розвинуті на прибережних терасах, де на піщаному ґрунті у трав'яному покриві панують лишайники. Діброви та спілі липини притаманні північній частині Саралинської ділянки, однак частина цих цінних лісів внаслідок вирубування була заміщена малоцінними березинами. Загалом сосняки цієї частини заповідника відрізняються від соснових лісів Раїфи. На Саралинській ділянці переважають такі підтипи як бруснично-моховий, бруснично-злаковий і злаковий сосняки, у підліску яких окрім липи зростають також осики, а в трав'яному покриві багато переліски багаторічної, медунки лікарської, розхідника звичайного і пишних папоротей: Athyrium crenatum, безщитника жіночого, щитника чоловічого. В борах прирічкових терас добре помітні елементи степової флори: астрагал піщаний, вероніка колосиста, волошка сумська, дзвоники сибірські, зміячка пурпурова, костриця поліська, кипець сизий, наголоватки волошкові, полин Маршалла, пирій сизий. На схилах Лисої гори і Волги зростають навіть такі рідкісні для цього краю рослини як вишня степова і ковила пірчаста. У квасеницево-мохових сосняках багато широколистих мохів (наприклад, мніума, родобріума рожевого), крім того, лише тут можна натрапити на червонокнижних представників флори — орхідею Calypso bulbosa і одноквітку звичайну.