Васи́ль Андрі́йович Жуко́вський ( , село Мішенське, Бельовський повіт, Тульська губернія — , Баден, Німецький союз) — російський поет, один із основоположників романтизму в російській поезії, автор багатьох елегій, послань, пісень, романсів, балад і епічних творів. Також відомий як перекладач поезії та прози, літературний критик, педагог. У 1817—1841 роках учитель російської мови великої княгині, а відтак імператриці Олександри Федорівни та наставник цісаревича Олександра Миколайовича. Таємний радник (1841). Автор державного гімну Російської імперії «Боже, Царя храни!» (1833).
У літературному плані вважав себе учнем М. М. Карамзіна. Учасник літературного об'єднання «Арзамас» (з 1815 року), 1818 року прийнятий чинним членом Академії Російської. Увійшов до сонму першочергових російських класиків, літературний наставник О. С. Пушкіна. Реформатор російської поезії, до числа віршових розмірів російської мови увів амфібрахій і білий п'ятистопний ямб. Удосконалив російський гекзаметр, автор класичного російського перекладу «Одіссеї» (1842—1846).
Походження. Становлення (1783—1802)
Обставини народження Переказ про обставини народження та перші роки майбутнього поета залишила його племінниця А. П. Зонтаг. 1770 року секунд-майор Афанасій Іванович Бунін, поміщик Тульської, Калузької й Орловської губерній, отримав у подарунок від приятеля майора Муфеля двох дівчат, захоплених у полон 1770 року під час штурму турецької фортеці Бендери. Це були сестри Сальха та Фатьма, батько яких загинув під час захисту міста. Молодша з них, Фатьма, якій було 11 років, померла через рік, а її 16-річна старша сестра вижила. 1786 року Сальха одержала офіційну посвідку «для вільного в Росії проживання», в якій вказано, що вона хрещена, хрещеною матір'ю стала дружина Буніна Марія Григорівна. Після хрещення Сальха дістала ім'я Єлизавета Дементіївна Турчанінова. П. О. Плетньов у своїх спогадах уточнював, що ніби-то чув від самого Жуковського, що його матір походила з сералю турецького паші Сілістрії. Єлизавета Дементіївна стала наложницею А. І. Буніна, її поселили в садибі Мішенське в окремому будиночку; в майбутньому вона посіла посаду ключниці в маєтку.
У законному шлюбі в Афанасія Івановича Буніна та його дружини Марії Григорівни Безобразової народилось 11 дітей, з яких до 1770 року вижило п'ятеро. Залишаючись наложницею, Єлизавета Турчанінова няньчила молодших доньок свого господаря від законної дружини — Варвару та Катерину. В А. І. Буніна не було спадкоємця: його єдиний син Іван, який подавав великі надії (його навіть відправили на навчання в Галлі, разом із нащадками фаворитів імператриці — Олексієм Бобринським і Олександром Чесменським), помер у молодому віці.
З часом глава сім'ї оселився в будинку своєї наложниці; в них народились три доньки, які померли немовлятами. Після переїзду Афанасія Івановича до Турчанінової Марія Григорівна перестала пускати турчанку до садибного будинку та заборонила спілкуватись із нею доньці Варварі. 29 січня 1783 року Єлизавета Дементіївна народила сина, батько якого тоді перебував у Москві. Хрещений Василь був у садибній церкві Покрову Пресвятої Богородиці та записаний як «незаконнонароджений син дворової вдови». Хрещеним батьком став збіднілий київський поміщик Андрій Григорович Жуковський, утриманець Буніних, він же й всиновив Василя, передавши йому своє прізвище та по-батькові. За легендою, хресною матір'ю зголосилась бути Варвара Буніна, а навесні й сама Єлизавета Дементіївна прийшла до Марії Григорівни та поклала маленького Василя біля її ніг, після чого мир у маєтку було відновлено. І. Ю. Віницький зауважував, що біографічний міф про відносини в родині Буніних було сконструйовано за лекалами романтичної літератури XVIII століття, а насправді відносини в садибі були складними до такого степеня, що особисті драми необхідно було пом'якшити й естетизувати в очах нащадків.
Початкова освіта 1785 року А. І. Бунін записав Василя сержантом до Астраханський гусарський полк; у 6-річному віці Жуковський здобув чин прапорщика і з незрозумілої причини був звільнений у відставку. Того ж 1789 року йому найняли німця-вчителя Єкима Івановича, але той не мав педагогічного таланту, і навчанням Василя зайнявся його вітчим Андрій Григорович Жуковський. 1790 року сімейство Буніних переїхало в повному складі до Тули. Узимку Василя віддали до пансіону Христофора Роде як прихідного учня. Додатково йому найняли домашнього вчителя — Ф. Г. Покровського, який працював у Головному народному училищі. 27-річний Покровський був доволі відомим у той час літератором, прибічником класицизму, який проповідував буколічне філософське усамітнення. Покровський не міг упоратися з характером Василя й заявив, що той не має здібностей.
У березні 1791 року в Тулі помер 75-річний Афанасій Іванович Бунін. За заповітом увесь статок він поділив між чотирма своїми доньками, Турчаніновій і Василю Жуковському не було залишено нічого. М. Г. Буніна передала Єлизаветі Дементіївні на сина 10 000 рублів — досить значну суму. Главу сім'ї похоронили в Мішенському, куди повернулась домочадці; Василя залишили в пансіоні Роде аж до його закриття 1792 року. Восени 1792 року він вступив до Головного народного училища, але невдовзі звідти був виключений за «нездібність». Відтак Василя прихистило сімейство Юшкових, Варвару Афанасіївну Юшкову — свою зведену сестру — Жуковський згодом називав «хранителем свого дитинства». У її садибі Сальково був домашній театр, і взимку 1794 року Жуковський уперше відчував бажання стати драматургом, рівним якщо не Расіну, то Сумарокову. Він написав трагедію на сюжет Плутарха «Камілл, або Звільнений Рим», а далі мелодраму на сюжет роману «Поль і Віргінія», в якій явно проглядались його майбутні літературні інтереси.
Дворянство
1795 року сімейство Юшкових зробило спробу хоч якось забезпечити майбутнє Василя, ініціювавши процес про внесення Жуковського до 2-ї частини Родовідної книги по Тульській губернії. Завдяки А. І. Протасову (чоловіку сестри В. А. Юшкової), Військова колегія видала «патент на чин» і «посімейний формуляр», у якому відставка не згадувалась. В один день 25 квітня 1795 року з порушенням процедури було подано заяву й тут же винесено «Ухвалу» про внесення Жуковського до родовідної книги. Грамота на дворянство була отримана 1 червня. Щоб не було неприємностей з боку Департаменту герольдії, було вирішити призначити хлопчика на справжню службу. У супроводі сусіда — майора Д. Г. Постнікова — восени 1795 року Жуковського відправили до Кексгольма, в Нарвський полк, де колись служив його батько. Задум не увінчався успіхом. За В. Афанасьєвим, причиною було те, що указом Павла I заборонялось брати в офіцери неповнолітніх. Н. О. Портнова та М. К. Фомін припустили, що командир полку не прийняв явно фальсифікованого формулярного списку, а без нього довелось би починати з нижніх чинів. Набагато пізніше, ревізією 1838 року порушення було виявлено, але з родовідної книги Жуковського не викреслили, а наступного, 1839 року він — тоді чинний статський радник — був імператорським указом пожалуваний «із потомством» дворянським титулом.
Жуковський ще один рік провів у маєтку Мішенське, здобуваючи домашню освіту. Тут же відбулось знайомство з А. Т. Болотовим, який порадив влаштувати Василя до Московського університетського пансіону. У листопаді 1796 року клопоти з його зарахування розпочав П. М. Юшков. У січні 1797 року Жуковського привезла до Москви М. Г. Буніна й представила його інспекторові пансіону — професорові кафедри енциклопедії та натуральної історії Московського університету А. А. Прокоповичу-Антонському. Іспит-співбесіда виявив, що юний Жуковський добре знає французьку та почасти німецьку мову, а також добре начитаний у французькій і російській літературі XVIII століття.
Московський університетський пансіон
Жуковського прийняли до першого середнього класу пансіону (тобто третього з шести), де він доволі швидко звик із уставом і порядками — звичку вставити о 5 ранку він зберіг до кінця життя. Програма навчання була досить ліберальною: частину предметів учні вибирали самі. Жуковський вибрав історію, російську словесність, французьку та німецьку мову та малювання. Найближчим його другом став Андрій Тургєнєв — син директора університету, їх пов'язували спільні інтереси та коло читання. Викладачем російської словесності був М. М. Баккаревич, знавець просодії та шанувальник Ломоносова та Державіна. Обов'язковим читанням пансіонерів був журнал «Приємне та корисне проведення часу».
На канікулах 1797 року Жуковський облаштувався в Мішенському, яке за заповітом відійшло Юшковим. У травні від сухот померла 28-річна Варвара Афанасіївна; в маєтку як і раніше жили Марія Григорівна Буніна та Єлизавета Дементіївна Турчанінова. Поселили його в колишньому флігелі вітчима А. Г. Жуковського, де облаштували бібліотеку та де Василь Жуковський залишив перші проби пера: вірш «Травневий ранок» і прозаїчний уривок «Думки при гробниці», наслідування Юнга. Останній, за словами О. М. Веселовського, був написаний 14-річним хлопчиком під настроєм від смерті В. А. Юшкової: «сріблястий, блідо мерехтливий місяць світить, цілком по-юнгівськи, над напіврозваленою гробницею; <…> результат — солодкий відчай, замисленість, томливість. Усесвіт представляється гробом, але смерть торжество, вона — путь до вічноблаженного краю». Перший вірш, за В. Афанасьєвим, «вийшов по-учнівськи несмілим» і видавався наслідуванням одночасно Державіна та Дмитрієву. Ода «Бог» Державіна справила на юного Жуковського таке враження, що разом із однокласником Родзянком він переклав її французькою мовою та написав авторові лист захоплення. За прикладом Карамзіна, вірш був безримним. Це було першим свідченням того місця, яке Карамзін посів у житті та літературній долі Жуковського. Микола Михайлович став для нього вчителем не лише в поезії, але й в житті, а 1815 року, в одному з листів Жуковський назвав його своїм «євангелистом». Перші літературні спроби Василя були схвалені М. М. Баккаревичем і передані до редакції «Приємного та корисного проведення часу».
Після знайомства з Андрійєм Тургенєвим Жуковський уперше зацікавився німецькими романтиками, для чого йому довелось поглиблено зайнятись мовою. Утім, навіть 1808 року він стверджував у одному з листів, що все ще зле знайомий із німецькою літературою і мову знає не настільки добре, наскільки треба. Його промови щороку читались на урочистому акті (тобто випускному іспиті) та друкувались у «Приємному та корисному проведенні часу». На початку 1799 року було засновано Зібрання вихованців університетського благородного пансіону, головою якого був призначений Жуковський. Твори учасників — вірші, байки, драматургічні та прозаїчні фрагменти Жуковського, О. І. Тургенєва, Г. І. Гагаріна, М. Д. Костогорова — утворили збірник «Уранішня зоря», що вийшов у світ 1800 року. Андрій Тургенєв, узявшись за переклад «Вертера» Ґете, залучив до роботи О. Мерзлякова та Жуковського: свою частку перекладу 1799 року Василь опрацьовував на вакаціях у маєтку. О. М. Веселовський зауважував, що хоч ентузіаст Тургенєв і ввів Жуковського у «всі течії сучасної німецької літератури», він розбирався в ній «навпомацки, не захоплюючи, а все приміряючи до себе, до крою своєї світобудови».
Служба в Соляній конторі