Російсько-візантійський стиль — напрям в архітектурі і декоративно-прикладному мистецтві в рамках історизму, заснований на інтерпретації форм візантійського та московського зодчества. В рамках еклектики міг поєднуватися і з іншими стилями.

Стиль зародився в Російській імперії в першій половині XIX століття. Основоположником даного стилю прийнято вважати Костянтина Тона. Російсько-візантійський стиль, що сформувався на початку 1830-х років як цілісний напрямок, нерозривно пов'язаний з поняттям народності, виражаючи ідеї культурної самодостатності, а також її політичної та конфесійної спадкоємності від ВізантіїПечёнкин И. Е. Русско-византийский стиль // Большая российская энциклопедия. Том 29. Москва, 2015, стр. 76. У вузькому сенсі російсько-візантійським стилем називають саме стиль Костянтина Тона, поширений у другій третині XIX століття, а більш пізні споруди, більш схожі на архітектуру Візантії, називають неовізантійським стилемН. В. Лайтарь Проблема стиля в современной храмовой архитектуре России // Известия Российского Государственного Педагогического Университета им. А. И. Герцена. № 36 (77). - СПб., 2008. С. 120-126..

Спочатку неовізантійські храми були зосереджені в Санкт-Петербурзі і Криму, а два ізольованих проєкти були запущені в Києві і Тбілісі. У 1880-х роках візантійські зразки стали кращим вибором для зміцнення православ'я на околицях Російської імперії: в Царстві Польському, Литві, Бессарабії, Середній Азії, Північному Кавказі, в Нижньому Поволжі і Області Війська Донського; в 1890-х роках вони поширилися з Уральського регіону в Сибір уздовж споруджуваної Транссибірської магістралі. За підтримки держави російсько-візантійські церкви були також побудовані в Єрусалимі, Харбіні, Софії і на Французькій Рів'єріСавельев, 2005, стр. 269. Крім храмів російсько-візантійський стиль використовувався рідкоВ. И. Пилявский, А. А. Тиц, Ю. С. Ушаков Русско-византийский стиль // История Русской архитектуры. Ленинград, Стройиздат, 1984. — 512 с.: ил.; більшість збережених зразків були побудовані як лікарні і богадільні під час правління Миколи II.

Історія

Зародження. Проєкти Стасова і Тона Останнє десятиліття правління Олександра I було відзначено державною підтримкою класицизму і зокрема ампіру як єдиного архітектурного стилю для релігійного, державного і приватного будівництва. Однак за царювання Миколи I часом ситуація почала змінюватися.

Зародження нового напрямку в архітектурі, пов'язаного із зверненням до архітектурної спадщини Візантії, з'явилися ще в середині 1820-х років у двох творах архітектора-класициста Василя Стасова, що побудував церкву Олександра Невського в російській колонії Олександрівка в Потсдамі і Десятинну церкву в Києві. В ході розробки проєкту церкви в Потсдамі Стасов, який отримав від нового імператора Миколи I вказівку створити російський «національний» храм, звернувся до середньовічної архітектури Москви, яка уособлювала собою національну самобутність російського зодчества. В результаті 1826—1830 роки в Олександрівці було збудовано п'ятиглавий храм у хибно-візантійському стилі. При проєктуванні Десятинної церкви в Києві Василь Стасов звернувся до тих же витоків, бо імператор відхилив проєкти інших архітекторів, які розробили їх у прийомах класицизму. В Десятинній церкві (1828—1842) проявилося таке ж трактування призматичного обсягу з п'ятьма куполами на високих барабанах. Вже в цих двох храмах виявилося характерне для російсько-візантійського стилю поєднання класицистичної монументальності обсягів з деталями, «складеними за мотивами» соборів Московського Кремля і пам'ятників володимиро-суздальської школи.

Обидва згаданих проєкти не були характерні для творчості Василя Стасова, ні для всієї руської архітектури тих років. Тим не менш, саме цими проєктами Василь Стасов як би передбачив російсько-візантійський напрям в російській архітектурі, що поширився в середині XIX століття. Дані проєкти мали значний вплив на архітектора Костянтина Тона, який розробив у 1830-х роках цілий ряд проєктів православних храмів, що спиралися на допетрівську архітектуру, але ще зберігали вплив архітектури неокласицизму. У 1838 році Костянтин Тон видає книгу з проєктами своїх церков в новому стилі, з яких найбільш значним був проєкт храму Христа Спасителя в Москві (1837—1883). Сам архітектор, обґрунтовуючи свої проєкти, писав, що «Візантійський стиль, зріднився з давніх часів з елементами нашої народності, утворив нашу церковну архітектуру». У 1841 році був прийнятий закон, який вказував, що «можуть з користю бути прийняті в міркуванні креслення, складені на будову православних церков професором Тоном». У 1844 році знову був виданий альбом креслень побудованих Костянтином Тоном церков і проєктів храмів в російсько-візантійському стилі, рекомендованих в якості зразкових для повсюдного використання та наслідування.

Інтерес до сходу і зокрема до культурної спадщини Візантії був пов'язаний значною мірою з тим, що Микола I поділяв прагнення своїх попередників до Босфору і Дарданел і вступив у суперечку з Францією за контроль над святинями Святої Землі, що спровокувала Кримську війну. Східна політика держави викликала суспільний інтерес та спонсорувала наукові дослідження з візантійської історії та культури. Крім цього, освоєння Російською імперією Криму і Кавказу створило нові масштабні будівельні проєкти, які необхідно було інтегрувати в місцеве середовище. Імператорська Академія мистецтв, під безпосереднім керівництвом Миколи I, підтримувала розвиток сходознавства і зокрема візантиністику, Втім сам Микола I не любив візантійську архітектуру; Іван Штром, один з архітекторів собору Святого Володимира в Києві, згадував, як Микола I сказав: «Терпіти не можу цього стилю, але, не в приклад іншим дозволяю»Савельев, 2005 стр. 28. Царське схвалення стало можливим завдяки академічним дослідженням архітектури Київської Русі в 1830-х — 1840-х роках, які вперше спробували реконструювати первісний вигляд київських соборів і встановили їх як відсутню ланку між Візантією і архітектурою Великого Новгорода.

Розвиток власне неовізантійського стилю

З часом уявлення про «візантійський стиль» в російській архітектурі зазнали змін. У першій половині XIX століття з поняттям «візантійський» або «російсько-візантійський» стиль пов'язували застосування в архітектурі форм допетрівського російського зодчества, так як згідно уявлень свого часу, цей стиль розвивав традиції візантійської архітектури, привнесені «на російський ґрунт» в кінці X століття. Усвідомлення відмінностей між «візантійською» і «російською» стилістиками в храмовому зодчестві стало відчуватися тільки в середині XIX століття в професійному архітектурному середовищі, тісно пов'язаному з вивченням давньоруської і візантійської архітектурної спадщини. Тоді почали активно вивчатися пам'ятники середньовічної архітектури Греції, Сирії, Палестини, Малої Азії, Константинополя. Як писав В. В. Стасов: «Про візантійську архітектуру мали у нас в тоновський час (1830-х — 1840-х роках) лише самі смутні уявлення і почали впізнавати її набагато пізніше за численними малюнками російських архітекторів, що відправилися в кінці 1840-х років у Грецію і на Схід»Строгалев М. С. Памятники русской «византийской» архитектуры в Москве (конец XIX — начало XX века) // «Вестник славянских культур», 2009.

Князь Григорій Гагарін, який служив у Константинополі та на Кавказі дипломатом, став найбільш впливовим прихильником візантійського стилю — завдяки опублікованим ним дослідженням народної кавказької і грецької спадщини, а також завдяки дружбі з імператрицею Марією Олександрівною і великою княгинею Марією Миколаївною (сестрою Олександра II і президентом Імператорської Академії мистецтв). Ще в 1856 році імператриця Марія Олександрівна висловила бажання побачити нові храми, виконані у візантійському стиліСавельев, 2005, стр. 31.

Собор Святого Володимира в Києві став першим власне неовізантійським проєктом, затвердженим Миколою І (1852). Кримська війна, брак коштів (будівництво фінансувалося за рахунок приватних пожертвувань) і серйозні інженерні помилки затримали завершення будівництва до 1880-х років. Вже після смерті Миколи I були створені перші неовізантійські інтер'єри в Церкві Преподобного Сергія Радонезького в Сергієвій Приморській пустелі за проєктом Олексія Горностаєва (1859) і в домовому храмі в Маріїнському палаці за проєктом Григорія Гагаріна (1860)Савельев, 2008. стр. 39.

Перша з цих церков була побудована в 1861—1866 роках на Грецькій площі Санкт-Петербурга. Архітектор Роман Кузьмін (1811—1867) вільно дотримувався канону Собору Святої Софії — сплощений головний купол вписався в циліндричну аркаду, що спирається на кубічну головну споруду. Кузьмін, однак, додав нову особливість — замість двох апсид, характерних для візантійських прототипів, він використав чотири. Це хрестоподібне планування було вдосконалене в 1865 році Давидом Гріммом, який розширив уплощену структуру Кузьміна по вертикалі. Хоча проєкт Грімма залишався на папері понад 30 років, його основний склад став практично універсальним у російській будівельній практиціСавельев, 2005. стр. 44.

Інший напрямок було покладено в основу проєкту Давида Грімма церкви Святого Володимира в Херсонесі Таврійському (1858—1879). Церква, збудована на руїнах давньогрецького собору, спонсорувалася Олександром II. Грімм, також історик кавказької спадщини, був обраний Марією Олександрівною, швидше за все за порадою Гагаріна та Марії МиколаївниСавельев, 2005 стр. 36. Грімм обмежив використання криволінійних поверхонь тільки головним куполом; апсиди та їх покрівля були багатокутними — відповідно до грузинських і вірменських прототипів. Це «лінійне» різноманіття візантійської архітектури залишалося рідкістю в XIX столітті, але різко зросло в популярності за царювання Миколи IIСавельев, 2005. стр. 37.

Незважаючи на підтримку царської сім'ї, за царювання Олександра II церков в такому стилі було створено небагато: економіка, постраждала в результаті невдалої Кримської війни і проведеними реформами, була занадто слабка для того, щоб дозволити собі масове зведення монументальних російсько-візантійських храмів. Розпочаті проєкти відкладалися на багато років. Наприклад, проєкт Володимирського собору в Севастополі, розроблений Олексієм Авдєєвим, був затверджений в 1862 році, але фактично роботи почалися тільки в 1873 році. Фундаменти, побудовані до війни, вже були на місці, але будівництво повільно тягнулося до 1888 рокуСавельев, 2005, стр. 40. Собор Олександра Невського в Тбілісі, спроєктований Давидом Гріммом в 1865 році, був започаткований у 1871 році і незабаром покинутий; будівництво відновилося в 1889 році і було завершено в 1897 році. Грімм помер через рік.

Царювання Олександра III

Церковне будівництво і господарство в цілому відновилися за царювання Олександра III (1881—1894). За тринадцять з половиною років майно православної церкви в Російській імперії збільшилася більш ніж на 5 тисяч споруд, до 47 419 храмів і каплиць, у тому числі 695 великих соборів. Більшість нових храмів, проте, відносилися до псевдоруського (або неоруського) стилю, який став офіційним стилем Олександра III. Про зміну державних переваг сигналізували у 1881—1882 роках два архітектурних конкурси на проєкт храму Спаса-на-Крові в Санкт-Петербурзі. В обох конкурсах домінували неовізантійські проєкти, але Олександр III відхилив їх всі і в кінцевому підсумку віддав перевагу проєкту Альфреда Парланда, встановивши стилістичні уподобання наступного десятиліття. Широко розрекламовані риси «Спаса на Крові» — центральний шатровий дах, надлишкові орнаменти в червоній цегляній кладці і чітке відсилання до Московських і Ярославських пам'ятників XVII століття, копіювалися в невеликих церковних будівляхWortman, p. 245—246.