Кримські естонці () — національна меншина етнічних естонців, що проживають на Кримському півострові, складова частина естонської діаспори в Україні. За Всеукраїнським переписом населення 2001 року в Автономній Республіці Крим та Севастополі проживали 674 естонці (23,5 % усіх естонців України). За даними Міністерства закордонних справ Естонії 2011 року в Криму проживало близько 600 етнічних естонців. До 2014 року в Автономній Республіці Крим діяли три естонські культурні організації: Естонське культурне товариство Криму () (засноване 8 вересня 1997 року), Естонське культурне товариство Севастополя () та Естонське товариство () у селі Краснодарка. У школі села Олександрівка Курманського району був естонський клас.

Історія Після Кримської війни (1853—1856) села Криму були спустошені, оскільки уряд Російської імперії виконав, принаймні частково, програму виселення кримських татар. Переселення людей з Естонії зумовлювалось низкою причин, зокрема жалюгідним станом селянства і ставленням до естонських селян балто-німецької шляхтиСальман Л. Я. Эстонское поселение Береговое. — М. : Фонд «Историческая память», 2017. — 224 с. ISBN 978-5-9990-0042-2. Письменник Едуард ВільдеНа стіні поштового відділення нинішнього села Берегове (Бахчисарайський район) на його честь висить меморіальна дошка на зібраних 1904 року у Криму матеріалах створив роман «Prohvet Maltsvet», в якому так описуються причини переселенняВильде Э. Пророк Малтсвет: роман / Эдуард Вильде ; [перевод с эстонского: Б. Лийвак и Т. Маркович ; под редакцией М. Кулишовой ; послесловие: Ю. Кяосаар ; иллюстратор: Э. Окас]. — Таллинн: Эстонское государственное издательство, 1952. — 702 с.:

Влада Таврійської губернії давала переселенцям низку пільг: на кожного чоловіка від 12 до 15 десятин землі, кожна родина отримувала від держави по 100 рублів неповоротного займу, а також хліб і насіння на рік, у разі, якщо три роки поспіль не будуть урожайними, держава мала також надати їм безоплатний хліб і насіння. Крім того, протягом перших восьми років у Криму естонці були вільні від військового обов'язку, подушного та судових податків.

1860 року до Криму прибули кілька сімей з Естонії. 1861 року в Таврійську губернію прийшла численніша група переселенців, яка складала 23 сім'ї або близько 120 осіб. Ці люди походили із сіл () і Тіскре (), які були центрами мальцветіанства — лютеранської течії, яку заснував «пророк Мальцвет», естонець на ім'я Юган Лейнберґ (). Сімферопольське управління казенних земель виділило естонцям територію на березі Чорного моря (нині село Берегове Бахчисарайського району). У серпні 1861 року в Таврійську губернію прибула наступна група (близько 10 сімей) переселенців на чолі з Аабрамом Норте () з поселення Колга () на півночі Естонії. Вони поселилися в Актачі-Кияті () (який вони назвали Абрамівкою), розташованому на північ від Сімферополя на березі Салгира (). К. Мяармян закріпив за своїми переселенцями території села Бурлук (), які належали поміщиці Біловодській. Слідом на Кримський півострів прибув Антс Валькман, який привіз із собою 50 паспортів переселенських сімей. Місцевість для заселення виділила поміщиця Марія Далаєва в селі Кара-Кіят. У Сімферопольському повіті 118 естонських сімей оселилося в поміщика Галаєва і 113 сімей у поміщиці Бєловодової. Протягом 1862 року із Ліфляндської та Естляндської губерній до Криму переселилось 577 естонців. 1869 року в Крим прибула третя хвиля переселенців, яка складалася з кількох десятків сімей.

Згідно з радянським переписом населення 1926 року в Криму було кілька поселень, заснованих естонцями або відновлених ними в другій половині XIX століття: Берегове (Бахчисарайський район) (, ), Первомайське (Первомайський район) (), Краснодарка (), Новоестонія, Упорне (), Гвардійське (Первомайський район) (), Колодязне (), Боз-Гоз, Курулу-Кіпчак та інші.

1882 року естонський портретист Йоганн Келер спільно з іншими естонськими переселенцями купив у Криму велику садибу Кунтагані, але невдовзі зіткнувся з фінансовим труднощами. Через кілька років садибу з-за боргів було продано на аукціоні.

Наприкінці XIX століття змінився вигляд естонських поселень. Будинки будувались з каменя, дах покривався черепицею. На подвір'ях будувалися комори, сараї, навколо будинку розбивалися фруктові сади, з'явилися свої ремісники, лікарі, вчителі. Будували молитовні будинки, танцювальні майданчики, клуби для співанок. Дітей навчали рідної та російської мови. Статистичні дані за 1915 рік про грамотність естонців Криму свідчать: естонці посідали перше місце в губернії за володінням рідною мовою (73,81 % чоловіків, 71,77 % жінок) і третє місце в губернії за володінням російською у чоловіків — 45,57 % (жінки були за цим показником на першому місці — 39,01 %). Такий високий рівень грамотності зумовлювався тим, що естонські переселенці майже відразу відкривали школи.

Естонські переселенці належали до мальцветіанства, що відділилося від лютеранства (основна християнська конфесія Естляндії в ті часи), але покращення матеріального стану та завойований авторитет серед інших кримців повернули їх знов до ортодоксального лютеранства.

У Севастополі стоїть відомий Пам'ятник затопленим кораблям, а в Місхорі — «Дівчина Арзи і Алі-Баба» і «Русалка» естонського скульптора Амандуса Генріха Адамсона.

Русифікація та спроби зберегти національну ідентичність Наприкінці XIX ст. більша частина кримських естонців жила компактно, в селах. Так, згідно з даними перепису 1897 року із 2210 естономовних осіб Таврійської губернії тільки 470 (21 %) були міськими мешканцями. Згодом вони почали виїжджати на заробітки до міст і селитись там — у Сімферополі, Севастополі, Феодосії та Ялті. У містах вони мусили розчинятись серед іноетнічного конгломерату.

На початку XX століття кримські естонці ще зберігали елементи національного одягу. Так, чоловіки вдягали короткі до колін штани й панчохи, обмотані навхрест мотузком од постолів. Поверх вони одягали чорні збірчасті каптани з олов'яними ґудзиками, які густо насаджувалися від коміра до пояса. Сорочки з грубого полотна доходили аж до колін.

1914 року у Криму проведено велике пісенне свято за участі естонців з різних частин Російської імперії, 1917 року зареєстровано Таврійське губернське товариство естонців.

1926 року кримських естонців, які були здебільшого заможними селянами, позбавлено права брати участь у виборах. Згодом, з прийняттям т. зв. Сталінської конституції (1936 рік) право голосу було повернуто, але наступна хвиля репресій (1937-1938 роки) призвела до суттєвого зменшення чисельності етнічних естонців на півострові.

1930 року у Криму в місцях компактного проживання естонців були створені національні сільради: у Сімферопольському районі — 2, у Джанкойському — 1. 1924/25 навчального року в Криму діяло 5 естонських шкіл 1-го ступеня (початкових), в яких навчався 131 учень. Навчання велося естонською мовою.

Водночас царський, а згодом і радянський уряд проводили інтенсивну політику русифікації Криму, внаслідок якої національні меншини, в тому числі естонці, майже повністю перейшли в побутовому спілкуванні на російську мову.

+Етнічні естонці у населенні Криму (включно із Севастополем) за даними переписів населення Рік 1897 1926 1939 1959 1970 1979 1989 2001 Осіб 2176 2084 1900 1228 1291 1047 985 674 % від населення Криму 0,39 0,29 0,17 0,10 0,07 0,05 0,04 0,03 З них у містах 470 578 862

Так, за переписом 1926 року із 2084 етнічних естонців у Криму естонською мовою володіли 1872 особи (90 %), а за даними перепису 1989 року з 985 естонців мову знала приблизно третина, тобто утричі менше. За даними перепису 2001 року у Криму проживали 674 естонці, з них вказала рідною естонську мову лише 91 особа (13,5 %), російську — 579 осіб (85,9 %), українську — 2 особи (0,3 %). Станом на 2004 рік старші кримські естонці (віком старше 60 років) ще могли зв'язно говорити естонською, дещо молодше покоління (40-50 років) частково розуміли естонську, хоч розмовляли російською, використовуючи при тому деякі естонські фрази. Були також ті, які не могли сказати жодного слова естонською, але при тому вважали себе естонцями згідно зі своїм прізвищем та спогадами батьків.

Після науково-практичної конференції 2001 року «140 років естонськості в Криму» (), коли стало зрозуміло, що Україна не в змозі забезпечити підтримку громади кримських естонців, а на Кримському півострові через економічні негаразди в країні поширюється бідність та низка інших соціальних проблем (хімічні залежності, конфлікти з кримськими татарами, які повертались після радянської депортації тощо), Естонія розгорнула програму допомоги. Восени 2002 року в середній школі Олександрівки почала викладати естонську мову та культуру прислана Міністерством освіти Естонії вчителька Мерґе Сіммулі (). За рік її замінила Райна Рейльян (). Наступними були Геллє Аунап (), Тійна Реканд (), Енда Трубок (), Хрісті Сепп (). Завдання всіх цих вчительок було не тільки викладати мову, але й керувати гуртком естонської культури. Групи естонської мови були призначені як для дітей, так і для дорослих (у тому числі із Сімферополя). 2009 року в Естонії знято () (автор — , ).

З 2004 року у Сімферополі за фінансової підтримки Міністерства культури Естонії () двічі на рік видавалась естонською та російською мовами газета «Кримські естонці» (свідоцтво про реєстрацію КМ № 918 від 08.07.2003, Республіканський Комітет по інформації Автономної Республіки Крим, повна назва , ), редагували яку з українського боку Мері Нікольська () та Маре Литневська (), з естонського () та () (з повідомлень естонських ЗМІ відомо, що контакти між Любов Бойчук, що була перекладачкою газети «Krimmi eestlased», та Ааре Гіндремяе тривають і після окупації Кримського півострова).

Стан після окупації півострова Після окупації Криму російськими військами навесні 2014 року Естонська республіка не мала контактів з кримськими естонцями, оскільки для Естонії півострів є частиною України. До окупації між Естонією та Україною існувала домовленість про направлення вчителя естонської мови до школи в Олександрівці, але це неможливо за нинішнього російського режиму. Крім того, вся співпраця в галузі розвитку між Естонією та Кримом закінчена.

Естонські культурні організації в Криму перейшли повністю під російську юрисдикцію та використовуються російськими пропагандистами для медійного шантажу уряду Естонії. Наприклад, так звана голова громадської організації «Регіональна національно-культурна автономія естонців Республіки Крим» Ольга Скрипченко-Сальман () у медіа регулярно звинувачує Естонську республіку в зраді «співвітчизників»:

Діяльність «естонської громади» в окупованому Криму також служить ілюстрацією пропагандистської тези про «розквіт культури малих народів під владою РФ»:

Крім Ольги Скрипченко з повідомлень ЗМІ відомі імена ще двох представників колабораційних «естонських культурних об'єднань» в Криму: голова Севастопольського естонського національно-культурного товариства Еріх Каллінґ () та Любов Бойчук (). Разом з тим, інтерв’ю «представників громади кримських естонців» свідчать про винятково слабке знання ними естонської мови — так, Ольга Скрипченко й Еріх Каллінґ спілкувались з естономовним кореспондентом Естонської громадської телерадіомовної корпорації тільки російською12 березня 2020 року Естонська громадська телерадіомовна корпорація (ERR) дала в ефір серію матеріалів про життя кримських естонців під санкціями. Попри неоднозначність тез, які в них звучать, і змістовні відмінності у російсько- та естономовних версіях, вони є цінними документами про рівень мовних навичок т. з. «лідерів естонської громади в Криму».

Російською мовою:

Естонською мовою:

.

Діяльність «естонської громади» в Криму неофіційно підтримує (в тому числі грошима) радикально-націоналістична Консервативна Народна партія Естонії () в особі заступника голови партії та посла від Естонії у Європарламенті Яака Мадісона ().

Крим та кримські естонці в художній, мемуарній та науковій естонській літературі