Мо́кша, мокшани (мокш. Мокшет/Mokshat) — фіно-угорський народ, корінне населення Середньої Волги, зокрема Республіки Мордовія. За офіційною національною номенклатурою, прийнятою в РФ, мокша — етнічна група мордви; за твердженнями частини мокшанських організацій — окремий народ.
Мокша — типові європеоїди з переважанням північночорноморського антропологічного типу. Мокшанська мова — з підгрупи фіно-волзьких мов, фіно-угорської мовної групи. Разом з ерзянською мовою формує підгрупу так званих "мордовських" мов.
Починаючи з 1950-х, чисельність мокші в Мордовії та Росії невпинно зменшується. Серед причин: закриття мокшаномовних шкіл, міграція поза межі Мордовії, економічна депресія, пропаганда національного нігілізму. Більшість сучасних мокшан — двомовні (говорять мокшанською та російською мовами), хоча до Другої світової переважала мокшано-ерзянська та мокшано-татарська двомовність. Більшість мокшан сповідують православ'я, є також лютерани і прихильники традиційної релігії — мокшень кой.
Етимологія етноніма Етнонім «мокша», яким представники народу користувалися з давніх (імовірно, після скіфських) часів для самоназви, не запозичений зі стародавніх індоєвропейських мов. Найпоширеніша версія походження етноніму — це прив'язка до гідроніму Мокша. Також окремі вчені простежують зв'язок із санскритським словом «meksha», що означає «витікати, проливати».
Старожили села Мохши, що на річці Мокша, припускають, що річка одержала свою назву за іменем давньої поганської богині на ім'я Мокош (проте ця версія досі не знайшла своє підтвердження). У витоку річки розташована оглядова альтанка, а поруч встановлена скульптура. Їй поклонялися лісові племена, які жили в цих місцях тисячу років тому, вважали Мокош покровителькою родючості. Назву залишено древнім індоєвропейським племенем, що мешкали на берегах річки Оки, які говорили мовою, близькою до балтійських мов.В. Н. Пресняков. География Республики Мордовия. Саранск. Мордовское книжное издательство. 2005
Історія На думку деяких істориків та антропологів, предків мокшів можна ототожнити з мушками, прабатьківщина яких знаходилась далеко на Південь від Кавказьких гір. На зламі XIX-XX ст. навіть були зроблені спроби зіставити колишню вірменську провінцію Моксоне з регіоном Мушкі на основі ассирійських джерел і τῶν Μοσχικῶν ὄρη або Μοξιανοί, що засвідчено у Географії Птолемея. Тогочасны мокші-мушки (тобто, пращури сучасних мокшан) мали деякі схожі традиції з населенням колишньої вірменської провінції Мокс (яка зараз населена курдами), оскільки культивували просо, збирали мед (займалися бортництвом).
Впродовж IX-XII століття мокшанський народ мав власну державність (лат. Regnum Moxelanum) із центром у місті Нороньщащть (нині село Наровчат Пензенської області). Тут знаходився палац панівної династії Мордуканів і монетний двір, торговище і посольства сусідніх держав: Волзької Булгарії, Русі, Персії. З татарською навалою Нороньщащть занепав і на роки втратив колишню велич. Прикметно, але в історіографії "Моксель" (мокш. Moks-El, або ж Мокшонь элькун) — узагальнена назва мокшанської держави раннього Середньовіччя або союзу племінних царств на величезній території від Лівобережжя Дніпра (сучасна Полтавщина) до річки Цна (теперішні Рязанщина та Мордовія).
До появи руських дружин у IX ст. мокшани мали цілком мирну співпрацю у галузі торгівлі з сусідами: ерзями (аорсами) та східними угорцями (пізніше їх називали мажарами або мішарами). У праці хроніста Йордана всі вони згадуються й описуються під сукупною назвою Mordens, з уточненням, що спільно контролювали Волзький торговий шлях "із варягів у греки" і брали активну участь у работоргівлі. Згодом, а саме у XII-XIII ст. вели війни з ерзянами.
На чолі з князем-каназором Пурешом увійшли до складу татарської армії під проводом представників династії Чинґізидів. Добровільно брали участь у Західному поході Батия задля викупу жінок і дітей, які лишилися вдома. Брали участь у битві при Легниці, однак через волелюбний дух мокшанські загони були знищені татарами під командуванням Субедея. Роджер Бекон у своїй роботі Opus majus згадує, що мокшани перебували в авангарді татарського війська та брали участь у битвах за Люблін і Завихост. За твердженням Бенедикта Поляка, мокшанське військо зазнало значних втрат під час штурму фортеці Сандомир у лютому та Кракова — у березні того ж року. У відповідь на розправу у далеких татарських тилах починається повстання під проводом Нарчатки, доньки Пуреша. Прикметно, але руських літописних джерелах тогочасне державне утворення мокшан відоме як Пурешева волость.
На зламі XIII-XIV ст. на етнічних мокшанських землях постає державне утворення Золота орда, рештки місцевої еліти (оцязори) за вірну службу навіть одержують ярлики на князювання. Її столицею хан Узбек робить місто Нороньщащть, давши поселенню нову назву — Мухши (татар. موحشا). Тут у 1313-1394 рр. ординські володарі карбують власну срібну монету, розбудовують палац, мечеть, медресе, водогін, торговище із готелями для купців. Вперше і зовсім випадково на руїни Мухши-Нороньщащтя у 1913 р. натрапив археолог А Кротков, який виявив золоті та срібні монети Хазарського каганату і Золотої орди. Десятиліттям пізніше його наукові висновки підтвердили та суттєво розширили теоретично дослідники Саратовського університету — археолог В. Лєбєдєв, нумізмат Б. Зайковський і краєзнавець-етнограф І. Черапкін. Вони аргументовано довели, що мокшанське місто у Середньовіччя було одним із великих за кількістю населення торгових центрів XII-XIV ст. Однак вже у 1395 р. військо аміра Тимура вщент зруйнувало Мухшу, лишивши у живих тільки місцевих старих жінок-мокшанок, яких під страхом змусили прийняти сунітський іслам; уцілілі ж чоловіки пішли на Північ у прилеглі ліси. На довгий час межиріччя Цни, Мокши, Сури та Хопра стає безлюдним коридором для різних кочовиків.
Приблизно у 1388 в ядрі мокшанської етнічної території під проводом хана Бехана утворюється Темниківське князівство, також відоме у хроніках під назвою Мурунза (італ. Tartari di Mordua), а згодом спільно з ерзянами Касимовське ханство. Обидва ці утворення мали прямий вплив на Московську державу, котра ще й сплачувала їм данину. У XV ст. володіння, адміністративно поділеного на біляки, Темниківського князівства сягали витоків Сури. Туди разом із мокшанами стали селитися ерзяни та мішари, які служили хлібозаготівельниками у ханському війську і платили відповідний податок (татар. ekmek vergisi).
За царювання Івана IV Лютого Московська держава намагається позбутися залежності від сусідів шляхом спустошливих набігів, спалюючи села, де не було військових залог. У 1598-1613 рр. під час так званої Смути настає коротке затишшя у відносинах із володарями Темникова та Касимова. Тоді там активно розвивається економіка, головну роль в якій грали: землеробство, бортництво, хутряна і шкіряна промисловість, рибальство, видобуток солі та золота. Панівною релігією у Темниківському князівстві та Касимовському ханстві був іслам, хоча ерзяни намагалися зберігати прихильність традиційним віруванням. Остаточно землі мокшан (Мокшень Мастор) та їхніх сусідів у Поволжі були поглинуті й асимільовані Московською державою вже за царювання династії Романових у XVII ст.
Затим розпочалася нова доба — колонізаційна кампанія примусового навернення у московську версію православ'я з соціально-економічними та мовно-культурними утисками тубільного населення. Показово, але місцева колишня аристократія (такі, як рід Мордвінових) змогла зберегти власні привілеї, увійшовши у російське дворянство. Натомість наслідком насильного змосковщення безземельних і бідних мокшан була низка повстань під проводом Степана Разіна, Омеляна Пугачова, Свіязька різанина, Акрамівська бійня тощо. Всі вони зазнали невдачі: учасників здебільшого страчено, а решту вцілілих вивезено на Сибірську каторгу.
За царювання Петра I безземельні мокші разом із сусідами (ерзя, марі, чуваші, удмурти) були практично повністю віднесені до страти так званих державних селян, які платили подушну подать. Натомість знать, котра приймала православ'я, зберігала свій статус, а іноді навіть підвищувала його з відповідними дворянськими наділами. Поширена була практика взяття в аманати (заручники) представників еліти, які натомість отримували деякі привілеї. З XVIII ст. починається втеча селян із мокшанських сіл. Основна причина — роздача землі під маєтки та переведення з державних селян у кріпаки. Серед інших причин — насильницьке хрещення: до відмовників вживалися заходи насамперед економічного характеру; за хрещення, навпаки, надавали пільги. Процес християнізації, з усім тим, закінчується до кінця XVIII ст. Утиски з боку держави Романових спричинили участь мокшан повстаннях і селянських війнах, що завершувалося втечею на Дон, Яїк, у пониззя Волги, Заволжя, Сибір.
Всередині російського царату панували ідеї неодмінної та бажаної асиміляції всіх корінних народів Поволжя, мокшан зокрема. У Санкт-Петербурзі, Москві та Нижньому Новгороді як основних центрах русифікації імперії панувала впевненість у тому, що мокші незабаром припинять своє існування як окремий етнос через повне (навіть, назверх ілюзорне) набуття ознак російськості. Однак подібні прогнози та плани мали мало спільного із тогочасною дійсністю, про що свідчить фінський етнограф і мовознавець Г. Паасонен, який здійснив науково-дослідні подорожі регіонами компактного проживання волзьких фіно-угрів.
На початку XX ст. мокшани переважно жили селянською працею. Більшість із них мали крихітні земельні наділи та зубожіли у злиднях під тиском поміщиків і православних попів. Знаково, що до пролетарів долучалися одиниці, хоча урбанізація таких міст, як Пенза, Тамбов і Саранськ відбувається за рахунок чоловіків-мокшан. Не дивно, що стихійні збурення під час революції 1905-1907 рр. набули масовості у цих губерніях, де, згідно з жандармськими звітами, розгромлено понад 500 поміщицьких маєтків. За це кілька тисяч мокшанських селян зазнали тілесних тортур, арештів і Сибірської каторги. До розвалу Російської імперії у 1917 р. етнічні землі мокшан були адміністративно поділені між 4 губерніями: Пензенською, Саратовською, Симбірською і Тамбовською.
На початку XX ст. виник рух мокшанської інтелігенції за національно-культурне відродження свого народу, яка діяла з ерзянськими колегами. Спільно вони зосередилися на просвітницькій діяльності. З вибухом Лютневої революції 1917 року діячі національного відродження закликали владу організувати навчання та богослужіння мокшанською та ерзянською мовами. Політична активність обмежувалася спробами отримати представництво у всеросійських владних структурах. Опісля Жовтневого перевороту, влаштованого більшовиками, одна частина мокшан увірувала у пропагандистські гасла і підтримала червоних, інша — навпаки з недовірою поставилася до заколотників і взяла активну участь в антибільшовицьких повстаннях (найбільшим з яких було Антонівське).