«Золота доба» Римської республіки — один із найбільш блискучих періодів в історії Стародавнього Риму, доба розквіту Республіки у першій половині II ст. до н. е., якою пишалися самі римляни. "Римський народ мав найкращі звичаї і жив в найбільшій злагоді між другою і останньою війною з Карфагеном"..
Характеристика «золотої доби» Час між 200 і 146 рр. до н. е. Н. Н. ТрухінаПолитика и политики «золотого века» Римской республики За Н. Н. Трухина вдало позначила як «золота доба» республіки. У своїй роботі «Політика і політики „золотого віку“ Римської республіки» вона дає йому таку характеристику:
Згодом у Н. Н. Трухіної виникає пропозиція розширити хронологічні рамки «золотої доби», включивши в нього весь період римської історії від початку Ганнібалової війни (218 р. до н. е.) до трибунату Гая Гракха (133 р. до н. е.). Однією з важливих складових тієї епохи, яка надала їй характер «золотої доби», було значне підвищення рівня життя римських громадян, поліпшення їх побутових і культурних умов, у зв'язку з чим включати в її тимчасові рамки повну поневірянь і злигоднів Ганнібалову війну було б недоцільно. Неважко помітити, що епоха «золота доба» збігається з часом розквіту полісної структури Риму. Становлення civitas і розвиток громадянських інститутів стало наслідком завершення в III ст. до н. е. конфлікту патриціїв і плебеїв, які визначали характер перших часів існування Республіки. Верхньою межею епохи, як можна помітити, є Друга Пунічна війна, одна з найважчих воєн в історії Риму. Підсумком стало те, що радикальну перевірку на стійкість пройшла не тільки полісна структура громади, а й складна конструкція Римо-італійської конфедерації. У цілому римська civitas виявила більший резерв життєздатності та можливостей внутрішнього розвитку і зростання, що і зумовило поразку Карфагену. Ледь закінчивши Ганнібалову війну, Рим починає серію практично безперервних війн як у західній, так і в східній частині Середземномор'я. Його боротьба з Македонією, Сирією, грецькими полісами, галатами, галлами, іспанськими племенами призводить до того, що до середини II ст. до н. е. Рим стає великою Середземноморською державою.
У середині II століття до н. е. Рим налічував близько 350 тисяч громадян. Вже до початку Пунічних воєн стерлися колишні відмінності між патриціями і плебеями. Вищий шар римлян, як і раніше, складали сенатори - «кращі люди» з заможних землевласників. Вони обиралися на державні посади. Якщо сімейство простолюдинів багатшало і перетворювалося у власників господарства розміром в 100 га землі, тоді його нащадки могли стати вершниками. Ті, хто вже по народженню належали до сімейства всадничеського рангу, ще легше могли увійти в сенаторське коло. Простолюдини були рядовими солдатами в армії. Навіть небагаті і незнатні римляни мали право голосу з важливих для всіх громадян питань. Вони також мали земельні володіння, нехай невеликі, і хоча б кількох рабів. Зовнішня політика 146 р. до н.е. став фатальним для Середземномор'я. За один рік римляни знищили два найбільших міських центри Балкан та Північної Африки — Коринф і Карфаген. У часи розквіту Римської республіки відбулося багато військових походів і захоплено територій. 200—197 p. до н. е. Друга Македонська війна: Македонія й Селевкіди проти Єгипту. Єгипет звертається за допомогою до Риму. Початок римської агресії на Сході. Одночасно з експансією на Південь Рим починає експансію на Схід (Греція, Македонія). Крім Єгипту, союзником Риму є Ахейський союз, Пергам, Родос. Рим захищає не інтереси Єгипту, а свої власні: укладає союз із царем Селевкідів Антіохом ІІІ, дозволяючи йому захопити єгипетські володіння в Сирії. 197 p. до н. е. Перемога Риму над Македонією під Кіноскефалами. Філіп V відмовився від гегемонії в Греції. 196 — 194 p. до н. е. Римляни в Греції. Проголошення автономії всіх міст Греції, відхід римських військ. 192 p. до н. е. Антіох III у Фессалії. 191 p. до н. е. Поразка від римлян під Фермопілами. Антіох витиснутий Римом із Греції. 190 p. до н. е. Перемога Сципіона над Антіохом при Магнесії. 188 p. до н. е. Апамейський мир. Антіох повинен сплатити 15 тис. талантів і віддати свої військові кораблі. До Родосу і Пергаму відходять його малоазійські володіння. Умовою мирного договору була видача Селевкідами Ганнібала. Ганнібал втіка\ у Віфінію, римляни знову домагаються його видачі, й він закінчує життя самогубством. 183 р. до н. е. Рим — володар Східного Середземномор'я. 171—167 p. до н. е. Третя Македонська війна, викликана втручанням Риму в справи всіх елліністичних держав. Коаліцію проти Риму очолив македонський цар Персей, потім Антигон IV. В 169 р. Антигон IV напав на Єгипет. До нього негайно прибуло римське посольство з вимогою піти з Єгипта; цар підкорився й відступив. 22.06. 168 p. до н. е. Перемога римлян під проводом Луція Емілія Павла біля Підни. Кінець царювання Антигонідів. Македонія остаточно слабшає й перетворюється на васала Риму. Македонію розділяють на 4 самостійні області. Незадоволені — Родос, Пергам, Ахейський союз — покарані. Страти і депортація 1000 заручників з Ахайї, зокрема Полібія. Домігшись приголомшливих успіхів на сході, Рим починає наступний етап своєї експансії. 148 p. до н. е. Зміни в політиці Риму — від підтримки статусу-кво до анексії слабких. Різниця між офіційними гаслами дипломатії й реальними цілями Риму зростає. Проголошуючи захист свободи, справедливості й людяності, Рим завойовує Північну Італію, витісняючи відтіля кельтів; Корсику, Сардинію, обертаючи 80 тис. Її жителів у рабство; придушує повстання лузітан і кельтіберів в Іспанії. Скасування оподатковування для римських громадян 201—146 p. до н. е. Третя Пунічна війна. Остаточний розгром Карфагену. Провінція Африка. Тут вирішальну роль грає суперництво Риму й Карфагену у виробництві вина й маслин. Марк Порцій Катон Старший всі промови в Сенаті закінчував словами: «Втім, я думаю, що Карфаген повинен бути зруйнований»Фрагменти промов Марка Порція Катона./Пер. М. М. Трухін. //Трухіна Н. Н.Політика і політики «Золотого століття» Римської республіки (II ст. до н. е.). Відп. ред. І. Л. Маяк. М.: Видавництво МДУ. 1986. 184 стор С. 172—182.. Привід — конфлікт Карфагену й Нумідії, спровокований нумідійським царем Масиніссою. Уперше римляни виступають як захисники чиїхось інтересів в Африці. Пуни в 149 р. до н. е. вирішують здатися, але римляни висувають вимогу — всьому населенню покинути місто. Жителі вбивають уряд, бажаючи далі захищати Карфаген, і починається облога. Навіть раби в місті були звільнені для участі в обороні. Але в 146 р. римляни на чолі з Публієм Корнелієм Сципіоном Еміліаном після семиденного штурму взяли місто. Попри протести Сципіона Еміліана Африканського Молодшого сенат повелів стіни зруйнувати. Вся територія навколо Карфагену була посипана сіллю, було навічно заборонено селитися на цьому місці. Рим став великою світовою державою.
Внутрішня політика
Після закінчення Ганнібалової війни Рим остаточно набуває рис «повноцінної» Середземноморської держави, що і знайшло своє вираження в створенні розвиненого рабовласницького господарства, впровадженні нових, більш витончених форм побуту, широкої майнової диференціації, відділенні вищих станів — сенатського і всадничеського — від основної маси цивільного колективу. У ході Пунічних війн було засновано римський флот, якому, зрештою, поступився карфагенський, дані війни також стали кроком для зміцнення римської тактики ведення війни, набуття нового воєнного досвіду та опанування досі невідомої військової техніки, зокрема бойових машин. Значні зміни спостерігаються і в сільському господарстві Італії, де з появою вілли починає розвиватися новий, товарний тип господарства, заснованого на рабській праці. У сільському господарстві все більшу роль відіграють культивування пшениці, виноградарство, оливководство, скотарство, що вимагають додаткових робочих рук. Поява на ринку великої кількості рабів - військовополонених також стимулювала розвиток рабовласництва. Слід зазначити, що в епосі «золотої доби» Римської республіки було закладено і внутрішнє протиріччя. Один з найбільш стабільних періодів римської історії приховує в собі витоки тих невирішених соціальних та політичних проблем, які вилилися в криваву смуту останнього сторіччя Республіки. За кілька десятиліть «золотої доби» Рим фактично перетворюється на велику середземноморську імперію. Державний лад і особливо політична система, успадковані Римом від минулих століть, все менше відповідали різко зміненій соціальній та політичній ситуації. З іншого боку, руйнівний вплив змін на традиційні підвалини життя і звичаї викликав гостру реакцію всередині самої громади. Як зауважує Н. Н. Трухіна Политика и политики «золотого века» Римской республики За Н. Н. Трухина, час, який вихваляв Саллюстій за моральність, породив цілий ряд законів проти обжерливості і марнотратства. Така епоха не могла не викликати гострої політичної та ідеологічної боротьби всередині римської громади, часом малопомітної на тлі вдалої зовнішньої політики і великих військових досягнень. Закони про розкоші Ще в кінці Другої Пунічної війни з ініціативи плебейського трибуна Марка Цинци в 204 р. до н. е. був прийнятий закон про подарунки і відплати (lex Cincia de donationibus). Як повідомляє Цицерон, цей закон був прийнятий за підтримки Квінта Фабія Максима. Збереглося 59 фрагментів, що передають зміст закону . Судячи з них, закон забороняв патронам приймати дорогі подарунки і підношення від їх клієнтів. Lex Cincia забороняв не подарунки як такі, а вимагання дарів у ситуації соціальної нерівності дарувальника і обдаровуваного. Таким чином, закон створював перешкоду використанню інституту дарування для істотного збагачення обдаровуваного шляхом надання йому нерухомості або великих грошових сум. За дарувальником протягом певного терміну зберігалося право утримувати у себе подароване, якщо воно фактично залишилося в його володінні, що повинно було запобігти втраті будинку або іншої нерухомості в особи, яка була змушена здійснити акт дарування. Як зазначає Г. С. КнабеКнабе Г. С. Древний Рим — история и повседневность: очерки. — М., 1986., закон Цинци забороняв конкретні види і форми дарування, що вказувало на ті зловживання, які становили поширену практику . Породжувана такою практикою, в середовищі знаті виникає звичка до розкоші, що вимагала багато грошей, але не покривається доходами, одержуваними з сільськогосподарських угідь . Одним із способів отримання додаткових доходів, мабуть, і стало вимагання дорогих підношень у клієнтів. Це дозволяє віднести lex Cincia до групи законів про розкіш . Крім того, закон забороняв дарування, що перевищують певний ценз, стороннім особам, захищаючи майно прізвища від замаху на нього тих, хто зумів отримати у спадкодавця обіцянку передати їм частину майна після своєї смерті в порядку заповідальної відмови — легата.
Закон Воконь спрямований і проти надмірного марнотратства на предмети розкоші у жінок з тим, щоб чоловіча лінія прізвища не отримувала менше жіночої . Закон Воконь був прийнятий за пропозицією плебейського трибуна Квінта Воконя Сакси в 169 р. до н. е. Його зміст передає Гай( лат. Gaius) у 2-й книзі «Інституцій» (Instituciones)Гай. Институции. М.: Юристъ, 1997. 368 с.: " Тому згодом був запропонований закон Воконь, яким пропонувалося, що ніхто не може отримувати під виглядом відмов або дарувань на випадок смерті більше того, що залишається самому спадкоємцеві. Здавалося, що за цим законом спадкоємці напевно що-небудь отримають, однак цим створювалося майже така ж сама незручність. Саме розподіляючи спадщину між великим числом легатарію, заповідач міг до того мало залишити спадкоємцеві, що останньому не варто приймати на себе всієї тяжкості спадщини заради настільки незначної вигоди " . В іншому місці тієї ж книги Гай наводить ще одне свідчення про закон: