Культура Вірменії — сукупність матеріально-технічних і духовних досягнень вірменського народу, створених як на нинішній території Вірменії, так і у всій історичній Вірменії.
Історія культури сформованого вірменського народу бере початок з VI—V століть до н. е. і є продовженням ще давнішої культури Урарту. Як зазначає енциклопедія «Британіка» Вірменія — один з найдавніших центрів світової цивілізації . Найважливіше значення для подальшого розвитку історії та культури вірменського народу мало прийняття в перші роки IV століття християнства як державної та єдиної релігії Вірменії. Саме з IV століття починається нова фаза в історії вірменської культури — початок середньовічного вірменського мистецтва. Загальний підйом вірменської культури охоплює період до VII століття включно, до остаточного ствердження у Вірменії арабського ярма. Подальший значний розвиток починається з кінця IX століття, і пов'язаний він з відновленням у 885 році незалежного Вірменського царства, що стало початком нової золотої доби вірменської історії. Період культурного піднесення тривав до XIII століття включно і характеризується деякими авторами як Вірменське Відродження. Після близько двовікової кризи в XV—XVI століттях, культурне життя знову пожвавлюється з XVII століття. Для збереження і розвитку багатовікової вірменської цивілізації важливим стало приєднання на початку XIX століття Східної Вірменії до християнської Російської Імперії. 1918 року в Східній Вірменії було відновлено вірменську державу. 1920 року вона була приєднана до радянської держави, а після її розпаду знову здобула суверенітет, створивши нові перспективи для розвитку 2500-літніх культурних традицій вірмен.
Також у статті окремо розглядається культура інших народів і народностей, що проживали і проживають на території Вірменії.
Архітектура
Від VI ст. до н. е. в стародавній Вірменії розвивалася язичницька архітектура. Ксенофонт повідомляє, що житла вірмен мали вежіКсенофонт. Анабасис , IV, 4, 2. Найзначніший пам'ятник вірменської античної архітектури — храм Ґарні, побудований царем Великої Вірменії Трдатом I у 70-ті роки н. е. Від епохи еллінізму збереглися залишки міст Арташат і Тигранакерт — стародавніх столиць Великої Вірменії. Плутарх називає Арташат «вірменським Карфагеном»Плутарх. Кимон и Лукулл, 32. Давньовірменським містам характерне регулярне планування міських кварталів.
У III—IV століттях у зв'язку з формуванням у Вірменії феодальних відносин, а також прийняттям у 301 році християнства як державної релігії, починається новий етап в історії вірменської архітектури. Серед найранніших зразків вірменської церковної архітектури знані як однонефні зальні (Ширванджух, V ст.), так і тринефні базилікальні (Касах, IV ст.; Єреруйк, V ст.) церкви. У V—VII століттях вірменські архітектори розробили різноманітні типи центричних купольних храмів: квадратні в плані (у Вохджаберді, V ст.); чотириапсидні (в Црвизі, Арзні, V—VI ст.); прямокутні в плані, з виступаючими 4 апсидами і з 4 підкупольними пілонами (собор в Ечміадзіні) або без пілонів (Мастара); прямокутні, з вписаним усередину хрестом (Аван, 591—602; Ріпсіме); восьмиапсидні (Зоравар, VII ст.) тощо. Поєднання центричної та базилікальних композицій у V—VI століттях призвело до створення таких купольних базилік, як Текор (кінець V ст.) і Одзун (середина VI ст.). В V столітті у вірменській столиці Двін побудовано палату голови вірменського католікоса, що був однією з найраніших палацових будівель середньовічної Вірменії. Шедевром вірменської архітектури VII століття вважається храм Звартноц, зведений між 641—661 роками.
З кінця IX століття, після відновлення суверенітету вірменської держави монументальне будівництво переживає новий підйом. Вірменське зодчество цього часу найтісніше продовжує архітектурні традиції попередніх століть. Характерним явищем цього етапу розвитку архітектури стає збагачення декору. Розвивається як цивільне, так і культове будівництво. Зокрема, в столиці Ані споруджено великі оборонні стіни, палаци, протягом 989—1001 років царями Гагіком I і Смбатом II тут побудовано Кафедральний собор, архітектором якого став знаменитий . Крім центральної Вірменії, будівництво розвивалася у всіх частинах країни. Так, у 915—921 роках Гагік Арцруні в Васпуракані звів Церкву Святого Хреста (зодчий Мануел), що вирізняється багатющими рельєфами. В Сюніку зведено Татев (895—905 рр.), Ваганаванк (911 р.), Гндеванк (930 р.) та інші церкви. Великі монастирські комплекси були побудовані на північному сході Вірменії — Санаїн (957—962 рр.), Ахпат (976—991 рр.) тощо. Разом з тим стратегічні шляхи були прикриті фортецями, серед яких найбільш потужними були Амберд, Тигніс і деякі інші.
Новий піднесення цивільної архітектури відзначається в XII—XIII століттях — будуються готелі, трапезні, книгосховища, караван-сараї. Особливо примітне явище вірменської архітектури цього часу — ґавіти-притвори. Піднесення вірменської архітектури кінця XII—XIII століть пов'язане зі звільненням Вірменії Закаряни. Було створено низку нових кам'яних конструкцій, серед яких перекриття на перехресних арках. Найвідоміші пам'ятки часу: Арічаванк (1201), Макараванк (1205), Тегер (1213—1232), Дадіванк, (1214), Ґегард (1215), Сагмосаванк (1215—1235), Ованаванк (1216), Гандзасар (1216—1238), Агарцин (1281) та деякі інші.
Література
Міфологія і фольклор
Зразки давнього і середньовічного фольклору збереглися письмово, переважно давньовірменською і средньовірменською мовою. Стародавні епічні сказання, міфи, зразки епічної поезії, романи, збереглися у творах Мовсеса Хоренаці, Фавстоса Бузанда, Агафангела, , Іоана Маміконяна; літературні обробки загадок виявлено в Ананії Ширакаці, і деяких анонімів, байки у , айрени любові і бенкетів переважно в XV—XVII століть тощо. Крім того дані про античну міфологію вірмен повідомляють греко-римські автори, наприклад Страбон. Страбон, «Географія» (XI, XIV, 16), I століття н. е.:«В особливій пошані культ Анаїтіди у вірмен, які на честь цієї богині побудували святилища в різних місцях, зокрема і в Акілісені. Вони присвячують тут на служіння богині рабів і рабинь» До формування вірменської писемності розвивався багатий літературний фольклор. Найдавніші вірменські міфи про Гайка, Арама, Ару Прекрасного, Торка Ангеха, , Ваагна, Тиграна і Аждаака, Ерванда і Ервазе, про вишапів. Велику художню та історико-пізнавальну цінність мають створені в різні епохи легенди, епічні пісні й перекази про царів стародавньої Вірменії Трдата III і Аршака II (IV століття), полководців Мушега і Вардана Маміконяна (IV і V століття).
На основі епічної пісні про Хайка лежить ідея боротьби проти тиранії, образ якої формує ассиро-вавилонський бог Бел. Збереглися епічні уривки про Арташесе і Сатенік.
За повідомленням Агатангелос, головним божеством давньовірменського пантеону був Арамазд. Його статуя, як оповідає Хоренаці, знаходилася в храмі на березі Євфрата у фортеці Ані. Стародавні вірмени поклонялися також божеству сонця. Його храм був розташований в столиці Армавірі. Важливе місце у вірменському пантеоні займала , про що пишуть Страбон, Агатангелос і Ширакаці. У вірмен ще в дохристиянські часи існувало божество писемності і науки — Тір. У вірменських джерелах збереглися уривки з епічних циклів «Перська війна» і «Таронська війна».
У VII—X століттях склався вірменський епос «Давид Сасунський», що оповідає про боротьбу богатирів з Сасуна (область в історичній Вірменії) проти арабських загарбників. 2012 року включений до Списку нематеріальної культурної спадщини людства.
У XIV столітті виникло епічне сказання «», що оповідає про національну боротьбу проти військ Тамерлана.
Давня та середньовічна вірменська література Існує думка, згідно з якою ще в III—I ст. до н. е. у вірмен існували особливі «жрецькі письмена», яким створювалися храмові книги і літописи. У I ст. до н. е. грецькою мовою писав драми цар Великої Вірменії Артавазд II. З авторів дохристиянської Вірменії відомий також , що жив у I—II ст. н. е., «Храмові історії» якого не збереглися. На початку IV століття, після прийняття християнства державною релігією, колишня література була визнана язичницької і знищена.
Вірменська мова є однією з давньописемних серед індоєвропейських мов. Вірменська оригінальна література почала розвиватися з 405 року, коли вчений і священник Месроп Маштоц створив вірменський алфавіт. Тоді ж формується давньовірменська літературна мова — грабар. V століття заведено називати «Золотим віком» в історії вірменської літератури. Перша оригінальна пам'ятка вірменської літератури — «Житіє Маштоца», написана в 440 роках. В літературі V століття своїм значенням домінує вірменська історіографія або жанр історичної прози. У цьому столітті жили історики Агатангелос, Єгіше, Фавстос Бузанд, Мовсес Хоренаці, Лазар Парпеці та ін. В галузі богослов'я відомі Єзнік Кохбаці, та ін. Процвітає також гімнографія і агіографія. У розвиток гімнографії важливий внесок зробив поет V століття Степанос Сюнеці (перший).
В VI столітті нових вершин сягає вірменська філософська думка завдяки творчості неоплатоніка Давида Анахта. Вже з кінця VII століття збереглися зразки світської поезії. В VII—VIII століттях процвітає схоластико-догматична література, писали богослови , , та ін. У цей самий період свої праці створили відомі історики , , Мовсес Каганкатваці, Іоан Маміконян, поети Саакдухт, Хосровідухт, і багато інших.
Від початку V століття починається історія . Протягом V—VIII століть вірмени переклали Арістотеля, Платона, Філона Александрійського, Галена, Езопа і десятки інших авторів античної літератури. Багато вірменських перекладів унікальні, оскільки оригінали цих творів втрачені, а тексти частково або повністю збереглися тільки завдяки вірменським перекладам. Перекладна література розвивалася і пізніше.
Остаточне звільнення від арабського ярма і відновлення Вірменського царства 885 року створює передумови для вірменського Відродження. Вірменські царі протегували також розвитку писемної культури. У X—XI століттях в галузі художньої літератури, перш за все, відомий поет Григор Нарекаці, в галузі історіографії — , , та ін. У цей період жили й творили поет і філософ Григор Магістрос, богослови , та ін.
В XI столітті вторгнення в країну візантійців, а після і сельджуків не сприяли розвитку літератури. У цей період були створені історичні праці і . В XI столітті давньовірменська мова починає поступово розвиватися до . Ключове значення для подальшого розвитку багатих традицій вірменської літератури відіграло створення 1080 року Кілікійської вірменської держави. Пізніше значний імпульс розвитку всім галузям культури дало звільнення Східної Вірменії Закарянами наприкінці XII—початку XIII століть. На історичну арену прийшли великі поети Ованес Імастасер, , Нерсес Ламбронаці, Нерсес Шноралі. Останній став найбільшим поетом свого часу, автор ліроепічної поеми «Елегія на взяття Едесси» та інших творів. Художня проза розвивалося у творчості байкарів Мхітара Гоша і Вардана Айгекці. У XIII столітті середньовірменською літературною мовою писали Фрік — основоположник поезії соціального протесту, і Костандін Ерзнкаці — зачинатель любовної лірики у вірменській літературі. Вершини історіографії епохи — Маттеос Урхаєці, Кіракос Гандзакеці, Вардан Аревелці. У поетичній творчості авторів XIII—XVI століть Ованеса Ерзнкаці, Ованеса Тлкуранці, , , , розвиваються життєствердні настрої вірменської літератури епохи, любовна і соціальна лірика. У той же самий період досягає високого розвитку жанр поеми, найзначнішими представниками якого були , Хачатур Кечареці, Аракел Сюнеці, , та інші.
У XVII—XVIII століттях поезія розвивалася в творчості таких авторів як Багдасар Дпір, , Нагаш Ховнатан і поет-ашуг Саят-Нова. Знову відродилася історіографія. Писали історики , , та ін.
Нова і сучасна вірменська література