Лати́нська це́рква (), також Ри́мська католи́цька це́рква () або За́хідна це́рква ()The term Roman Catholic Church is often incorrectly used to refer to the Catholic Church as a whole, especially in a non-Catholic context. — найбільша церква sui iuris Католицької церкви та західного християнства, яка використовує римський обряд. Одна з 24 таких церков, адже інші 23 утворюють східні католицькі церкви, які є частиною східного християнства. Цю церкву, як і всю Католицьку церкву, очолює єпископ Рима, Папа Римський, якого традиційно ще називають патріархом Заходу, зі своїми катедрами в цій ролі в архібазиліці Святого Івана Латеранського в Римі, Італія. Латинська церква веде свою історію з найдавніших днів християнства через своє безпосереднє керівництво під Святим Престолом, яке згідно з католицькою традицією було засновано Петром і Павлом. Використовує у своїй літургії римський обряд, латинську і рідні мови, григоріанський календар, вона є частиною Західного християнства.

Католицька церква вчить, що її єпископи є спадкоємцями апостолів Ісуса, а папа є наступником святого Петра, якому Ісус Христос надав першість. З дванадцяти апостолів Ісуса четверо пов'язані з апостольськими престолами Західної церкви: Петро, який заснував Рим (разом з Павлом) та Сіракузи; Павло, який заснував Рим (разом з Петром) та Мальту; Варнава, який заснував Мілан; та Яків, син Зеведея, який заснував Сантьяго де Компостела. З іншого боку, істотні відмінності між богословськими акцентами, літургійними традиціями, рисами та ідентичністю латинського католицизму можна простежити від батьків-латиноамериканських церков, найголовніше — латинських докторів церкви з II до VII століть, у тому числі ранню Африканську церкву.

Латинська церква була в повному євхаристійному спілкуванні зі Константинопільським, Александрійським, Антіохійським і Єрусалимським патріархатами до Великої схизми 1054 році. Проте патріарх Заходу, тобто Папа Римський, мав статус Primus inter pares «перший серед рівних» у Пентархії згідно з давнім тисячолітнім порядком: Рим, Константинополь, Александрія, Антіохія та Єрусалим. Після ісламських завоювань хрестові походи були розпочаті з 1095 по 1291 рік з метою захисту християн та їх маєтків у Святій Землі від переслідувань. Латинський патріархат в Єрусалимі був створений в 1099 році для їх піклування, залишившись донині. Інші латинські єпархії, такі як Архієпархія Карфагена, де розвинулась значна частина тринітарного богослов'я та церковна латина, були розгромлені та перетворені на титульні престоли.

Латинська церква виконувала католицькі місії в Латинській Америці на початку Нового часу, а також в Африці на південь від Сахари та Східній Азії з пізнього Нового часу. Протестантська реформація в XVI столітті призвела до відриву протестантизму, що призвело до орієнтації західного християнства, що включає відгалуження від Латинської церкви, включаючи також менші групи незалежних католицьких конфесій XIX століття.

Термінологія

Назва Частина Католицької церкви на Заході називається Латинська церква, щоб відрізнятись від східних католицьких церков, які також перебувають під папським приматом. В історичному контексті до східно-західного розколу в 1054 р. Латинську церкву іноді називали Західною церквою.

Термін латинський католик відноситься до послідовників латинських літургійних обрядів, серед яких переважає римський обряд. Латинські літургійні обряди протиставляються літургійним обрядам східних католицьких церков.

«Церква» та «обряд» Кодекс канонів Східних церков 1990 р. визначає використання в цьому кодексі слів «церква» та «обряд». Відповідно до цих визначень використання в кодексі, який регулює східно-католицькі церкви, Латинська церква є однією з таких груп християнських вірних, об'єднаних ієрархією та визнаних верховною владою Католицької церкви як sui iuris. Латинський обряд — це ціла вотчина цієї окремої конкретної церкви, завдяки якій вона виявляє свою манеру жити за вірою, включаючи власну літургію, свою теологію, свої духовні практики та традиції та своє канонічне право. Людина є членом певної церкви або належить до неї. Людина також успадковує певний вотчину або обряд, або «є» ним. Оскільки обряд має літургійні, богословські, духовні та дисциплінарні елементи, людина також повинна поклонятися, бути катехизованою, молитися і керуватися відповідно до певного обряду.

Конкретні церкви, які успадковують та увічнюють певну вотчину, визначаються метонімією «церква» або «обряд». Відповідно, «обряд» визначався як «поділ християнської церкви з використанням самобутньої літургії», або просто як «християнська церква». У цьому сенсі поняття «обряд» і «церква» трактуються як синоніми, як у глосарії, підготовленому Конференцією католицьких єпископів Сполучених Штатів і переглянутому в 1999 р., де сказано, що кожна «східно-обрядова (східна) церква ... вважається рівним латинському обряду в церкві». Другий Ватиканський собор також заявив, що «розум католицької церкви полягає в тому, щоб кожна окрема Церква або обряд зберігав свої традиції цілими і цілими, а також, що вона повинна адаптувати свій спосіб життя до різних потреб часу і місця» і виступив патріархів та «великих архієпископів, які керують цілою певною церквою чи обрядом». Таким чином, воно використовувало слово «обряд» як «технічне позначення того, що зараз можна назвати певною церквою». «Церква або обряд» також використовується як єдиний заголовок у класифікації творів Бібліотеки Конгресу США.

Історія

Історично керівництво Латинської церкви (тобто Святого Престолу) розглядалося як один з п'яти патріархатів Пентархії раннього християнства, поряд з патріархатами Константинополя, Александрії, Антіохії та Єрусалиму. Через географічні та культурні міркування останні патріархати перетворились на церкви з чітко вираженими східнохристиянськими традиціями. Більшість східнохристиянських церков розірвали повне спілкування з єпископом Риму та Латинською церквою внаслідок різних богословських та лідерських суперечок у століттях після Халкедонського собору в 451 р. До них, зокрема, належала несторіанська схизма (431–544) (Церква Сходу), халкедонський схизма (451) (Орієнтальне православ'я) та Велика схизма (1054) (Східне православ'я). Протестантська Реформація XVI століття мала аналогічний розкол. До 2005 року Папа мав титул «Патріарх Заходу»; Папа Бенедикт XVI прибрав цей титул з екуменічних цілей, продовжуючи при цьому виконувати безпосередню патріархальну роль над Латинською церквою.

Латинська церква примітна в західному християнстві своєю священною традицією та семи таїнствами. У Католицькій церкві, крім Латинської церкви, яку безпосередньо очолює Папа Римський як латинський патріарх, існує 23 східно-католицьких церков, які керують окремими церквами sui iuris зі своїми ієрархіями. Ці церкви ведуть своє походження від інших чотирьох патріархатів давньої пентархії, але або ніколи в історії не переривали повного спілкування, або не поверталися до нього з Папством в якийсь час. Вони відрізняються один від одного літургійним обрядом (церемонії, облачення, співи, мова), традиціями богослужіння, теологією, канонічним правом і духовенством, але всі підтримують однакову віру, і всі бачать повне спілкування з Папою Римським.

Приблизно 16 мільйонів східних католиків представляють меншість християн у спілкуванні з Папою Римським у порівнянні з понад 1 мільярдом латинських католиків. Крім того, у світі існує близько 220 мільйонів східних православних та 86 мільйонів орієнтальних православних, які не є єдиними з Римом. На відміну від Латинської церкви, Папа не виконує безпосередньої патріархальної ролі над східно-католицькими церквами та їхніми вірними, натомість заохочує їх внутрішні ієрархії, окремі від Латинської церкви, до збереження традицій, які поділяють відповідні східно-християнські церкви у Східному та Орієнтальному православ’ї.

Організація

Літургійна вотчина Кардинал Йозеф Ратцінгер (пізніше Папа Римський Бенедикт XVI) описав латинські літургійні обряди 24 жовтня 1998 року:Сьогодні найпоширенішими латинськими літургійними обрядами є римський обряд — або меса після Другого Ватиканського собору, обнародована Папою Павлом VI в 1969 р. І переглянута Папою Іваном Павлом II у 2002 р., або форма Тризубової меси 1962 р; обряд Амброзії; Мозарабський обряд; та варіації римського обряду (наприклад, англіканське використання). У 23 східних католицьких церквах працює п'ять різних сімей літургійних обрядів. Латинські богослужбові обряди, як і вірменські, використовуються лише в окремій церкві sui iuris.

Дисциплінарна вотчина Канонічне право для Латинської церкви кодифіковане в Кодексі канонічного права, з яких існували дві кодифікації: перша була оприлюднена Папою Бенедиктом XV у 1917 році, а друга — Папою Іваном Павлом ІІ у 1983 році.

У Латинській церкві нормою для здійснення конфірмації є те, що, за винятком випадків, коли існує загроза смерті, особа, яка повинна бути підтверджена, повинна «мати розум, бути належним чином навчена, належним чином розпоряджена і здатна відновити обітниці хрещення», і «відправлення Пресвятої Євхаристії дітям вимагає достатніх знань і ретельної підготовки, щоб вони розуміли таємницю Христа відповідно до своїх можливостей і мали можливість приймати тіло Христа з вірою та відданістю». У східних церквах ці таїнства зазвичай здійснюються відразу після хрещення, навіть для немовляти.

Безшлюбність, як наслідок обов'язку дотримуватися бездоганності, є обов'язковою для священиків у Латинській церкві. Виняток зроблено для одруженого духовенства з інших церков, які приєднуються до католицької церкви; вони можуть продовжувати бути одруженими священниками. У Латинській церкві одруженого чоловіка не можуть прийняти навіть до дияконату, якщо йому законно не призначено залишитися дияконом і не стати священиком. Шлюб після рукоположення неможливий, і його спроба може спричинити канонічні покарання. Східні католицькі церкви, на відміну від Латинської, мають одружене духовенство.

У даний час єпископи в Латинській церкві, як правило, призначаються Папою Римським, слухаючи поради різних дикастерій Римської курії, зокрема Конгрегації єпископів, Конгрегації євангелізації народів (для країн, які опікуються ними) секція з питань відносин з державами Державного секретаріату (для призначень, на які потрібна згода або попереднє повідомлення цивільних урядів), та Конгрегація Східних Церков (у сферах, на які покладено відповідальність, навіть для призначення латинських єпископів). Згромадження, як правило, працюють із «терни» або списку з трьох імен, розроблених їм місцевою церквою, найчастіше через Апостольського Нунція або Кафедральний собор у тих місцях, де Капітул зберігає право висувати єпископів.

Богослов'я та філософія

Августинізм Августин Гіппо — римський африканець, філософ і єпископ католицької церкви. Він допоміг сформувати латинське християнство, і його вважають одним з найважливіших Отців Церкви в Латинській церкві за його роботи в Патристичний період. Серед його творів — «Місто Боже», «De doctrina Christiana» та «Сповіді».

У молодості його тягнуло до маніхейства, а пізніше до неоплатонізму. Після хрещення та навернення в 386 р. Августин виробив власний підхід до філософії та теології, враховуючи різноманітні методи та перспективи. Вважаючи, що благодать Христа була необхідною для свободи людини, він допоміг сформулювати доктрину первородного гріха і зробив важливий внесок у розвиток теорії справедливої ​​війни. Його думки глибоко вплинули на середньовічний світогляд. Сегмент Церкви, який дотримувався концепції Трійці, визначеної Нікейським та Константинопольським Собором, тісно ототожнювався з Августиновим «Про Трійцю»

Коли Західна Римська імперія почала розпадатися, Августин уявляв церкву духовним Містом Божим, відмінним від матеріального Земного Міста. у своїй книзі Про місто Боже проти язичників, яке часто називають Містом Божим, Августин оголосив його послання скоріше духовним, а не політичним. Християнство, стверджував він, має стосуватися містичного, небесного міста Нового Єрусалиму, а не земної політики.