Вовк мексиканський (Canis lupus baileyi) — підвид вовка, що зникає. Поширений в Північній Америці. Найпівденніший і найменший вовк на континенті. Ареал — східна та південно-східна Аризона і західна та південна Нью-Мексико (у Сполучених Штатах), а також фрагментовані території північної Мексики. Історично ареал підвиду простягався від Південної Каліфорнії на південь до Нижньої Каліфорнії, на схід через пустелі Сонора і Чіуауа та до .

Його предки, ймовірно, були серед перших сірих вовків, що проникли до Північної Америки після вимирання берингійського вовка, на що вказують південний ареал та базальні фізичні й генетичні характеристики. Хоча в доколумбовій Мексиці цей підвид користувався високою пошаною,Valadez, Raúl; Rodríguez, Bernardo; Manzanilla, Linda; Tejeda, Samuel (2016). "Dog-wolf Hybrid Biotype Reconstruction from the Archaeological City of Teotihuacan in Prehispanic Central Mexico" (PDF). In Snyder, Lynn M; Moore, Elizabeth A. (eds.). Dogs and People in Social, Working, Economic or Symbolic Interaction. Oxbow Books. pp. 120–130. ISBN 978-1-78570-428-4. C. l. baileyi став найшвидше зникаючим підвидом сірого вовка в Північній Америці, будучи повністю винищеним у дикій природі в середині ХХ століття внаслідок поєднання полювання, відлову, отруєння та вилучення вовченят із лігв — здебільшого через страх з боку скотарів і власників ранчо. Після офіційного внесення до переліку видів, що перебувають під загрозою зникнення, згідно «Закону про види, що зникають» в 1976 році, Сполучені Штати та Мексика спільно організували відлов усіх C. l. baileyi, які ще залишалися в дикій природі. Цей крайній запобіжний захід зрештою дозволив відвернути їх неминуче вимирання: у Мексиці в 1977-80 рр. живими виловили п’ятьох диких мексиканських вовків (чотирьох самців і одну вагітну самицю). Після розміщення в центрах збереження в неволі ця група вовків виявилася вирішальною для започаткування програми розведення в неволі. Через ці превентивні заходи, починаючи з 1998 року, вирощених у неволі мексиканських вовків почали випускати в райони відновлення в Аризоні та Нью-Мексико з метою повторного заселення історичного ареалу підвиду.Nie, M. A. (2003), Beyond Wolves: The Politics of Wolf Recovery and Management, University of Minnesota Press, pp. 118–119,

Станом на 2025 рік у дикій природі налічується щонайменше 286 мексиканських вовків у США та 45 у Мексиці, а 380 особин утримуються в центрах розведення в неволі — порівняно з 11 особинами, яких випустили в Аризоні в 1998 році. Ці показники є мінімальними, оскільки облік містить лише ті спостереження вовків, які були підтверджені співробітниками Міжвідомчої польової групи.

Поширення Поширений на південному заході США (Аризона, Нью-Мехіко і Техас) та на півночі Мексики (Дуранго, Чіуауа і Сонора).

Таксономія Мексиканський вовк уперше описано як окремий підвид в 1929 році Едвардом Нельсоном і Едвардом Голдманом з огляду на його невеликі розміри, вузький череп і темне хутро. Цей вовк визнається підвидом Canis lupus у таксономічному виданні Mammal Species of the World (2005). У 2019 році Національні академії наук, інженерії та медицини США провели огляд наукової літератури попередніх досліджень. Позиція Національних академій полягає в тому, що історична популяція мексиканського вовка є окремою еволюційною лінією сірого вовка, а сучасні мексиканські вовки є її прямими нащадками. Це валідний таксономічний підвид, класифікований як C. l. baileyi. Генетичні аналізи підтвердили, що C. l. baileyi є генетично найбільш відмінним підвидом сірого вовка в Північній Америці.

Походження Canis lupus мігрували з Євразії до Північної Америки приблизно 70 000–23 000 років тому і дали початок щонайменше двом морфологічно та генетично відмінним групам. Одна з них представлена вимерлим берингійським вовком, а інша — сучасними популяціями. Науковці вважають, що предки мексиканського вовка, ймовірно, були першими сірими вовками, які перетнули Берингійський сухопутний міст до Північної Америки у пізньому плейстоцені після вимирання берингійського вовка, заселивши більшу частину континенту, доки не були витіснені на південь новоприбулими предками C. l. nubilus.

Дослідження 2005 року порівняло мітохондріальні послідовності ДНК сучасних вовків із даними тридцяти чотирьох зразків, датованих 1856–1915 роками. Було встановлено, що історична популяція мала вдвічі більшу генетичну різноманітність порівняно із сучасними вовками, що свідчить про те, що різноманітність мтДНК вовків, винищених на заході США, понад удвічі перевищувала показники сучасної популяції. Деякі гаплотипи, притаманні мексиканському вовку, вовку Великих рівнин та вимерлому C. l. youngi, утворювали унікальну «південну кладу». Усі північноамериканські вовки групуються разом із вовками з Євразії, за винятком південної клади, яка формує групу, притаманну виключно Північній Америці. Широкий ареал поширення південної клади свідчить про те, що потік генів був значним по всій території, що виходить за межі визнаних меж її підвидів.

У 2016 році дослідження мітохондріальних послідовностей ДНК як сучасних, так і давніх вовків дало змогу побудувати філогенетичне дерево, яке показало, що два найбільш базальні північноамериканські гаплотипи включають мексиканського вовка та C. l. crassodon.

У 2018 році інше дослідження було присвячене морфології кінцівок сучасних і викопних північноамериканських вовків. Основні кістки кінцівок жахливого вовка, берингійського вовка та більшості сучасних північноамериканських сірих вовків можна чітко відрізнити між собою. Вовки пізнього плейстоцену по обидва боки Лаврентійського льодовикового щита — Кордильєрського льодовикового щита — мали коротші ноги порівняно з більшістю сучасних вовків. Вовки пізнього плейстоцену з у Вайомінгу та Ранчо Ла-Брея на півдні Каліфорнії за морфологією кінцівок були подібні до берингійських вовків Аляски. Сучасні вовки на Середньому Заході США та на північному заході Північної Америки мають довші ноги, які еволюціонували у голоцені, ймовірно, внаслідок зникнення повільнішої здобичі. Водночас коротші ноги зберігалися в голоцен після вимирання значної частини плейстоценової мегафауни, включно з берингійським вовком. Голоценові вовки з печери Міддл-Б’ют (датовані менш ніж 7 600 років тому) та Муншайнер (датовані понад 3 000 років тому) в окрузі Бінгем, Айдахо, були подібні до берингійських вовків. Мексиканський вовк і зразки вовка Великих рівнин, датовані до 1900 року, нагадували пізньоплейстоценових і голоценових викопних сірих вовків своїми коротшими ногам.

Предок У 2021 році аналіз мітохондріальної ДНК північноамериканських вовкоподібних псових показав, що вимерлий пізньоплейстоценовий берингійський вовк був предком південної вовчої клади, до якої належать мексиканський вовк і C. l. nubilus. Мексиканський вовк є найбільш базальним серед сірих вовків, що нині мешкають у Північній Америці.

Гібридизація з койотами та іншими вовчими

Кілька нещодавніх досліджень із використанням морфологічних (вимірювання черепа) та генетичних даних дійшли висновку, що мексиканські вовки гібридизувалися з іншими підвидами вовків за клінальним принципом у зонах контакту. План відновлення мексиканського вовка (2017, перша редакція) наразі передбачає управлінські заходи для запобігання таким випадкам у разі контакту вовків Північних Скелястих гір і мексиканських вовків, з метою захисту від так званого «генетичного болота» (тобто ситуації, коли гени однієї групи стають домінантними й призводять до втрати генів іншої). Хоча на теперішній час чистота генетичного складу мексиканського вовка є важливою, природна вільноживуча популяція вовків у континентальному масштабі неминуче включала б вільну гібридизацію між різними підвидами.

Мексиканські вовки перебувають під значною загрозою через низьку генетичну різноманітність та інбридинг, оскільки всі дикі мексиканські вовки в середньому мають такий самий рівень спорідненості, як повнорідні брати й сестри (усі сучасні дикі особини походять від початкових семи так званих «засновників»).U.S. Fish and Wildlife Service. 2022. Mexican Wolf Recovery Plan, Second Revision. Region 2, Albuquerque, New Mexico, USA.

На відміну від C. l. lycaon та C. rufus, сірий вовк у дикій природі рідко схрещується з койотами. Прямих випадків гібридизації між койотами та сірими вовками безпосередньо не спостерігали. Втім, у дослідженні, яке аналізувало молекулярну генетику койотів, а також зразки історичних рудих і мексиканських вовків із Техасу, було виявлено кілька генетичних маркерів койотів у зразках деяких ізольованих історичних особин мексиканського вовка. Так само Y-хромосоми сірого вовка були знайдені у кількох окремих самців техаських койотів.

Це дослідження припускає, що хоча мексиканський сірий вовк загалом менш схильний до гібридизації з койотами порівняно з рудим вовком, могли мати місце поодинокі випадки генетичного обміну з техаськими койотами у деяких історичних залишкових популяціях до повного зникнення виду в Техасі. Водночас автори пропонують альтернативне пояснення: у передачі генів між койотами та сірими вовками могли брати участь руді вовки, які раніше також перекривали ареали обох видів у центральному Техасі, виконуючи роль «генетичного мосту» — подібно до того, як вважають, що C. l. lycaon сприяв обміну генами між сірими вовками та койотами в регіоні Великих озер, адже прямі схрещування між койотами та сірими вовками вважаються рідкісними.

Під час тестів, проведених на зразку з таксидермійованого трупа тварини, яку спочатку ідентифікували як чупакабру, аналіз мітохондріальної ДНК, виконаний професором Техаського державного університету Майклом Форстнером, показав, що це був койот. Однак подальший аналіз, здійснений командою лабораторії ветеринарної генетики Каліфорнійського університету в Девісі, дійшов висновку, що за даними статевих хромосом самець був гібридом койота і вовка, народженим від самця мексиканського вовка.[http://bionews-tx.com/news/2013/09/01/texas-state-university-researcher-helps-unravel-mystery-of-texas-blue-dog-claimed-to-be-chupacabra/ "Texas State University Researcher Helps Unravel Mystery of Texas 'Blue Dog' Claimed to be Chupacabra"] . bionews-tx.com (2013-09-01)Long, Sonny (October 31, 2008) [http://www.victoriaadvocate.com/news/2008/oct/31/sl_chupa_12/ "DNA results show chupacabra animal is mixture of coyote, Mexican wolf"]. Victoria Advocate. Було висунуто припущення, що цей гібрид страждав на саркоптичну коросту, що могло пояснювати його безшерстий і синюватий вигляд.

Дослідження 2018 року, яке аналізувало вовчі популяції, щодо яких підозрювали минулі контакти з домашніми собаками, не виявило доказів суттєвого домішування собачих генів у мексиканського вовка. Інше дослідження того ж року, опубліковане в журналі PLOS Genetics, проаналізувало популяційну геноміку сірих вовків і койотів з усієї Північної Америки.

Це дослідження виявило наявність домішок койотів у різних західних популяціях сірих вовків, які раніше вважалися вільними від інтрогресії койота, а також встановило, що мексиканські вовки несуть близько 10 % койотної домішки. Автори дослідження також припускають, що генетичний внесок койотів міг відігравати певну роль у базальному філогенетичному положенні цього підвиду.

Історія Історично вид мав ширший ареал та був поширеним від Юти до штату Оахака. Через полювання, вилов та отруєння до 1950 року залишилося лише кілька мексиканських вовків, а до 1970 року був убитий на волі останній мексиканський вовк в США. У 1998 році 7 вовків, яких відловили на півночі Мексики випустили у заповіднику Blue Range Wolf Recovery Area, що знаходиться на межі Аризони і Нью-Мексико. У 2000 році вперше зареєстровано потомство. Цього ж року 11 вовків випустили в заповіднику Apache National Forest в Аризоні, а 9 в Gila National Forest в Нью-Мексико. Станом на 2019 рік американська популяція підвиду становить 163 особини. За даними 2017 року мексиканська популяція становить 51 вовк. Крім того, у неволі у двох країнах утримується близько 240 тварин.

Опис