Вірмени у Візантії становили за окремих часів найзначнішу етнічну меншину. Історично це було обумовлено знаходженням у складі Візантії частини історичної Вірменії, розташованої на захід від Євфрату. Після розділу Вірменії 387 року між Римською імперією і державою Сасанідів до імперії було приєднано частину Великої Вірменії. Цього часу і пізніше відбувалися значні міграції вірмен у візантійську Малу Азію, Константинополь і європейську частину імперії. Вірмени займали чільне місце у складі панівного класу Візантії, з їхнього числа вийшов ряд імператорів: Іраклій I (610—641), Філіппік (711—713), Артавазд (742—743), Лев Вірменин (813—820), Василій I Македонянин (867—886) і заснована ним династія, Роман I Лакапін (920—944) і Іоанн Цимісхій (969—976). Згідно з підрахунками О. П. Каждана, в XI—XII століттях вірмени становили 10–15 % владущої аристократії; з урахуванням осіб і сімей, чиє вірменське походження не цілком достовірно, це співвідношення стає істотно вище. У зв'язку з тим, що Вірменія не визнала Четвертий Вселенський (Халкедонський) собор (451), на відносини між Візантією і Вірменією впливали спроби офіційної візантійської церкви звернути Вірменську церкву до халкедонізму. Багато вірменів відігравали важливу роль в греко-римському світі й у Візантії.

Вірменське населення Візантії

Вірменські міграції до Візантії

Про присутність вірмен на землях Римської імперії відомо вже на початку I століття. Географ Страбон повідомляє, що «Комана має велике населення і є значним торговим центром для купців з Вірменії» Страбон, География , XII, III, 36. У IV—V століттях вірменське населення з'явилося і в інших областях і містах імперії. 571 року, рятуючись від переслідувань в державі Сасанідів, безліч вірмен на чолі з Варданом Маміконяном, знайшли притулок у візантійській Малій Азії і, зокрема, в місті Пергамі, де вони утворили велику колонію. Серединою VII століття до Візантії бігли павликіани, які оселилися біля злиття річок Ірис і в діоцезі Понт. При Костянтині V (741—775) безліч нахарарів покинули свої володіння у Вірменії і бігли до Візантії. 781 року, рятуючись від переслідувань у Халіфаті, до Візантії переселилися 50 000 вірмен. Імператриця Ірина та її син Костянтин VI (780—797) урочисто вітали їх у Константинополі, нагороджуючи прибулих відповідно до їхньої знатності званнями і землями.

Практикувалися також примусові переселення вірмен. Імовірно, до середини VI століття вони не були значні, хоча Прокопій Кесарійський повідомляючи про причини невдоволення якогось Арсаку каже, що під час війни з готами Вірменія «… замучена безперервними наборами та військовими постоями, виснажена надзвичайними поборами, батько його страчений під приводом невиконання договорів й угоди, вся його рідня поневолена і розсіяна по всій Римській імперії»Прокопий, Война с готами, III.32.7. За царювання Тиберія II (578—582) 10 000 вірмен з Ахдзніку були переселені на Кіпр. Про плани його наступника Маврикія (582—602) вирішити проблему з вірменами, які «народ норовливий і неслухняний; живуть між нами і каламутять» повідомляє Себеос. З цією метою візантійський імператор почав листуватися з шахом Хосровом II (591—628), запропонувавши йому одночасно здійснити переселення підвладних їм вірмен; своїх Маврикій збирався переселити у Фракію. Однак вислід виявився трохи іншим, оскільки вірмени почали бігти у Персію. Фракія розглядалася як найпридатнішим місцем для проживання вірмен і надалі: при Костянтині V (741—775) туди були переселені вірмени і сирійські монофізити, при Леві IV (775—780) — 150 000 сирійців, серед яких, однак, могли бути і вірмени. Після перемоги 872 року Василя I (867—886) над павликіанами, більшість з яких, імовірно, становили вірмени, безліч їх було розсіяно усією імперією. При його сині Леві VI вірменський володар Мануїл з Текіса був «введений у Константинополь», що, найімовірніше, вказує на те, що він там насильно утримувався, його чотирьом синам було дано землі і посади. Сам Мануїл отримав титул протоспафарія, а на його колишніх землях було засновано фему Месопотамія. При Іоанн Цимісхій (969—976) зі східних провінцій до Фракії були переселені павликіани. Василій II (976—1025) також переселив в район Філіппополю і в Македонію багатьох вірмен з підвладних йому земель з метою облаштування оборони проти болгар. Асолік на початку XI століття повідомляє про це «… останній намірився переселити частину вірмен, які перебували під його пануванням, в Македонію, [щоб поставити їх] проти булхарів [і дати їм можливість зайнятися] устроєм країни».

Фракія була єдиним місцем для поселення вірмен: вони згадуються на початку XI століття в числі народів, переселених Никифором I (802—811) у Спарту задля відновлення цього зруйнованого міста; 885 року полководець Никифор Фока Старший переселив безліч вірмен, можливо павликіан, у Калабрію. Після відвоювання Криту 961 року туди були заселені в тому числі і вірмени. 1021 року цар вірменського Васпураканського царства Сенекерім Арцруні передав своє царство Візантії. За них він отримав Севастію, і аварій та став патрикієм і стратигом Каппадокії. Разом з ним в Каппадокію з Васпуракана переселилося 400 тисяч осіб. Цю цифру, вперше зазначену XVIII століття вірменським істориком М. Чамчяном, сучасний вірменист П. Хараніс ставить під сумнів, так як в сучасному події джерелі наводиться число переселенців 16 000 чоловік, не рахуючи жінок і дітей. Зі середини X століття вірмени стали інтенсивно заселяти Каппадокію, Кілікію і північну Сирію. Численні вірменські біженці потрапили до Візантії, рятуючись від набігів сельджуків. Поразка Візантії при Манцикерті 1071 року і захоплення територій в Малій Азії хрестоносцями наприкінці XI століття привели до зменшення ролі вірмен, хоча їхнє перебування фіксується аж до остаточного падіння імперії. Вірменські колонії в останню добу візантійської історії відомі в залишених під владою Візантії містах Малої Азії і в європейських провінціях.

Масове переселення вірмен з Вірменії на візантійські землі мало більш глобальні наслідки, ніж збільшення громади. У другій половині XI століття вірмени утворили тут щонайменше 6 держав: 1071 року Держава Філарета Варажнуні і Князівство Меліта, 1080 року князівство в Кілікії, 1083 року Едеське князівство, приблизно тоді ж — Кесунське князівство і князівство Пір. З них князівство Кілікія 1198 року було визнано вірменським царством. Мхітар Айріванеці XIII століття писав: «Цього часу Рубеніани стали панувати в Кілікії. Бог сам надав правосуддя нам, пригнобленим: Греки припинили царство наше; але Бог дав землю їхню вірменам, котрі в ній тепер царюють».

Вірменські володіння імперії

З входженням після першого розділу Вірменії 387 року до складу Візантії приблизно чверті Вірменського держави Аршакунів, імперія набула значного вірменського населення. Водночас вони були одним з корінних народів у Каппадокії. За підтримки Візантії, яка прагнула посилити свій вплив в регіоні, у Вірменії продовжувало поширюватися християнство, у візантійській частині Вірменії на 420-ті роки припадає діяльність творця вірменського алфавіту Маштоца. Після завершення ірано-візантійської війни 591 року стався другий розділ Вірменії, внаслідок котрого візантійська межа перемістилася на схід охопивши всю центральну Вірменію. Близько 600 року в Вірменії почалися повстання, потім з 603 року Вірменію було залучено до чергової війни між Візантією та Іраном. Приблизно 640 року почалося арабське завоювання Вірменії і незабаром цю частину імперії було втрачено. Так, 949 року було приєднано область Карін, 966 року — вірменське князівство Багратидів в Тароні, а через кілька років — Манцикерт, який також має переважно вірменське населенняДив. Г. Г. Литаврин. Коментар до глав 44–53 трактату «Про управління імперією». Комм. 2 к главе 44 . Переломовою для подальшої історії вірменського народу подією стала анексія імперією Анійського царства 1045 року в центральній Вірменії і заняття великого міста Ані. Таким чином володіння Візантійської імперії в Вірменії на деякий час доходили аж до західного узбережжя Севану. Втім таке становище тривала недовго. Вже 1064 року цей край було захоплено сельджуцьким султаном Алп-Арсланом. У наступному році цар Карсу Гагік Карський вимушено передав своє царство Візантії. До 1065 року значна частина історичної Вірменії, крім Ані, Сюніка, Таширу і Хачена, перебувала у складі Візантії.

Масова анексія вірменських земель Візантією мала далекосяжні наслідки. З одного боку, Візантія втратила буфера і будь-яке вторгнення зі сходу тепер зачіпало безпосередньо її територію, що означало неминучу залучення імперії у сутички з сельджуками. Крім цього, намагаючись інкорпорувати автохтонне вірменське панство в нові візантійські реалії, імперія була змушена виділити переміщеним вірменським князям землі в Лікандусі, Каппадокії, Цамандосі, Харсіаноні, Кілікії та Месопотамії. З цими князями мігрували десятки тисяч вірменських селян і ремісників, які змінили етнічний і релігійний склад цих провінцій. Це, своєю чергою, призвело до гострої боротьби з уже наявним тут греко-православним населенням.

Правове становище

Мала Вірменія вже при Веспасіані (69–79) стала римською провінцією, спочатку у складі Каппадокії, потім окремо. Відомостей щодо цієї провінції збереглося небагато, але можна припустити, що вона нічим істотним не відрізнялася від інших. На придбаних після 387 року територіях владу Аршакидів було скасовано або відразу, або при Феодосії II (402—450), і передано коміту Вірменії. При цьому дотримувалися спадкові права нахарарів за спадковим володінням землею і передачею її у спадок на основі принципу майорату. Території, розташовані в закруті Євфрату, підпорядковувалися аршакідам лише номінально вже з 298 року, їхні правителі підпорядковувалися безпосередньо імператору, в їхньому віданні перебували місцеві військові контингенти. Усі частини Вірменії платили податки в казну. За правління Юстиніана I (527—565) було проведено зміни в адміністративному устрої Вірменії, підвищено оподаткування і дано жінкам право успадкування. Останній захід неминуче приводив до дроблення володінь нахарарів, що призвело до їхнього невдоволення.

Завоювання Вірменії арабами VII століття не змінило загальної тенденції щодо інтеграції вірменського панства в адміністративні структури імперії. На відвойованих у X—XI століттях землях утворювалися феми, командні посади в яких надавалися не тільки вірменським вихідцям з внутрішніх провінцій, а й місцевим уродженцям. У своїй діяльності Візантія спиралася не тільки на близьких за вірою вірмен-халкедонітів, але і на тих, які зберегли вірність вірменській церкви.

Вірменська просопографія Візантії

Імператори

Спробам встановити вірменське походження різних візантійських імператорів присвячена досить велика література. Як зауважив вірменський історик Лео, це «лестило національному марнославству вірмен». Першим візантійським імператором, відносно якого існує легенда про його вірменське походження, є Маврикій (582—602). Ряд вірменських істориків X—XIII століть наводять відомості щодо його вірменського походження — з Ошакану, згідно Асоліку. У цьому ж населеному пункті знаходиться колона, згідно з місцевими переказами зведена на честь матері імператора. Розслід цих легенд було проведено М. Адонцем, який був прихильником визнання їхньої достеменності. Проте, більшістю сучасних дослідників визнається справедливою точка зору Євагрія Схоластика, згідно за яким Маврикій «за родом й іменем, походив від стародавнього Риму, а за найближчими предками, батьківщиною своєю почитав каппадокійське місто Аравін»Евагрий, Церковная история, V.19. Згідно авторам Оксфордського словника Візантії це питання залишається невирішеним.