Андрейс Упітс (; — ) — латиський радянський письменник, публіцист, літературознавець та державний діяч. Член Комуністичної партії Радянського Союзу (1917). Народний письменник Латвійської РСР (1943). Заступник Голови Президії Верховної Ради Латвійської РСР (1941—1951), член Президії Верховної Ради Латвійської РСР (з 1941). Голова правління Спілки письменників Латвійської РСР (1940—1954). Герой Соціалістичної Праці (1967). Академік Академії наук Латвійської РСР (1946).
Життєпис
Народився в селянській родині. Після закінчення волосної школи самостійно підготувався до іспитів і в 1896 отримав звання вчителя. У 1897—1908 був учителем початкової школи в Ризі та її околицях. Після 1908 займався літературною працею.
Перший вірш Упітса був надрукований в 1896, перше оповідання — в 1899. Починаючи з 1901, в латиському друку регулярно з'являлися розповіді Упітса про працю і життя селян. На формування світогляду Упітса вплинула Революція 1905—1907, а також знайомство з творами Карла Маркса, Фрідріха Енгельса, Володимира Леніна, Георгія Плеханова та російських революційних демократів.
У другій половині 1900-х він виступив проти декадентства в латиській літературі, ставши на позиції критичного реалізму. Його особливо приваблювала творчість Антона Чехова та Максима Горького. Дилогія «Буржуа» (, 1907) і «Останній латиш» (, 1912) є визначальною як перша спроба викриття латиської міської буржуазії. Романом «Нові витоки» () Упітс розпочав трилогію «Робежнієкі» (1908—1933) — один з найвидатніших творів дорадянської латиської літератури, який реалістично відображає шлях латиського селянства до Революції 1905—1907. Міщанський індивідуалізм гостро висміяний в першій книзі новел Упітса «Маленькі комедії» (, 1909—1910).
Під впливом нового підйому робочого руху Упітса в 1910—1911 автор розгорнув активну литературно-критичну та публіцістичну діяльність, керував періодичними виданнями, навколо яких групувалися демократичні та революційні письменники. Упітс розкривав природу буржуазії та міщанства в романах «Жінка» (, 1910), «В шовковій павутині» (, 1912; друга частина трилогії «Робежнієкі»), «Золото» (, 1914), «Ренегати» (, 1915—1916). Революційні мотиви та новаторсько змальовані сцени праці з'являються в збірках новел «Тривога» (, 1912), «В гарячу пору» (, 1915). У п'єсах «Поклик і відлуння» (, 1911), «Один і багато» (, 1914) Упітс створив перші в латиській драматургії реалистичні образи робітників-революціонерів. Його дослідження «Історія новітньої латиської літератури» (, 1911) є першою спробою системного викладу розвитку латиської літератури.
Після Лютневої революції 1917 Упітс був обраний до Ради робітничих депутатів Риги і до його виконавчого комітету. У публіцістічних статтях він розробляв принципи соціалістичного мистецтва. У 1918, під час ув'язнення впродовж періоду контролю Риги німецькими військами написав книгу новел «Відлига» () про Лютневу революцію в Латвії. Після утвердження радянської влади в Латвії Упітс керував в 1919 організацією радянських мистецьких установ та став основоположником латиської радянської літератури. У книзі «Пролетарське мистецтво» (, 1920) опрацював низку питань соціалістичного мистецтва. У квітні 1920 Упітс був заарештований та ув'язнений до Ризької в'язниці, де написав книгу новел «Бій вітрів» (, 1920) та частину роману «Північний вітер» (, 1921), що згодом завершав трилогію «Робежнієкі».
У 1920—1940 Упітс продовжував працювати над принципами соціалістичного реалізму. Піддавав критиці буржуазні (на противагу — соціалістичним) аспекти життєдіяльності в романах, які продовжили трилогію «Робежнієкі», — «Повернення Яна Робежнієка» (, 1932) та «Смерть Яна Робежнієка» (, 1933), а також в романах «По райдужному мосту» (, 1926), «Усміхнений лист» (, 1937), у низці сатиричних комедій, серед яких особливим успіхом користувалися «Купальниця Сусанна» (, 1922), «Політ чайки» (, 1926), «Квітуча пустеля» (, 1930).
Вершиною новелістики Упітса є збірки «Метаморфози» (, 1923), «Голе життя» (, 1926), «Розповіді про пасторів» (, 1930).
Трагедіями «Мірабо» (1926) та «Жанна д'Арк» (1930) Упітс розпочав історичну трилогію про взаємини героя з народом, яку завершив трагедією «Спартак» (1943). На історичну тему була створена і тетралогія романів «На межі століть» (, 1937—1940).
Упітс — основний автор чотиритомної «Історії світової літератури» (, 1930—1934).
Державний переворот у Латвії в 1934 позбавив Упітса можливості відкрито брати участь в суспільно-літературній діяльності.
Після відновлення в 1940 радянської влади в Латвії особливо виявилися характерні риси творчості Упітса: прагнення правдиво зобразити соціальні конфлікти, вміння розгорнути широку картину нравів. У роки Німецько-радянської війни Упітс жив та працював неподалік Кірова.
У історичному романі «Земля зелена» (, 1945), удостоєної у 1946 Сталінської премії, глибоко і колоритно було розкрите життя латиського села наприкінці XIX століття, показане зародження пролетарського руху в Латвії. Роман-епопея «Просвіт в хмарах» (, 1951), що продовжив «Землю зелену», зобразив перші кроки латиського робітничого руху в 90-ті роки XIX століття.
Особливістю реалізму Упітса стало підкреслено точне, всеохопне зображення подій і предметів, складні поетичні мовні звороти, майстерність у відборі деталей.
Після 1951 Упітс цілком занурився у літературознавчу роботу. За книгу «Питання соціалістичного реалізму в літературі» (1951) він був удостоєний Республіканської премії Латвійської РСР. Упітс багато писав про російську та світову літературу; переклав на латиську «Лихо з розуму» Олександра Грибоєдова, «Ревізора» Миколи Гоголя, «Пісню про буревісника» і «Пісню про Сокола» Максима Горького, «Петро I» і «Ходіння по муках» Олексія Толстого, твори Вільяма Шекспіра, Генріха Гейне, Бернарда Шоу, Гюстава Флобера, Генріха Манна та інших.
Видання українською
Переклад здійснила Г. Коваленко. Переклад здійснив Василь Козаченко. . Переклад здійснила Г. Коваленко. До збірки увійшли 15 оповідань: «Полювання», «Homo sapiens», «Смерть Клеманса Пер'є» (у перекладі С. Захарової); «В хуртовину», «Легкий хліб», «У киплячому казані», «Остання крапля» (у перекладі І. Липовецької); «На містку», «У жнива», «Аустра і братик» (у перекладі Ю. Гундича); «Фракієць Кілон», «Остання дія», «Безбожник» (у перекладі В. Козаченка); «Оповідання про пастора», «Клавс Бруніс» (у перекладі А. Хорунжего).
Екранізації
У багатої пані (1969) Laimes lacis (1985) Якщо ми все це перенесемо () (1987)
Джерела
Андрейс Упітс в Internet Movie Database