Карапиші

Карапиші́ — село в Україні, у Миронівській міській громаді Обухівського району Київської області. До 2020 року — адміністративний центр Карапишівської сільської ради, а нині Карапиші — центр Карапишівського старостинського округу. Населення становить 2427 осіб.

Назва Назва села Карапиші має чорноклобуцьке походження, а саме тюркську та татарську складові у назві — Кара+пиш/паш. Так у перекладі з тюркської мови: кара — «чорний», а «паш» або «баш» — від татарського діалектизму — значить «голова» (рос. тюркізм «башка»).

Географія Карапиші — село на Пороссі, що розташоване на рівнині, по обидва береги річки Расавки, за 72 км від обласного центру, 63 км від районного центру та 18 км від адміністративного центру міської громади та служить продовженням Білоцерківського і Кагарлицькому степів. За 4,4 км знаходиться найближча залізнична станція Карапиші. За 3 км на північний схід від станції Карапиші та за 0,8 км на схід від села Карапиші, на правому березі річки Расавки розташовано Карапищівське родовище гранітів.

Місцевості (кутки)

Бесаківка Бобокалівка Головківка Динниківка Довгоп'ятівка Замостя Лука Пром Сосюрівка Царина Широка Шульгівка

Хутори

Дяченківський (нині знесено та переселено в межі села). Тарган. Лютарський. Під час столипінської реформи на околиці Карапишів у Поповій леваді, що розташовувалася між лісом та безіменною річечкою, що впадає в Расавку, одержали земельні ділянки (по сім десятин) брати Запорозькі — мешканці села Лютарі. Згодом вони оселилися на цій землі, посадили сад, а по сусідству із ними почали селитися люди з Саварки, Мисайлівки, Лютарів. Так нічийна земля перетворилася на хутір Лютарський. Люди господарювали на своїй землі до 1930 року, доки їхні землі не забрали у колгосп. Вже по війні, влітку 1946 року, збудована станцію приміського залізничного сполучення Лютарський. З декількох хатин утворилася вулиця, яку названо на пошану заслуженого працівника сільського господарства Української РСР, Героя Соціалістичної Праці Надії Кривошеї.

Вулиці У Карапишах налічується 30 вулиць та один провулок.

Бобокалівка (Кутузова) Богородицька (Котовського) Богуславська Вишневського (Суворова) Гагаріна Юрія Героїв України (Червоноармійська) Головківка Даниленка Анатолія Кривошеї Надії Лугова Максимівка (Першотравнева) Мирна (Кірова) Молодіжна Мохонька Ярослава (Перемоги) Набережна Незалежності Новосілка (Чапаєва) Пастушенка (Щорса) Польова (Нахімова) Поштова Садова Святомихайлівська (Петровського) Ситника Олександра Соборна (Матросова) Тиха (Куйбишева) Франка Івана (Горького) Хмельницького Богдана Шевченка Тараса (Дзержинського) Широка (Мічуріна) Шульгівка

Провулки Петровського

Герб

У щиті, скошеному справа лазуровим та зеленим, вищерблений зверху та хмароподібний знизу лазуровий перев'яз справа. У першій частині золотий вітряк. У другій частині золотий ріг достатку з різноманітними фруктами, що виходять з нього.Герб села

Населення У 1740 році населення становило 1300 осіб, у 1790 році — 2007 осіб, у 1882 році — 4452 особи, у 1902 році — 6479 осіб, у 1914 році — 7357 осіб, у 1932 році — більше 6000 осіб. До урбанізації 1970-х років населення села становила 5557 осіб. За даними всеукраїнського перепису населення 2001 року у селі мешкала 3081 особа, нині — 2427 осіб.

Мова Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року був наступним: + Мовний склад населення с. КарапишіМоваКількість осібВідсоток українська 3012 97,76 російська 56 1,82 вірменська 7 0,23 білоруська 1 0,03 румунська 1 0,03 інші 4 0,13+

Історія

Час заснування поселення слід вважати в межах князювання Ярослава Мудрого. Саме у X—XI століттях проходить активне заселення Поросся як прикордонної, буферної лінії тюркомовними чорними клобуками (чорні шапки, каракалпаки) — історична назва об'єднання тюркських кочових племен (печенігів, торків, берендеїв), осілих у лісостеповій частині Київської Русі (переважно у регіоні річки Рось) у XI—XII століттях задля спротиву набігам половців.

Перше відоме позначення села Карапиші на мапах припадає на 1650 рік. Тоді французький інженер і військовий картограф Ґійом Левассер де Боплан, який перебував на польській службі, проводив топографічне знімання течії Дніпра та смуги прилеглої території і за результатами якого склав мапу Київщини «Kiovia Palatinatus» (мапа Боплана взята з Великого атласу Блау. виданого в Амстердамі поміж 1662—1672 роками), на якій Карапиші () позначає досить значним поселенням (більше 1500—2000 осіб) та вказує на важливе транспортне та адміністративне його положення.

У XVIII столітті село належало до Богуславського староства Київського намісництва, власниками якого у першій половині століття був граф Юрій Любомирський, у другій половині — Францішек Жевуський, а потім перейшло у власність польського короля Станіслава-Августа Понятовського. У 1739 році в Карапишах збудована Свято-Михайлівська церква, 1765 року — церква Різдва Пресвятої Богородиці. У 1740 році в селі було 208 домогосподарств з населенням 1300 осіб. У 1790 році населення збільшилося до 2007 осіб, з них православних — 3666, римо-католиків — 27 осіб.

1798 року, після смерті Понятовського, Богуславське староство, у тому числі й Карапиші, викупив граф Францішек Ксаверій Браницький. Почалося освоєння та обробка степових земель, де згодом стали вирощувати пшеницю. Завдяки чому молода дружина графа Браницького Олександра розгорнула жваву торгівлю зерном.

У XIX столітті Карапиші належали до Пустовійтівської волості Канівського повіту Київської губернії. Так, на мапі Київської губернії, 1821 року Карапиші позначено, як Каракиши та Karakasze. Після смерті графині Браницької 15 серпня 1838 року усі маєтки Браницьких перейшли у спадок її синові Владиславу, який успішно продовжив економічну діяльність матері. Від середині 1800-х років, у зв'язку з розвитком цукроваріння, на землях Браницьких стали вирощувати ще й цукровий буряк.

Від 1846 року Карапиші належали до Канівського повіту Київської губернії. У 1855 році в селі пройшли заворушення. Підбурені церковним дяком селяни вимагали від священика о. Г. Яворського видати грамоту про звільнення від кріпацтва. Дяка було заарештовано та відправлено до Канівської в'язниці. З подібними вимогами селяни виступали й у 1861 році.

Після утворення Пустовійтівської волості село Карапиші увійшло до її складу, але усі волосні установи, такі як пристав, канцелярія, волосний суд, розташували у Карапишах. Тут проводилися традиційні ярмарки, на які збиралося багато людей. У селі процвітала торгівля горілкою, а на ярмарку було багато таких «точок», тому 1880 року на прохання селян губернська влада повністю заборонила їх функціонування.

На початку XX століття у селі діяли дві православних церкви, три каплиці, однокласна народна школа, заїжджий двір, водяний млин, двадцять вітряків, чотири олійниці, шість кузень. Хворих приймав фельдшер. У 1904 році у Карапишівській народній школі працював видатний український письменник Степан Васильченко. У 1913 році у Карапишах відкривається народна бібліотека, а 1914 року — двокласне народне училище. У 1913 році поблизу Карапишів відкрито залізничну станцію.

Червона армія окупувала Карапиші у лютому 1918 року. Вже у березні 1918 року за результатами Брест-Литовського мирного договору Карапиші повертається під контроль УНР за підтримки німецьких та австро-угорських військ. У червні—серпня 1918 року вибухнуло Звенигородсько-таращанське повстання за відновлення Української Центральної Ради проти Української Держави та його австро-німецьких союзників. У повстанні активну участь брали й карапишани. Після краху Гетьманату у грудні 1918 року село захопили війська Директорії УНР. На початку 1919 року на Правобережжі були розгромлені війська Директорії, і станом на весну 1919 року територія Правобережної України знову була окупована більшовиками.

Під час громадянської війна у колишній Російській імперії село не раз ставало об'єктом нападів загонів козаків під керівництвом отамана Зеленого. У 1920 році остаточно відновлена влада більшовиків у Карапишах.

1921 року організовано перше ТСОЗ «Лютий», створено кредитне товариство, яке постачало селянам плуги, культиватори, борона та інший інвентар, а також сортове насіння. У 1921—1922 роках ще шістнадцять аналогічних ТСОЗ, зокрема, «Червона нива», «Хлібороб», «Рілля», «Трудовик», «Дружба», «Праця», «Червоноармієць» та інші. Першими головами товариств працювали А. О. Усенко, П. П. Шульга, С. Г. Буценко, Г. Ю. Кравченко. Завдяки Григорію Григоровичу Мальчику, працівникові київського заводу «Арсенал» та присланій арсеналівцями динамо-машині у селі засвітилися перші жарівки.

У 1921 році також створений загін кінної міліції. Віктор Беклінов, агроном за фахом, очолював Карапишівський земельний комітет. 1923 року Пустовійтівська волость відійшла до новоствореного Миронівського району у складі Корсунської округи Київської губернії. Беклінов залишився у селі та займався переселенням малоземельних селян у степ.

У 1928—1929 році радянська влада запровадила масову колективізацію. У кожному районі (кутку) села створені агітаційно-вербувальні бригади й до січня 1932 року колективізація у Карапишах йшла самопливом. Протягом січня 1932 року створено чотири колгоспи, до складу яких входило більше половини індивідуальних селянських господарств. Це були колгоспи: імені Сталіна (голова Сават Власенко), «Перемога» (голова Я. Т. Листопад), імені Петровського (голова Бережний), «Жовтень» (голова Калантай). Головою сільської ради працював присланий в Карапиші росіянин Касатонов. Аби залякати селян і змусити їх масово записуватися у нього, були розкуркулені кілька селянських родин, зокрема, Шкапу О. В. з дружиною, старими батьками і 8 дітьми вислали до Сибіру, де вони й померли. Родину Ільченка М. В. 1932 року заслали на Соловки. Цілу групу селян за небажання йти в колгоспне кріпацтво або навіть за невдоволення організацією праці та оплати в колгоспі репресували. В газеті «Шлях колгоспника» від 24 січня 1932 року в статті «Діють наруч куркулеві» подано опис роботи однієї з таких «бригад»: «У с. Карапиші на 4-му р-ні працює хлібозаготівельна бригада в складі: Дземи Василя (партієць), Одарченка Аврама (член с/р), Семенівського Конона, Соловченка Василя, Махині Андрія. Ця бригада не дбає за вирішення хлібозаготівлі на своєму районі, а займаються заготівлею продуктів для себе. Знайшовши 1 пуд. меду, 1,5 пуда сала та декілька пудів хліба, «бригада» все це розподілила поміж собою. Сільрада ніяких заходів не вживає до рвачів, які зривають хлібозаготівлю своїми наруч куркульськими вчинками».

У 1929—1930 роках у Карапишах було створено машинно-тракторну станцію. До парку станції входили трактори «Фордзон», «ХТЗ» та «Універсал», які обробляли поля не лише у Карапишах, але й у сусідніх Пустовітах, Вікторівці, Олександрівці, Зеленьках та Юхнах.

Під час Голодомору 1932—1933 років, від штучного голоду у Карапишах померло 2113 осіб. Встановлено прізвища лише 90 жертв, з них 54 — діти. Померлих ховали у спільних ямах на сільських цвинтарях.

Під час Великого терору 1937—1938 років, коли сталінські репресії були різко посилені й доведені до максимуму своєї інтенсивності, було репресовано близько 40 мешканців села, багато хто не повернувся з таборівРеабілітовані історією. Київська область… — С. 558—594..

За даними на грудень 1938 року у Карапишах діяло вже чотири колгоспи — імені Петровського, імені Сталіна, Третій вирішальний та імені Хрущова. У 1939 році колгоспник Ярмола К. М. був народжений орденом Трудового Червоного прапора.

З початком німецько-радянської війни більшість чоловічого населення Карапишів пішла на фронт. Оборонні бої за село Карапиші під час Київської стратегічної оборонної операції вели 199-та (під командуванням полковника О. М. Алєксєєва) і 289-та стрілецька дивізії (під командуванням полковника Д. Ф. Мкашанова) та 14-та кавалерійська дивізія 158-го кавалерійського полку. Село було окуповане Вермахтом 28 липня 1941 року.