Педагогіка

Педаго́гіка ( — майстерність виховання) — наука про спеціально організовану цілеспрямовану і систематичну діяльність з формування людини, про зміст, форми та методи виховання, освіту та навчання.

Предмет педагогіки — цілісний , спрямований на розвиток і формування особистості в умовах її виховання, навчання та освіти.

Об'єкт педагогіки — виховання як свідомо і цілеспрямовано здійснюваний процес. Об'єктом педагогіки є ті явища, які обумовлюють розвиток індивіда в процесі цілеспрямованої діяльності суспільства.

Педаго́г, педагоги́ня (від  — вихователь, вихователька) — особа, що займається викладацькою чи виховною роботою і має необхідну підготовку в цій царині; науковець, науковиця, що займається теоретичними проблемами педагогіки.

Зміст педагогічної професії — у вихованні молодого покоління.

Історія

Перші спроби осмислення практики виховання з урахуванням потреб суспільства виділяють у давній Греції. Вислови про мету, завдання, зміст і засоби виховання (звісно, тільки для вільнонароджених) займали видне місце у творах Демокрита, Платона, Арістотеля та інших давньогрецьких філософів. Ці вислови не були самостійними педагогічними теоріями, а були компонентами філософських систем або проєктів організації суспільства.

Для подальшого розвитку педагогічної думки велике значення мали ідеї старогрецьких філософів про опору виховання на принципи етики й психології, про єдність розумового, етичного й фізичного виховання, про вікову періодизацію розвитку людини й ін.

У Стародавньому Римі виник особливий інтерес до проблем організації, вмісту й методів навчання в риторських школах. Книга Квінтіліана «Про виховання оратора» з'явилася по суті першою спеціальною працею, де був узагальнений досвід навчання, сформульовані вимоги до вчителя й вихователя, містилися вказівки на необхідність урахування індивідуальних особливостей дітей.

Педагогічні переконання європейських народів за доби Середньовіччя відчули сильний вплив християнства, що стало панівною релігією феодального суспільства в Європі; всі погляди на виховання розвивалися виключно в рамках християнського богослов'я. Аналогічне положення було й в інших регіонах земної кулі, де панували інші релігійні ідеології (іслам, буддизм).

Прагнення до звільнення людської думки від релігійних догматів, відродження інтересу до самої людини в його повсякденній діяльності, характерне для епохи розкладання феодального суспільства й зародження капіталістичних суспільних відносин (14-16 століття), відбилися й на педагогічних переконаннях.

У різних за жанром творах гуманістів епохи Відродження (Мор Томас, Томазо Кампанелла, Еразм Роттердамський, Франсуа Рабле, Мішель Монтень й інших) висувалися ідеї всебічного й гармонійного розвитку духовних і фізичних сил людини, світської освіти на базі засвоєння культурної спадщини античного світу й досягнень наукових знань, що бурхливо розвивалися в той період.

Історія педагогіки як цілісної теорії виховання людини пов'язана з ім'ям чеського мислителя Яна Амоса Коменського, який, узагальнивши і теоретично осмисливши практику європейського виховання, створив струнку педагогічну систему. У «Великій дидактиці» Каменського розглянуто основні проблеми навчання й виховання. Коменський виявився основоположником класно-урочної системи навчання.

Педагогічна теорія Каменського була органічною частиною його широкої соціально-політичної концепції, викладеної в капітальній праці «Загальна рада про виправлення справ людських», одна із частин якого («Пампедія») повністю присвячена педагогічним питанням. Зокрема, в ній вперше сформульована і розкрита ідея безперервної освіти і виховання людини впродовж всього життя, викладені вимоги до підготовки книг як головного інструменту освіти і т. д.

З XVII століття в розвитку педагогічної думки можна виділити дві основні течії: з одного боку, продовжувала зберігати пануюче положення феодальна для клерикалізму концепція виховання, з іншої — починає складатися нове трактування виховання як засобу формування діяльної людини, підготовки її до життєвої боротьби за власне благополуччя. Яскравий вираз нові ідеали виховання отримали в працях англійського філософа-просвітителя Джона Локка, що висунув на перший план проблеми етичного й фізичного виховання й утилітаристського підходу, що з'явився родоначальником, до освіти й навчання. Важливе значення мала боротьба Локка проти теорії природжених ідей.

У XVIII столітті теоретична розробка питань виховання здійснювалася, головним чином, у рамках Освіти. Спираючись на вчення Локка про природну рівність людей, передові французькі мислителі (Гельвецій, Дені Дідро, Жан-Жак Руссо та інші) розвивали положення про вирішальну роль виховання і середовища у формуванні особи. Дідро, зокрема, одним з основних завдань виховання вважав розвиток індивідуальності людини. Французькими матеріалістами обґрунтовувалася й популяризувалася ідея реальної освіти, яка повинна була витіснити так звану схоластичну утворену.

Найбільший внесок у розвиток педагогічної думки в XVIII столітті вніс Жан-Жак Руссо, що з'явився основоположником концепції природного, вільного виховання. Руссо спробував намітити завдання, зміст і методи виховання й навчання дітей, виходячи з особливостей їх фізичного й духовного розвитку на різних вікових етапах; висунув вимогу активізувати методи навчання дітей.

Вплив ідей Руссо простежується в демократичних проектах реформи народної освіти у Франції в період революції 1789–1793, у діяльності німецьких філантропів (Йоганн Бернгард Базедов, Християн Готфрильд Зальцман, Йоахім Генріх Кампе та інших), що створили оригінальні педагогічні установи інтернатного типу і що поклали по суті початок теоретичній розробці педагогіки.

Педагогічна думка XVIII і XIX століть випробувала дію ряду положень німецької класичної філософії (Іммануїл Кант, Йоганн Ґотліб Фіхте, Георг Вільгельм Фрідріх Гегель).

У розробці ж власне педагогічної проблематики важливим етапом була діяльність швейцарського педагога-демократа Йоганна Генріха Песталоцці, який спробував побудувати теорію виховання й навчання на базі даних психології. Досвід і думки Песталоцці, що стосувалися розвитку дитини в процесі навчання й виховання, питань трудового навчання, методів первинного навчання читанню, листу, рахунку, географії і ін., з'явилися стимулом для розвитку науки про виховання в першій половині XIX століття Песталоцці був першим теоретиком народної школи.

У першій половині XIX століття німецький педагог, психолог і філософ Йоганн Фрідріх Гербарт зробив спробу представити педагогіку у вигляді наукової обґрунтованої теорії, що спирається на філософію й психологію (перша обґрунтовує цілі виховання, друга дозволяє відшукати правильні шляхи досягнення цієї мети).

Низка положень Гербарта (роль інтересу в навчанні, що виховує характер навчання, структура навчального процесу й ін.) були використані в подальшому розвитку педагогіки. Проте разом із цим педагогами були засвоєні й консервативні сторони вчення Гербарта, що знайшли вираз у його теорії управління дітьми, яка по суті приводила до придушення особи дитини за допомогою детальної розробленої системи обмежень і покарань.

Значний внесок у розробку педагогіки взагалі й дидактики особливо вніс німецький педагог-демократ 19 століття Адольф Дістервег, який як один із найважливіших принципів виховання висунув принцип культуровідповідності — обліку в процесі виховання всієї сукупності даних культури, історії, економіки, характерних для країни й народу. Цей принцип разом з ідеєю природовідповідності виховання (яку обґрунтовували, трактуючи її, щоправда, різним чином, Каменський, Руссо, Песталоцці) значно збагатив педагогіку.

Наприкінці XIX століття виник рух так званої реформаторської педагогіки. Її прихильники критикували схоластичний вміст і догматичні методи навчання в школі, що пригнічувала особу учнів. Представники різного перебігу реформаторської педагогіки («нового виховання», «трудової школи», «руху за художнє виховання», «педагогіки особи» і інших) виступали за вільний розвиток індивідуальності кожної дитини, розробку нових організаційних форм і методів навчання, зміну змісту шкільної освіти, посилення виховного аспекту діяльності школи.

Ідеї й концепції таких діячів реформаторської педагогіки, як Джон Дьюї, Георг Кершенштейнер, Людвіг Ґурліт, Генріх Шарельман, Жан Овідій Декролі, Марія Монтессорі, Адольф Фер'єр та інші панували у педагогіці до середини XX століття, та зберегли в тій чи іншій мірі свій вплив і досі.

Педагогіка XXI століття

Педагогіка XXI століття зосереджена не на одній постаті, а на інтеграції технологій, психології та гуманізму. Найвпливовішими теоретиками та практиками, які формують сучасну освіту, є:

Кен Робінсон(Ken Robinson) — один із найвідоміших критиків традиційної школи. Його виступ на TED про те, як освіта вбиває креативність, став маніфестом змін у всьому світі. Він просував ідею персоналізованого навчання. Салман Хан (Salman Khan) — засновник Khan Academy. Він здійснив революцію, впровадивши модель «перевернутого класу», де учні вивчають теорію вдома через відео, а в школі займаються практикою. Говард Гарднер (Howard Gardner) — автор теорії множинного інтелекту. Хоча теорія з'явилася раніше, саме у XXI столітті вона стала фундаментом для індивідуальних освітніх траєкторій, доводячи, що кожна дитина талановита по-своєму. Саймон Сінек (Simon Sinek) — хоча він більше відомий як експерт з лідерства, його концепція «Починай з „Чому“» критично важлива для сучасної педагогіки, де вчитель стає ментором, що надихає, а не просто джерелом інформації. Олександр Елькін — засновник руху EdCamp Ukraine, який запровадив формат «неконференцій» для вчителів, сприяючи горизонтальному навчанню та професійному розвитку освітян. Пауль Пшенічка — визнаний кращим учителем світу за версією Global Teacher Prize (2017) у номінації для вчителів фізики. Він є прикладом того, як поєднувати глибокі наукові знання з інноваційними методами викладання. Наталія Мосейчук та Олександр Жук — популяризатори премії Global Teacher Prize Ukraine, яка щороку відкриває нових педагогів-новаторів, що змінюють систему освіти в громадах. Ключові риси педагога XXI століття: Фасилітатор та ментор —він не просто дає знання, а допомагає учню самому знайти шлях до них. Digital-грамотний фахівець — вільно використовує ШІ, гейміфікацію та цифрові платформи. Розвиває м'які навички (Soft Skills) — критичне мислення, емоційний інтелект та командну роботу.https://goiteens.com/blog/yakym_maye_buty_vchytel_21_stolittya/

Категорії Основними категоріями педагогіки є: формування особистості, виховання, освіта, навчання.

Під формуванням особистості мають на увазі становлення індивідуума в результаті як цілеспрямованих впливів (виховання), так і різноманітних впливів навколишнього середовища. У сучасній зарубіжній педагогіці перша група впливів на людину часто позначається терміном «інтенціональне виховання», друга — «функціональне виховання».

Освіта — процес і результат засвоєння системи знань, вироблення вмінь та навичок, який зрештою забезпечує певний рівень розвитку пізнавальних потреб і здібностей людини та його підготовку до того чи іншого виду практичної діяльності.

Важливим засобом освіти і виховання є навчання, тобто процес передачі та активного засвоєння знань, умінь і навичок, а також способів пізнавальної діяльності, необхідних для здійснення безперервної освіти людини. Процес навчання є двостороннім і включає як взаємозв'язані частини цілого: навчання — діяльність педагога з передачі знань і керування самостійною роботою учнів і діяльність учнів з активного вивчення системи знань, умінь і навичок — учіння.

Освіта

Освітою називається процес і результат засвоєння системи знань, вироблення вмінь і навичок, що забезпечує певний рівень розвитку пізнавальних потреб і здібностей людини і його підготовку до того, або іншого виду практичної діяльності.

Розрізняють загальну й спеціальну освіту.