Грецька література — сукупність літературних творів написаних на території Греції та/або вихідцями з цієї території. Історія грецької літератури походить від давньогрецької літератури, починаючи з 800 року до нашої ери, до сучасної літератури сьогодення. Вона розвивалася як закрита, без особливого зовнішнього впливу, аж до епохи еллінізму і мала значний вплив на всю подальшу європейську літературу. Найпомітнішими її жанрами є комедія і трагедія, де подія, зазвичай, пов'язана з героєм, який переживає низку катастрофічних випадків. Крім того, грецька література стала засновницею багатьох письменних дисциплін, таких як історія та філософія.
Антична література була написана старогрецьким діалектом, а сама письменність варіюється від найдавніших збережених письмових творів до творів приблизно V століття нашої ери. Цей проміжок часу ділиться на докласичний, класичний, елліністичний і римський періоди. Докласичне грецьке письмо, в основному, оберталася навколо міфів і включала твори Гомера: «Іліаду» та «Одіссею».
У римську епоху значний внесок зроблено в різні предмети, включно з історією, філософією та природничими науками.
Крім того, грецьке письменництво також включає твори і візантійської літератури, яка була написана на аттичній, середньовічній і ранній новогрецькій мовах. У цей період процвітали відмінні від істориків хроніки, літописи і енциклопедії.
Сучасна грецька література, в свою чергу, написана звичайною новогрецькою мовою.
Давньогрецька література
Давньогрецька література належить до написаної на древніх діалектах грецької мови. Ці твори варіюються від найдавніших збережених письмових творів грецькою мовою до творів V століття нашої ери. Грецька мова виникла з праіндоєвропейської; приблизно дві третини її слів можна отримати з різних реконструкцій мови. Ряд алфавітів і складів був використаний для перекладу грецької мови, але збережена частина грецької літератури була написана фінікійським алфавітом, який виник в основному в грецькій Іонії й був повністю прийнятий Афінами до V століття до нашої ери.
Вона містить усю творчість , істориків, філософів, ораторів та інших діячів мистецтва аж до кінця історії Стародавньої Греції і також є найдавнішою з національних літератур Європи.
Період з 833 до н. е. і до елліністичного періоду
Найдавніший письмово зафіксований пам'ятник грецької літератури, Гомерівські поеми, є результатом тривалого розвитку і може бути відновлений лише приблизно і в найзагальніших обрисах. Зовсім незначна частина цього розвитку падає на «догрецький» період, що передував утворенню грецьких племен, які утворилися шляхом схрещення народів, що вторгалися протягом II тисячоліття до нашої ери на територію Греції з півночі, з місцевим населенням, носіями т.з. «егейської» культури. Спадкоємний зв'язок сучасної грецької з догрецькими народами, що володіли багатою матеріальною культурою і розвиненою писемністю, виявляється в негрецьких найменуваннях цілого ряду літературних жанрів і у збігу багатьох сюжетів, мотивів і навіть формул з літературами народів східного і південного Середземномор'я, які перебували в тривалому спілкуванні з народами егейської культури: підтверджується ця спадкоємність й аналогічним зв'язком інших елементів грецької культури з догрецьким періодом. Історичне значення грецької літератури для пізніших літератур полягає в тому, що зачатки словесного мистецтва, які в державах Сходу при ідеологічному пануванні жрецтва підіймалися до рівня літератури лише оскільки вони могли служити інтересам релігії та практичної «мудрості», в умовах грецької історії отримали можливість подолати «табу», магічну і культову зв'язаність, і дати ту різноманітність літературних форм, яка, за допомогою римської літератури, зуміла стати підґрунтям для літератури Нової Європи. З іншого боку, залишки зв'язку з культами забезпечили грецькій літературі консервативність форм, яка дозволяє сучасному дослідникові, не дивлячись на втрату величезної кількості пам'ятників грецької літератури, відновити основні лінії її розвитку.
В основі грецької літератури лежать утворення тих же типів творів, які були відомі й всім сусіднім народам: робочі, військові та маршові пісні, а також заклинання, культові та обрядові пісні. У всіх цих утвореннях слово виступає в нерозривному зв'язку з музикою і ритмічними рухами тіла, чи то трудові операції чи ритуальний танець, здійснюваний одиничною особою або колективом («хоровод»), в інтересах якого відбувається ритуальне дійство. Для свят і обрядів, пов'язаних з родючістю, характерні сліди оргаїстичності, суперечки, «ритуального лихослів'я» та «глузливих пісень». Як показують назви більшої частини цих типів пісень, вони — догрецького походження. Обряди нерідко являли собою складну систему магічно-мімічних дій — зачатків драми. Для подальшого розвитку найбільше значення мали культові та обрядові пісні, оскільки консервативність ритуалу створювала стійкі традиції та єдиний стиль. Поряд з піснями, греки знали й інші види «усної словесності» — казки, загадки, приказки, — і в їхній склад безперервно просочувалися, перероблялися і засвоювалися нові матеріали народів Сходу.
Процес злиття північних племен, що впродовж кількох століть вторгалися до Греції, та місцевого населення був складний і тривалий. На першу половину II тисячоліття, вже після переселення перших північних груп, припадає розквіт так званої «мікенської» культури, яка до кінця тисячоліття виявилася вже знищеною. Нові поселенці принесли з собою релігію Зевса, верховного охоронця нового соціального ладу, і схрещення цієї релігії завойовників з численними місцевими культами різних областей Греції, встановлення різноманітних зв'язків між старими та новими божествами, між сім'єю богів, що збільшилася таким чином й феодальними родами, що зводили до богів своє походження, дало сильний поштовх розвитку міфотворчості. Старовинні міфічні та казкові сюжети нескінченно варіювалися на нові імена, перепліталися між собою, вбираючи в себе реальний історичний матеріал. Локалізація більшості міфів в основних центрах мікенської культури свідчить, що саме ця епоха зіграла вирішальну роль в оформленні грецької міфології. Завойовники були організовані за типом військових громад, і хранителями ідеологічних традицій були дружинні співаки, «Аеди», автори пісень про подвиги предків. Пісні ці, спочатку пов'язані з культом героїв, були ідеологічним виправданням нового порядку, встановленого на руїнах мікенської культури, і, поширюючись по всіх областях Греції, відривалися від своєї основи. Значущість соціальної функції цих пісень, широкі сюжетні можливості численних міфів і спадкоємність пісенної техніки Аоєдів призвели до того, що переважним літературним жанром найдавнішої Греції став епос, що виник на основі дружинної піснетворчості.
Гомерівські поеми Гомерівські поеми були класичними зразками епопеї, або іншими словами великої епічної поеми. Вони були створені на основі фольклорної пісенної творчості стародавніх греків. Розвиток епосу, що кульмінує в поемах Гомера «Іліаді» та «Одіссеї», відбувся не на грецькому континенті, а в малоазіатських колоніях, де зв'язок пісень з культовими традиціями був остаточно втрачений. Слово відірвалося від музики й танцю: поеми стали виконуватися речитативом, що час від часу супроводжувався струнним акомпанементом. Втрата ритмічної підтримки відшкодовувалась більш суворим членуванням вірша, виробився специфічний розмір епосу — гекзаметр. Обидві поеми є поширеннями старовинних сюжетів, — «Іліада» — баладно-героїчного, «Одіссея» — казкового, на стрижень яких нанизуються незліченні деталі сюжетного та орнаментального характеру.
Умови виникнення «Іліади» та «Одіссеї», що зберігають виразні сліди попередніх трактувань їх сюжетів і еволюції епічної техніки, так само як і проблема того, на яку публіку і на яке виконання були розраховані настільки великі композиції, складають складне та не вирішене «гомерівське питання». Слідом за оформленням «Іліади» та «Одіссеї» з'явився ряд епічних поем, які розробляли не зачеплені в Гомерівських поемах матеріали героїчної саги вже не шляхом поширення єдиного сюжету, а з'єднанням окремих сюжетів в серію більш-менш самостійних епізодів, т.з «епічний цикл». Виконуючи свій репертуар на святах, рапсоди зазвичай прелюдували славослів'ям на честь відповідного божества, іноді вводячи в нього культові легенди, «гомерівські гімни».
Гомерівські поеми свідомо архаїчні та припускають атмосферу феодального добробуту, якого на цій території на ділі вже не було. Збезземелення дрібного селянства і зародження торгового капіталізму призвели до різкого загострення класових протиріч. VII й VI століття до н. е. стали епохою соціальних революцій і запеклої боротьби торгового капіталу з великим землеволодінням. Ідеологія, виразниками якої були епічні співці, руйнується, і змінюється соціальна функція літератури, в якій на перший план висуваються моменти політичної боротьби та етичної проповіді. Для цієї мети намагаються використовувати і готову техніку епічного вірша: створюється дидактичний епос. Консервативно настроєний рапсод Гесіод, автор генеалогічних поем про покоління богів і героїв, збирає старовинний матеріал, щоб оберегти його від спотворень нового міфотворчості; епічним віршем він користується і тоді, коли наділяє в форму повчання до брата протест проти несправедливих суддів, правила селянської моралі й життєвої мудрості. Разом з тим в літературу включаються культові та народні пісні різноманітних розмірів. Криза відкриває шлях для проникнення східного впливу: народи Сходу вносять у літературу нові інструменти, музична ритміка ускладнюється. При розпаді культурної єдності процес творення нових жанрів в різних областях еллінського світу протікає по-різному.
У торговельній Іонії, де старовинні підвалини розклалися раніше, ніж в інших місцях, і створилася ґрунт для розвитку індивідуалізму, світовідчуття соціальних низів і декласованих особистостей знайшло своє вираження в ямбографії, літературній канонізації «ритуального лихослів'я». Архілох протиставляє аристократичному безособовому епосу суб'єктивну поезію особистості, різко протестує проти суспільних умовностей. Гиппонакс — «поет босяків» — користується вже жаргоном вулиці; менш різки ямби Семоніда, сатира якого про жінок має загальнодидактичний характер. Ближче до епосу була застільна пісня на зборах чоловіків, елегія, яка складалася з чергування гекзаметра з пентаметром і виконувалася під акомпанемент занесеної зі Сходу флейти. Елегія була розвитком дидактичної медитації, схильність до якої іноді спостерігається і в епосі, і теми її були різноманітні: військово-політичні, повчальні та навіть еротичні. Сліди споконвічно-траурного характеру елегії збереглися у звичаї користуватися елегійним розміром для написів на надгробних плитах, епіграм, і термін цей став застосовуватися до будь-якого невеликого вірша, складеним елегійним віршем. Еолійські поети пішли по шляху канонізації старовинної пісні, вводячи в літературу серію нових розмірів творів з часом досить складною строфікою і віддаючи перевагу пісенній, «мелічній», ліриці. Носієм ліричної теми тут є образ самого поета, поставленого поруч з ким-небудь іншим («громадяни», «друзі», «улюблений», «бог» і подібні), що є адресатом ліричного виливу — ослабленої форми дидактики. Поезія лесбосців Алкея і Сапфо приносить з собою наївність і безпосередність пісенної емоції, що забарвлює в Алкея мотиви кипучого життя політичного борця та емігранта, а у Сапфо романтику томління одностатевої любові у своєрідних умовах. У іонійців Анакреонта, що жив уже при дворах тиранів, свіжість лесбоських поетів змінюється витонченою технікою ліричної мініатюри, переважно еротичного і застільного характеру.