А́нди, А́ндські Кордильє́ри () — найдовша (довжина близько 7000 км) і одна з найвищих (гора Аконкагуа, 6962 м) гірських систем земної кулі, яка облямовує з півночі та заходу всю Південну Америку; є південною частиною Кордильєр.
Анди тягнуться вздовж узбережжя Тихого океану, від Карибського моря до архіпелагу Вогняна Земля, проходять через Колумбію, Венесуелу, Еквадор, Перу, Болівію, Чилі й Аргентину. Ширина системи 200—800 км, середня висота гір 3600 м.
Це молода гірська система, тут розташовано багато активних вулканів, що становлять Андійський вулканічний пояс: Санґай, Пурасе, Котопахі, Льюльяйльяко (найвищий на Землі), дуже часті землетруси, на півдні системи численні льодовики. Межа вічних снігів становить від 600 м на півдні до 6300 м на півночі. Система багата природними ресурсами, у передгірських прогинах добуваються нафта та природний газ (особливо в північних та центральних районах), також тут добуваються руди кольорових металів.
По Андах проходить міжокеанічний вододіл, в них беруть початок витоки та багато приток Амазонки, притоки Ориноко, Парагваю, Парани, Магдалени, а також річки Патагонії. На західних схилах починаються річки басейну Тихого океану, здебільшого короткі. В Андах також лежить велике високогірне озеро Тітікака та багато менших озер. Для рослинності характерна висотна поясність.
Геологічна будова і рельєф Анди складаються переважно з субмеридіональних паралельних хребтів — Східна Кордильєра Анд (або Кордильєра-Орієнталь), Центральна Кордильєра Анд (або Кордильєра-Сентраль), Західна Кордильєра Анд (або Кордильєра-Оксиденталь), Берегова Кордильєра Анд (або прибережний хребет), між якими лежать внутрішні плоскогір'я та плато (найбільше — Пуна, її частина у Болівії та Перу носить назву Альтіплано) та западини. Через значну протяжність Анд їх окремі ландшафтні частини значно відрізняються одна від одної. За характером рельєфу та іншими природними відмінностями, зазвичай виділяють три основні регіони — Північні, Центральні та Південні Анди.
Анди — відроджені гори, створені новітніми підняттями на місці так званого Андійського (Кордильєрського) складчастого геосинклінального поясу; Анди є однією з найбільших на планеті систем альпійської складчастості (на палеозойському і частково байкальському складчастому фундаменті). Для гірської системи характерні троги, що утворилися протягом тріасового періоду, згодом заповнені шарами осадових і вулканогенних порід значної потужності. Крупні масиви Головних Кордильєрів і узбережжя Чилі, як і Прибережного хребта Перу, є гранітними інтрузіями крейдового періоду. Міжгірні й краєві прогини (Альтіплано, Маракайбо та інші) утворилися в палеогенові та неогенові часи. Тектонічні рухи, що супроводжуються сейсмічною і вулканічною активністю, продовжуються і в наш час.
Анди багаті рудами, головним чином кольорових металів (ванадію, вольфраму, бісмуту, олова, свинцю, цинку, арсену, стибію та інших). Родовища приурочені в основному до палеозойських структур східних Анд і жерл стародавніх вулканів; на території Чилі — великі мідні родовища. У передових і передгірних прогинаннях є нафта і газ (у передгір'ях Анд у межах Венесуели, Перу, Болівії Аргентини). В Андах є також родовища заліза (у Болівії), натрієвої селітри (у Чилі), золота, платини і смарагдів (у Колумбії).
Північні Анди
Головна система Анд складається з паралельних хребтів, що простяглися в меридіональному напрямку, розділених внутрішніми плоскогір'ями або западинами. Лише Карибські Анди, розташовані в межах Венесуели, що належать до Північних Анд, протяглися субширотно уздовж узбережжя Карибського моря. Це наймолодша та відносно низька ділянка Анд (до 2765 м). До північних Анд відносяться також Еквадорські Анди (в Еквадорі) і Північно-західні Анди (на заході Венесуели і в Колумбії). Найбільш високі гребені Північних Анд мають невеликі сучасні льодовики, на вулканічних конусах — вічні сніги. Острови Аруба, Бонер і Кюрасао в Карибському морі є вершинами продовження Карибських Анд, що опускаються у море.
У Північно-західних Андах, що віялоподібно розходяться на північ від 1° зх. ш., виділяють три головних Кордильєри (гірських хребти) — Східну, Центральну і Західну. Усі вони високі, крутосхилі й мають будову глибоких складок. Для них характерні розломи, підняття й опускання новітнього часу. Головні Кордильєри розділені великими западинами — долинами річок Магдалени і Кауки — Патії.
Східна Кордильєра має найбільшу висоту в своїй північно-східній частині (гора Рітакуба-Бланко, 5493 м); в центрі Східної Кордильєри — стародавнє озерне плато (переважні висоти — 2,5—2,7 тис. м); для Східної Кордильєри взагалі характерні великі поверхні вирівнювання. У високогір'ях знаходяться численні льодовики. На півночі Східну Кордильєру продовжують хребти Кордильєра-де-Мерида (найвища точка — гора Піко-Болівар, 5007 м) і Сьєрра-де-Періха (досягає висоти 3540 м); між цими хребтами в обширній низовинній западині лежить озеро Маракайбо. На крайній півночі — масив Сьєрра-Невада-де-Санта-Марта з висотами до 5800 м (гора Крістобаль-Колон).
Долина річки Маґдалени відокремлює Східну Кордильєру від Центральної, відносно вузької і високої; у Центральній Кордильєрі (особливо в її південній частині) — багато вулканів (Уїла, 5750 м; Руїс, 5321 м; та ін.), деякі з них діючі (Кумбаль, 4890 м). На північ Центральна Кордильєра дещо знижується і утворює масив Антіокія, сильно розчленований річковими долинами. Західна Кордильєра, відокремлена від Центральної долиною річки Каука, має менші висоти (до 4200 м); на півдні Західної Кордильєри — все ще активний вулканізм. Далі на захід — невисокий (до 1810 м) хребет Серранія-де-Баудо, що переходить на півночі в гори Панами. На північ і захід від Північно-західних Анд — Прикарибська і Тихоокеанська алювіальні низовини.
У складі Екваторіальних (Еквадорських) Анд, що доходять до 4° пд. ш., — дві Кордильєри (Західна і Східна), розділені пониженнями заввишки 2500—2700 м. Уздовж розломів, що обмежують ці пониження (западини), — один із найвищих у світі вулканічних ланцюгів (найбільш високі вулкани Чимборасо, 6267 м, Котопахі, 5897 м). Ці вулкани, а також вулкани Колумбії, утворюють першу вулканічну область Анд.
Центральні Анди
У Центральних Андах (до 28° пд. ш.) виділяють Перуанські Анди (що тягнуться на південь до 14° 30' пд. ш.) і власне Центральні Анди. У Перуанських Андах унаслідок недавніх піднятій і інтенсивного урізування річок (найбільші з яких — Мараньйон, Укаялі і Уайяґа — належать до системи верхньої Амазонки) утворилися паралельні хребти (Східна і Західна Кордильєри) і система глибоких подовжніх і поперечних каньйонів, що розчленувала стародавню поверхню вирівнювання. Вершини Кордильєрів Перуанських Анд перевищують 6000 м (найвища точка — гора Уаскаран, 6768 м). В Перуанських Андах сучасне заледеніння існує приблизно на десятку гірських груп, найбільша з яких — Кордильєра-Бланка. Альпійські форми рельєфу також розвинені на хребтах Кордильєра-де-Вільканота, Кордильєра-де-Вількабамба і Кордильєра-де-Карабая.
Південніше знаходиться найширша частина Анд — Центральноандійське нагір'я (ширина до 750 км), де переважають аридні геоморфологічні процеси. Значну частину нагір'я займає плоскогір'я Пуна, що часто ототожнюється із всім нагір'ям, з висотами 3,5—4,8 тис. м. Для Пуни характерні безстічні улоговини («больсони»), зайняті озерами (Тітікака, Поопо та іншими) і солончаками (Атакама, Койпаса, Уюні та ін.). На схід від Пуни — Кордильєра-Реаль (пік Анкоума, 6550 м) з могутнім сучасним заледенінням. Між плато Альтіплано (північною частиною Пуни) і Кордильєрою-Реаль, на висоті 3700 м, знаходиться місто Ла-Пас, одна з столиць Болівії, найвисокогірніша столиця у світі.
Східніше Кордильєри-Реаль — субандійські складчасті хребти Східної Кордильєри, що доходять до 23° пд. ш. Південним продовженням Кордильєри-Реаль є Центральна Кордильєра, а також декілька масивів скель (найвища точка — гора Ель-Лібертадор або Качі, 6380 м). Із заходу Пуну обрамляє Західна Кордильєра з інтрузивними піками і численними вулканічними вершинами (Юяйяко, 6739 м; Сан-Педро, 6145 м; Ель-Місті, 5821 м; та інші), що входять у другу вулканічну область Анд. Південніше 19° пд. ш. західні схили Західної Кордильєри виходять до тектонічної западини Поздовжньої долини, південь якої займає пустеля Атакама. За Поздовжньою долиною — невисока (до 1500 м) інтрузивна Берегова Кордильєра, для якої характерні аридні скульптурні форми рельєфу.
У Пуні і в західній частині Центральних Анд — дуже висока снігова лінія (місцями вище 6500 м), тому сніги відмічені лише на високих вулканічних конусах, а льодовики є тільки в масиві Охос-дель-Саладо (заввишки до 6880 м).
Південні Анди
У Південних Андах, що тягнуться на південь від 28° пд. ш., виділяють дві частини — північну (Чилійсько-Аргентинські або Субтропічні Анди) і південну (Патагонські Анди). У Чилійсько-Аргентинських Андах, що звужуються на південь і доходять до 39° 41' пд. ш., яскраво виражена тричленна будова — Прибережний хребет, Подовжня долина і Головна Кордильєра. У межах останньої, також відомої як Кордильєра-Фронталь, розташована найвища вершина Анд, гора Аконкагуа (6962 м), а також значні вершини Тупунґато (6570 м) і Мерседаріо (6720 м). Снігова лінія тут дуже висока (під 32° 40 пд. ш. — 6000 м). Східніше Головної Кордильєри — стародавні Прекордильєри. Південніше 33° пд. ш. (і до 52° пд. ш.) розташовується третя вулканічна область Анд, де немало активних вулканів (переважно в Головній Кордильєрі і на захід від неї) і погаслих (Тупунґато, Майпо та інших).
При просуванні на південь снігова лінія поступово знижується і близько 41° пд. ш. досягає відмітки 1460 м. Високі хребти набувають рис альпійського типу, збільшується площа сучасного заледеніння, з'являються численні льодовикові озера. На південь від 40° пд. ш. починаються Патагонські Анди з нижчими, ніж у Чилійсько-Аргентинських Андах, хребтами (вища точка — гора Сан-Валентин — 4058 м) і активним вулканізмом на півночі. У районі затоки Релонкаві близько 42° пд. ш. сильно розчленований Прибережний хребет занурюється в океан, а його вершини утворюють ланцюг скелястих островів і архіпелагів (найбільший — острів Чилое). Подовжня долина перетворюється на систему проток, що доходять до західної частини Магелланової протоки.
У районі Магелланової протоки Анди (що носять тут назву Анд Вогняної Землі) різко відхиляються на схід. У Патагонських Андах висота снігової лінії ледве перевищує 1500 м (на крайньому півдні вона становить 500—700 м, а з 46° 30 пд. ш. льодовики опускаються до рівня океану), переважають льодовикові форми рельєфу. На південь від 47° пд. ш. існував могутній Патагонський льодовиковий щит, що зараз розколовся на два, загальною площею понад 20 тис. км², звідки на захід і схід опускаються багатокілометрові льодовикові язики. Деякі з долинних льодовиків східних схилів закінчуються у великих озерах. Уздовж берегів, сильно ізрізаних фіордами, піднімаються молоді вулканічні конуси (Корковадо та інші). Анди Вогняної Землі порівняно невисокі (до 2469 м).
Клімат
Північні Анди
Північна частина Анд належить до субекваторіального поясу Північної півкулі; тут, як і в субекваторіальному поясі Південної півкулі, проявляється чергування вологих і сухих сезонів. Опади випадають з травня по листопад, проте в найбільш північних районах вологий сезон менш тривалий. Східні схили зволожені значно сильніше західних, опади (до 1000 мм на рік) випадають переважно влітку. У Карибських Андах, що знаходяться на межі тропічного і субекваторіального поясів, увесь рік панує тропічне повітря; тут мало опадів (часто менше 500 мм на рік); річки короткі з характерними літніми паводками.