Нова́ Іва́нівка (у минулому — Ескі-Кубей, Іванове, Іванівка, Іванівка-Булгара, Болгарська ІванівкаКарта РККА L-35 (Б и Г), 1941, Іванешти-Ной) — село в Україні, у Арцизькій міській територіальній громаді Болградського району Одеської області. Населення становило 2018 осіб станом на 2001 рік.

Географія Село розташоване у центрі Болградського району Одеської області. Межує з двома районами: Білгород-Дністровським і Ізмаїльським та наступними селами: Делень, Главані, Задунаївка, Виноградне, Дмитрівка, Вільне.

Знаходиться поблизу кордону з Молдовою (25 км). При поліпшенні стану дорожнього покриття є всі передумови для появи більш активного транспортного потоку.

Історія Виникнення Нової Іванівки пов'язане з переселенням на початку XIX століття задунайських болгар на територію Російської імперії. В місцем, звідки прибули переселенці, вказано село Гебедже (сучасний Белослав Варненської області Болгарії). Однак це ствердження спростовується дослідниками, що вважають, что переселенці, скоріш за все, були родом із районів поблизу міст Велико-Тирново та Плевен.

Зупинившись у 1821-1822 рр. у долині річки Киргиж-Китаю, вони на місці колишнього ногайського поселення Єскі-Кубей, заснували село, назвавши його на честь головного куратора задунайських поселенців Івана Микитовича Інзова — Іванове. Одночасно село називали Іванівкою Болгарською.

Переселенці одержували землю, на кілька років звільнялись від податків та військової служби. Спочатку вони займались скотарством, головним чином вівчарством, а потім і хліборобством.

У 1833 році село стало центром новоствореного Нижньобуджацького округу.

В 1840 р. відбулося освячення церкви Іоанна Предтечі, будівництво якої почалося в 1834 р. На її освяченні був присутній І. М. Інзов. Також у 1840 відкрилася вперше парафіяльна школа, яка через деякий час була закрита. Повторно школа відкрилася 1870 р., а наприкінці XIX століття була перетворена на двокласну. На початку ХХ ст. при школі діяла бібліотека.

У селі було з'являлося чимало кам'яних і саманних будівель, які витісняли дерев'яні хати і хворостяні селянські мазанки, вкриті здебільшого очеретом і соломою.

Селяни вирощували яру й озиму пшеницю, жито, овес, ячмінь, коноплі, льон, просо, а в 50-60 роках XIX століття почали розводити картоплю і кукурудзу. Площі під зерновими культурами постійно збільшувалися. Так, з 1869 по 1877 рік посіви ярої пшениці і кукурудзи зросли більш як у 2 рази. Землю обробляли примітивним знаряддям: дерев'яними боронами, сохами із залізним наконечником, мотиками.

Досить розвиненим на той час було городництво і садівництво. У 1871 році під городами налічувалось 25, а під садами 50 десятин землі. Через 7 років площі городів збільшились в 4 рази, а садів — у півтора раза. Лише одного вина тут вироблялось в ті роки понад 2 тис. відер. Селяни самі виготовляли одяг, взуття, чинили шкури. На ручних ткацьких верстатах виробляли з овечої вовни сукно для верхнього одягу, з конопель та льону — білу тканину. Були в селі також ковалі, теслярі, бондарі, каменярі, кравці, шевці.

У побуті жителі Іванового зберігали звичаї своїх болгарських предків. Чоловіки з ранку до ночі працювали в полі, доглядали худобу. Жінки допомагали їм, а також вели хатнє господарство. Одяг жителів зберігав риси болгарського народного вбрання. У харчуванні переважали страви болгарської кухні. У святкові та недільні дні молодь збиралася в центрі села, на так званому «мигдані», де танцювали, грали. Найулюбленішим танцем було болгарське «хоро», в якому брали участь хлопці, дівчата, а також літні люди. Часто на тому ж «мигдані» відбувались змагання з боротьби тощо. Іноді дівчата співали хороводних пісень. Осінніми та зимовими вечорами молодь збиралася на «седянках», займалася рукоділлям, співала пісень, розповідала казки.

Деякі з жителів узяли участь у Кримській війні 1853—1856 рр. у складі болгарського загону та російсько-турецькій війні 1877—1878 рр. Взимку 1877 року в селі квартирував Волинський піхотний полк і артилерійська батарея, населення виділяло для потреб армії велику кількість худоби, продуктів харчування і фуражу. Багато чоловіків було відправлено на фронти російсько-японської війни 1904—1905 рр.

Революційні події 1905—1907 років вплинули на життя мешканців Нової Іванівки. У селі було створено революційний гурток, а у лютому 1906 року на сільському сході на адресу влади висувалися вимоги соціально-економічних реформ.

У роки Першої світової війни 1914—1918 рр. значна частина працездатного населення була призвана до армії. 45 жителів села загинули, померли від ран, і зникли безвісти, на згадку про них у 1921 р. було споруджено пам'ятник.

На початку 1918 року село, як і вся Бессарабія, опинилося під владою Румунського королівства.

У 1929 році у селі було проведено Конгрес болгар Бессарабії, в якому взяли участь представники 17 сіл та розглядалися такі питання: проблеми національно-культурного розвитку, вивчення болгарської мови у школах та видання газети болгарською мовою. У 1934 році був побудований паровий млин, послугами якого користувалися жителі довколишніх сіл.

У червні 1940 року румунський окупаційний режим змінився на радянський. Село було приєднане до новоствореної Акерманської області Української РСР, що у тому ж році була перейменована на Ізмаільську область із обласним центром у Ізмаїлі.

Після захоплення румунськими та німецькими військами, з липня 1941 до серпня 1944 року село перебувало під владою Румунського королівства у складі Губернаторства Бессарабія та іменувалося пласою Іванешти-Ной. 25 серпня 1944 року було відвойоване частинами 3-го Українського фронту радянської армії.

Голод 1945—1947 років спричинив масову смертність.

З 1954 р. після ліквідації Ізмаїльської області Нова Іванівка увійшла до складу Одеської.

У 1940-1962 рр. село було районним центром Новоіванівського району, а після його ліквідації приєднане до Болградського району.

12 червня 2020 року, відповідно до Розпорядження Кабінету Міністрів України від № 724-р «Про визначення адміністративних центрів та затвердження територій територіальних громад Одеської області», увійшло до складу Арцизької міської територіальної громади.

19 липня 2020 року, в результаті адміністративно-територіальної реформи і ліквідації Арцизького району, село увійшло до складу новоутвореного Болградського району.

Населення У 1827 році в селі налічувалось 56 родин. Було 2 вітряки і водяний млин. У 1832 році тут проживало вже 135 родин. На кожну з них припадало 40,7 десятини землі. Всього орної землі село мало 5940 десятин.

Поступово кількість населення збільшувалась. За даними 1859 року у болгарській колонії Іваново (Єскі-Кубей) Аккерманського повіту Бессарабської області мешкало 668 осіб (335 чоловічої статі та 333 — жіночої), налічувалось 106 дворових господарств, існувала православна церква.

Станом на 1886 рік у болгарській колонії, центрі Іваново-Болгарської волості, мешкало 1165 осіб, налічувалось 167 дворових господарств, існували православна церква, школа, 2 лавки.

За переписом 1897 року кількість мешканців зросла до 1748 осіб (889 чоловічої статі та 859 — жіночої), з яких 1740 — православної віри.

Згідно з переписом 1989 року населення села становило , з яких чоловік та .

За переписом населення 2001 року в селі 2018 осіб.

Мова Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року: Мова Відсоток болгарська 88,06 % російська 5,3 % українська 3,62 % гагаузька 1,93 % румунська 0,84 % вірменська 0,15 % німецька 0,1 %

Економіка Площа господарської території становить 6819 тис. га. З них 5692 тис. га — сільськогосподарські угіддя. Основні види діяльності — зерновиробництво, виноградарство, легка промисловість.

Герб та прапор На червоному полі срібний орел із розпростертими крилами та золотим озброєнням, що тримає у кігтях золоту виноградну лозу з двома гронами та п'ятьма листями. База зелена завершена двома срібними хвилястими нитяними облямівками. Щит розміщений у золотому картуші, увінчаний золотою сільською короною та прикрашений знизу зеленою стрічкою з назвою села золотими літерами.

Символіка Орел символізує генерала Івана Микитовича Інзова — голову Піклувального Комітету з іноземних колоністів Південної Росії, на честь якого назване село. Виноградна лоза, яку несе орел, символізує болгарських переселенців, якими опікувався генерал у скрутні часи облаштування на новій батьківщині. Зелена геральдична база символізує родючий Буджацький степ, праця на якій дала переселенцям достаток та добробут. Дві срібні хвилясті лінії нагадують річки — і болгарський Дунай, і український Киргиж-Китай.

Виноградна лоза вказує на поширення виноградарства у селі, та є символом родючості та багатства. Зелений колір символізує свободу, родючість землі, відродження та процвітання сільського господарства, червоний — мужність, гідність та працю.

Люди У селі народився Кіскін Петро Христофорович (нар. 1 вересня 1923, Нова Іванівка — пом. 15 травня 1990, Кишинів) — радянський вчений в області захисту рослин і ампелографії.

Примітки

Джерела Історія міст та сіл України, Том Одеська область, стор. 213—214 (рос.) Нова Іванівка — Інформаційно-пізнавальний сайт | Одеська область у складі УРСР (На основі матеріалів енциклопедичного видання про історію міст та сіл України, том — Історія міст і сіл Української РСР. Одеська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1969. — 911 с.)