Хавра́н (), іноді також Авра́н або Авраніти́да () — історична область на півдні Сирії та півночі Йорданії. Регіон зазвичай поділяється на три частини: рівнинну, гірську та вулканічне плато. Через свою багату історію Авран містить чимало пам'яток набатейської, елліністичної, римської та ісламської та інших епох. Він також згадується в Біблії.
З середини I століття до н. е. регіоном керували римські васали — іродійські та набатейські царі допоки територія офіційно не була анексована Римською імперією в II столітті н. е. Хавран процвітав під владою Риму, його села функціонували як самоврядні одиниці, а деякі з них згодом стали імперськими містами. Регіон продовжував процвітати у візантійську епоху (395–634), під час якої різні арабські племена керували від імені Візантії, зокрема Саліхіди (V ст.) та Гассаніди (VI ст.). Територія була завоювана мусульманами в середині 630-х років. Більшу частину ісламської епохи до початку османського панування (1517—1917) Хавран був поділений на райони Ель-Батанія та Хауран, що відповідали історичним Батанеї (Ватанеї) та Авранітиді. Середньовічні мусульманські географи описували ці території як процвітаючі, добре зволожені та густозаселені.
За часів римлян зернові культури Батанеї та вино Авранітиді були важливими для імперської торгівлі, і протягом усієї своєї історії Хавран був провідним джерелом зерна Леванта. В XVII столітті в регіоні стався стрімкий економічний спад, доки посилений попит на сирійське зерно та покращена безпека не призвели до відродження сільського господарства в середині XIX століття. Історично регіон був ключовим транспортним вузлом на традиційному караванному шляху під час хаджу до Мекки, а пізніше — залізниці Хеджаз. Хавран вважався житницею Сирії до витиснення північчю країни в середині XX століття, що було наслідком появи міжнародних кордонів та розпалу арабо-ізраїльського конфлікту. Втім, Хавран залишався важливим сільськогосподарським та транзитним регіоном і в 2000-х роках. Під час Громадянської війни в Сирії, яка була розпочата в Хаврані в 2011 році, регіон став основною зоною конфлікту між повстанцями та урядовими силами під час кампанії в провінції Дар'а, допоки уряд не відновив контроль над регіоном у 2018 році.
Широка розповсюдженість базальту в Хаврані призвела до розвитку унікальної народної архітектури, що характеризується винятковим використанням базальту як будівельного матеріалу та поєднанням елліністичного, набатейського та римського стилів. Довговічність базальту сприяла тому, що Хавран містить багато добре збережених пам'яток класичної епохи. Найвидатнішими історичними містами Хаврану є: Дар'а, Босра, Канават, Шахба, Сальхад й Умм-ель-Джималь.
Назва Точна етимологія терміна Хавран невідома.
З-поміж декількох варіантів (Хавран, Авран та Авранітида) в українській мові найуживанішим є Хавран. Саме ця назва зустрічається в найпоширенішому перекладі Біблії українською — перекладі Івана Огієнка ().
Хоча назва регіону не є грецькою за походженням, проте з давньогрецької мови слово Авранітида () буквально перекладається як «країна ям або печер».
Географія
Основні дані
Як і з багатьма іншими історико-географічними областями, точні межі Хаврану визначити неможливо. Зазвичай Хавран ділиться на три частини: рівнинну, гірську та вулканічне платоSourdel 1971, p. 292.. Рівнинна частина (власне Хавран) займає більшу частину усього регіону та є його серцем; гори Хавран (офіційно Джебель-ель-Араб, також Джебель-ед-Друз) розташовані на схід від рівнин; вулканічне плато Ель-Ладжат лежить на північ від Джебель-ед-ДрузаBrown 2009, p. 377.Zerbini 2013, p. 56..
Рівнинний Хавран, зі свого боку, історично поділявся на дві частини: північну під назвою Джайдур і південну під назвою Ель-Нукра. Джайдур ототожнюється із стародавньою Ітуреєю, тоді як Ель-Нукра — з давньою Батанеєю (Аль-Батанія арабською)Ma'oz 2008, p. 35..
Значно більша Ель-Нукра простягається на північ, до підходів Ес-Санамейна, будучи обмеженою зі сходу плато Ель-Ладжат і Джебель-ед-ДрузHartal 2006, p. 4.. Ель-Нукра — відносно нещодавня назва, яка в перекладі з арабської означає «порожнина»Honigman 1995, p. 114.. Джайдур простягається на північний захід від Ес-Санамейна до невеликого лавового плато, розташованого на підступах гори Гермон (арабською мовою Джебель-еш-Шейх).
Топографія
Загальною особливістю усього Хаврану є базальтовий рельєф, хоча висота та ґрунт можуть відрізнятися в межах регіонуRohmer 2008, p. 1.. Рівнинна та гірська частини Хаврану мають достатньо родючі землі внаслідок розкладених базальтових вулканічних порід. Ель-Нукра є відносно низьким плато із середньою висотою 600 метрів над рівнем моря. На відміну від Нукри, ландшафт Джайдура є більш скелястим. Його середня висота коливається від 600 до 900 метрів над рівнем моря, а деякі вулканічні конуси сягають висоти більше 1000 м. За своїм ландшафтом та шлаковими конусами Джайдур є топографічним продовженням Голанських висот.
Гірський Хавран (Джебель-ед-Друз) був сформований великими потоками лави. Його найвища точка сягає понад 1800 м над рівнем моря в центрі хребтаBall 2016, p. 238.. Топографія Ель-Ладжату складається із западин, рифтів і хребтів з розрізненими орними ділянками та характеризується скелястим ґрунтом і негустою рослинністю.
Клімат Середня кількість опадів понад 200 мм на рік є характерною для всього Хаврану, проте тип клімату відрізняється в залежності від різних місцевостей. Відносно часті опади та велика кількість джерел води історично дозволяли Ель-Нукрі та Джабаль-ед-Друз бути провідними регіонами вирощування зерна. Рівнинний Хавран отримує в середньому 250 мм опадів на рік, що, зі свого боку, сприяло веденню сільськогосподарській діяльності. Гірський Хавран отримує значно більшу кількість опадів та взимку часто вкривається снігом.
Історія Вперше поселення в Хаврані згадуються в давньоєгипетському Амарнському архіві та Книзі Повторення закону Старого заповіту, де регіон має назву Башан. Протягом XI та VII століть до н. е. за контроль над цим регіоном боролися Царство Арам та Ізраїльське царство. Зрештою він був завойований і розграбований Ассирійською імперією, яка володіла ним з 732 до 610 рр. до н. е. Згодом за влади Ахеменідів у Башані стався розквіт — його населені пункти стали розвиненими та культурно арамізованими.
Елліністичний період За елліністичного періоду, що розпочався в середині IV століття до н. е., Хавран спочатку став володінням династії Птолемеїв, яка розглядала цей регіон як буферну зону, що відокремлює їхнє королівство від селевкідського ДамаскуHartal 2006, p. 269.. Малочисельне населення Хаврану складалося з напівкочових і кочових племен, зокрема ітурейців і набатеїв, тому регіон залишався слабко розвиненим. В 200 р. до н. е. Селевкіди завоювали Хавран після перемоги над Птолемеями в битві при Паніоні біля гори Гермон. Після занепаду Держави Селевкидів на півдні Хаврану з'явилося Набатейське царство зі столицею в Петрі. Араби-набатеї розширили свою присутність, захопивши південні хавранські міста Бусру та Сальхад. Наприкінці II століття до н. е. контроль Селевкидів над регіоном став лише номінальним, тому Хавран став спірною територією між Набатейським царством, династією Хасмонеїв з Єрусалиму та Ітурським царством з півночі Голан і півдня хребта ЛіванRohmer 2008, pp. 1–2..
Римська епоха
Царство Ірода
Вже до 63 року до н. е. Римська імперія поширила свій вплив на всю територію Сирії. Втім, контроль за новими територіями римляни доручали місцевим царям в Авранітиді (гірський Хавран), Батанеї (Ель-Нукра) і Трахонітиді (Ель-Ладжат), тому більшість території залишалися переважно в руках кочових племенHartal 2006, p. 271.Hartal 2006, p. 273.. Ці кочівники часто здійснювали набіги на довколишні поселення аж до Дамаску та грабували паломників, що мандрували крізь цей регіон. Коли з'ясувалося, що Зенодор, принц, який мав контролювати територію Хаврану, співпрацював з кочівниками, римляни передали управління над регіоном своєму клієнту, юдейському царю Іроду Великому, в 23 році до н. е.
Після того, як Ірод придушив повстання впродовж перших років свого правління, напади з боку кочівників зупинилися на певний часHartal 2006, p. 272.. Нове повстання трапилося в 12 році до н. е., змусивши Ірода прикласти чимало задля приборкання кочівників. У відповідь на це союз, утворений між кочівниками Трахонітиди, Авранітиди та набатеями з Зайордання, завдав поразки ідумейським військам Ірода. Зрештою Ірод таки навів лад у регіоні, створивши декілька постійних колоній та мережу фортів у більш захищеному районі Батанея, звідки війська Ірода могли підтримувати порядок, не переймаючись нападами кочівників з Авранітиди та Трахонітиди. Завдяки встановленню безпеки, розподілу землі та вдалим податковим стимулам Батанея процвітала за правління Ірода та його наступників, ставши головним постачальником зерна в СиріїHartal 2006, p. 274.. Авранітида також процвітала за правління імператора Філіппа Араба.
Після анексії Після того, як на початку II століття н. е. останні царі-васали регіону, Ірод Агріппа II та Раббель II Сотер, померли, Рим на чолі з імператором Траяном більше не бачив потреби в місцевих правителяхHartal 2006, p. 277.. У 106 році Імперія офіційно анексувала весь Хавран, розділивши його між південною частиною провінції Аравія Петрейська та північною частиною провінції Сирія. Кордон між провінціями проходив за лінією Адраа — Босра — Сальхад, яка колись розділяла іродське та набатейське царства. Цей адміністративний поділ регіону залишався незмінним протягом «золотого віку» Римської імперії II століття, що стався за правління династії Антонінів, під час якого в Хаврані були стабільність, розвиток і процвітанняHartal 2006, p. 279..
У 244 році вихідець з Хаврану Філіпп Араб, ставши римським імператором, зробив своє рідне місто Шахба (Філіпополіс) імперським. Хоча Шахба та Авранітида процвітали, загальний стан імперії відзначався занепадом. Філіппа було вбито в 249 році, а Авранітиду було покинуто наприкінці III століття. В той же час закінчилося будівництво двох великих шляхів: Нової Траянової Дороги, що з’єднувала порт Айла на Червоному морі з Босрою, та дороги зі сходу на захід, що сполучала міста Адраа, Босру та СальхадMacAdam 2002, pp. 644–645..
Після анексії Римом сільські поселення Хаврану здійснювали значне самоврядуванняHartal 2006, p. 284.. Кожне село мало майдани та громадські будівлі, юристів та казначейство. У період з кінця I до V століть чимало сіл переросли в міста, а саме: Канават (Канату), Ес- Сувейда (Діонісія), Шахба (Філіпополіс), Шакка (Максіміанополіс), Ель-Масмія (Файна) та Нава (Навех). Їхні мешканці здебільшого були заможними землевласниками, у чиїх великих будинках мешкали їхні великі родини. Серед жителів були також ветерани римської армії, які після повернення зі служби до своїх сіл вкладали гроші в землю, будинки, храми та громадські будівлі, отримуючи високопоставлені місцеві посади. Оскільки в ті часи сільське господарство було провідною галуззю економіки, Батанея та Авранітида, що виробляли багато зерна та вина, мали велике значення для імперської торгівлі.
Значну частину осілого населення складали арамеї, євреї та багато арабських племен, що складалися з набатейців та сафаїтських груп. Ці племена продовжували спілкуватися семітськими мовами, переважно арамейською та ранньоарабськоюMacAdam 2002, p. 645.. Хоча процес еллінізації був у стадії розгортання, вже до IV століття грецька витіснила корінні мови Хаврану на офіційному рівні. Особливо заможні особи та ветерани жили за елліністичними звичаями: відвідували театри та лазні. Втім, більша частина населення дотримувалася арабських та арамейських традицій і поклонялася своїм народним богам.
Візантійська епоха