Максимо́вич Миха́йло Олекса́ндрович (, хутір Тимківщина, нині Богуславець, Полтавська губернія — , хутір Михайлова Гора біля Прохорівки, нині Канівський район) — видатний український науковець, ординарний професор, енциклопедист, фольклорист, історик, філолог, етнограф, ботанік, поет, полеміст, архівознавець, природознавець і видавець-редактор старшинського аристократичного роду Переяславщини. Член Історичного товариства імені Нестора-Літописця та впливового родинного клану козаків-аристократів Тимковських, основоположників вітчизняної ботаніки.

Михайла Максимовича вважають зачинателем модерної української історіографії — завдяки йому «малоросійський субнаціональний наратив перетворюється на український національний наратив» (С. Плохій)Шевчук Т. М. УКРАЇНСЬКІ НАРОДНІ ПІСНІ У ЗБІРНИКАХ МИХАЙЛА МАКСИМОВИЧА // Енциклопедія історії України: Україна—Українці. Кн. 2 / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. — К.: В-во «Наукова думка», 2019. — 842 с..

Перший ректор Імператорського університету Святого Володимира (в майб. — КНУ ім. Тараса Шевченка).

Життєпис Народився на хуторі Тимківщина (тепер у складі села Богуславець, Черкаська область, Україна) у сім'ї Олександра Івановича Максимовича (1782—1851), сільського судді та Гликерії Федорівни Максимович, до шлюбу Тимковської (1788—1834).

У 1819 році закінчив Новгород-Сіверську гімназію.

1823 року закінчив Московський університет (словесний і природничий відділи філософського факультету, згодом ще й медичний). Залишився при університеті для науково-академічної праці, викладав ботаніку.

1833 року одержав науковий ступінь доктора й був іменований ординарним професором на кафедрі ботаніки Московського університету.

1834 року був обраний першим ректором нововідкритого Університеті Св. Володимира (в майб.  — КНУ ім. Тараса Шевченка).

Через поганий стан здоров'я 1835 року пішов у відставку й решту життя присвятив винятково науково-літературній діяльності, яку провадив на своєму хуторі Михайлова Гора біля села Прохорівки Золотоніського повіту, де й помер.

Максимович не раз намагався повернутися до активної науково-академічної діяльності, однак російське міністерство освіти, побоюючись українофільських поглядів Максимовича, усувало його від науково-академічної діяльності.

Живучи в Україні, Максимович підтримував тісні творчі й особисті зв'язки з Тарасом Шевченком, Петром Гулаком-Артемовським, Євгеном Гребінкою, Миколою Костомаровим, Михайлом Щепкіним, Адамом Міцкевичем та іншими визначними діячами науки й культури.

Незважаючи на великий науковий авторитет (Максимович був почесним членом кількох українських та російських університетів і багатьох наукових товариств, зокрема, Вільного Товариства любителів російської словесності), лише під кінець життя (1871 року) його обрано членом-кореспондентом Російської академії Наук з відділу російської мови та словесності.

Родина

Навесні 1853 року Михайло Максимович одружився з Марією Василівною Товбич (*1834-†1882), дочкою небагатого поміщика. У них народилося двоє дітей — син Олексій (1860—1922), юрист, член Вітебського окружного суду, похований у Михайловій Горі та дочка Ольга (1862—1893), педагогиня.

Наукова діяльність

Максимович був справжнім науковцем-енциклопедистом, і дуже широкого діапазону — від ботаніки до історії. Його наукові праці в царині природознавства, опубліковані у 1820-х— на початку 1830-х років, не лише стояли на рівні тогочасної науки, але й прокладали для неї методологічні шляхи.

Як фольклорист 1827 року Максимович видав у Москві «Малороссійскія пѣсни», зі словничком на 500 українських слівМаксимович М. Малороссійскія пѣсни. — Москва, 1827 // Українська лексикографія XIII—XX ст.: Бібліографічний покажчик / Т. Ю. Кульчицька; НАН України, Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника. — Львів, 1999. — С. 18. — ISBN 5-7702-0973-9Словарь // Малороссійскія пѣсни, изданныя М. Максимовичемъ. — : Въ тип. Августа Семена, 1827. — С. 181—212.. Назву «малоросійські» М. Максимович запозичив із титульної сторінки «Енеїди» І. Котляревського (в заголовках наступних збірників пісні названо вже «українськими»). У 1834 році видав збірку — «Украинские народные песни», яка була першою спробою (В. Данилов) дати corpus народних пісень, які висвітлюють історію України, що на 40 років випередила «Историческія пѣсни…» В. Антоновича й М. Драгоманова. Передмова Максимовича до видання 1827 року була «свого роду літературним маніфестом, повним ентузіазму до народної української поезії» (Д. Дорошенко).

Як зазначав М. Максимович, у збиранні українських пісень брали участь: Микола Гоголь, Микола Цертелев, Ізмаїл Срезневський, Осип Бодянський та іншіПредисловие // Украинские народные песни / Максимович М. — : В Унив. тип., 1834. — С. III—IV..

Третя збірка «Сборник украинских песен», ч. 1 вийшла вже в Києві 1849 року), яку Р. Кирчів назвав «менш оригінальним щодо самого матеріалу», хоча К. Грушевська вважала, що це була «найцінніша й найбагатша збірка» М. Максимовича. У цьому виданні М. Максимович «нарешті дійшов до скристалізованого означення поетичної форми дум, якого ніяк не міг знайти у своїх попередніх збірниках» (К. Грушевська).

У всіх трьох виданнях (особливо у другому й третьому — 1834 й 1849) М. Максимович зосередився на козацькому епосі, чим долучився до творення козацького міфу — це була одна з перших спроб подолання великого імперського наративу.

Фольклорні видання Максимовича мали величезний вплив на українську фольклористику (також в Устилузі). Вони викликали інтерес до українського фольклору не лише серед інших слов'янських народів (зокрема, росіян, поляків, чехів), а навіть в Англії й Америці.

Як мовознавець Максимович опублікував низку статей про класифікацію слов'янських мов (1838, 1845 і 1850), в яких широко користувався даними з української мови. У дискусії з М. Погодіним і П. Лавровським Максимович обстоював «старобутність» української мови. Максимович був автором етимологічного правопису «максимовичівки». Як літературознавець Максимович вивчав «Слово о полку Ігоревім», яке переклав українською мовою. Йому належить видання і дослідження найдавніших літературних пам'яток Київської Русі — «Руської Правди», «Повісті минулих літ». Був автором праці «» (1839), про козацькі літописи, зокрема Граб'янки тощо. Крім того, Максимович перекладав псалми українською мовою та написав низку віршів, у тому числі «Ой, як дуже за тобою тужила Вкраїна», присвячений Т. Шевченкові.

В історичних (як і в фольклорно-етнографічних) творах Максимович був прихильником панівного тоді романтизму та ідеї народності. Він відстоював генетичний зв'язок між княжою та козацько-гетьманською добами в історії України, яким він присвятив багато розвідок, статей, критичних заміток про джерела, літературу тощо. У статті «» (1857) та «» до М. Погодіна, Максимович довів безпідставність його гіпотези про «великоруське» населення Київщини за княжої доби. Численні праці Максимовича з історії княжої України, Києва та його пам'яток (зокрема, «Очерк Киева», 1847; «», 1871 та ін.), з історії козаччини, гетьманщини й гайдамаччини (розвідки про гетьмана П. Сагайдачного, «», 1863—1865), «», 1859, «», 1848—1849, про Гайдамаччину й Коліївщину тощо, мали особливе значення для подальшого розвитку української історіографії. У 1830—1834 роках видав три випуски альманаху «Денница». У 1840 і 1841 році в Києві та 1850 року в Москві видав історичний альманах «Кіевлянинъ». У 1859 та 1864 роках у Москві видав альманах «Украинец».

Максимович вважається одним із перших представників романтичного народництва. Він обстоював тезу про органічний зв'язок між періодами Київської Русі та козацькою добою в історії України. На противагу офіційному імперському тлумаченню історії, Максимович протиставив «третю традицію» (за визначенням З. Когута), ґрунтовану на народній творчості, яку він репрезентував у своїх трьох збірниках українських народних пісень (виданих у 1827, 1834, 1849 роках)Шевчук Т. Українські народні пісні у збірниках Михайла Максимовича // Українська фольклористична енциклопедія / Голов. ред. Г. Скрипник; НАН України, ІМФЕ ім. М. Т. Рильського. — Київ: Вид. ІМФЕ, 2019. — С. 732—734. — 840 с. — ISBN 978-966-02-9033-4. Порівнюючи українські й російські народні пісні, М. Максимович вказав на різницю їхнього психічного складу.

Максимович був першим істориком стародавнього Києва, присвятивши йому 25 статей. Він уперше показав роль Петра Могили в будівництві української культури, розповів про історію створення багатьох київських пам'яток, зокрема Трьохсвятительської, Воздвиженської, Йоаннівської церков, Хрещатика, Золотих воріт, міських валів, узвозів. Обороняючи рідну культуру від нападок імперських науковців, він у листах до князя Вяземського знову рішуче виступає проти панславізму з російським обличчям, а фактично проти русифікації української культури, ігнорування української мови як мови великого окремого народу. Він стверджував, що українська мова виникла ще в часи Київської Русі, раніше за російську. Максимович своїм прикладом запалив багатьох на збирання й дослідження української старовини.

Максимович працював також у царині української археології та був автором першої в Україні археологічної праці з застосуванням типологічного методу («», 1868).

Наукові праці Максимовича в галузі природознавства («Про системи рослинного царства», 1827; «Основи ботаніки», тт. 1–2, 1828—1831; «Роздуми про природу», 1831) дають підстави вважати науковця одним з основоположників вітчизняної ботаніки.

Твори Праці природничого характеру: «Главные основания зоологии» (1824), «Систематика растений» (1831), «Ботаника»,

Інші: «Збірник малоросійських пісень» (1827), «Мнение о малороссийском языке и его правописании» (1829), «Українські народні пісні» (1834), «Откуда идёт русская земля» (1837), «Збірник українських пісень» (1849), Українець (1859, 1864), «Обьяснительные параграфы о Киеве» (1869), Збірка творів. Том 1. (1876), Том 2. (1877), Том 3. (1880), Киевлянин. Кн. 1 : На 1840 год / Михаил Максимович. — Киев: В Унив. тип., 1840. — 10, 253, 3 с., 1 л. ил. Киевлянин. Кн. 2 : На 1841 год / Михаил Максимович. — Киев: В Унив. тип., 1841. — 328 с. Киевлянин. Кн. 3 : На 1850 год / Михаил Максимович. — М.: В Унив. тип., 1850. — 216 с. : іл.

Ушанування пам'яті

Наукова бібліотека імені Михайла Максимовича. У Києві існує вулиця Михайла Максимовича. У Дніпрі існує вулиця Михайла Максимовича. Вулиця Михайла Максимовича існує також у Черкасах, Чернівцях та інших населених пунктах України.

Починаючи від 1994 року на Черкащині за досягнення в галузі вивчення й популяризації історії й культури Черкаського краю присуджується обласна краєзнавча премія імені Михайла Максимовича.

Див. також Максимовичівка

Примітки

Джерела Бурій В. Михайло Максимович як природодослідник // Місто робітниче (Ватутіне). — 2004. — 10 вересня. — С. 4. Шевчук Т. Українські народні пісні у збірниках Михайла Максимовича // Українська фольклористична енциклопедія / Голов. ред. Г. Скрипник; НАН України, ІМФЕ ім. М. Т. Рильського. — Київ: Вид. ІМФЕ, 2019. — С. 732—734. — 840 с. — ISBN 978-966-02-9033-4 Гайдай Л., Історія України в особах, термінах, назвах і поняттях. — Луцьк: Вежа, 2000. Ясь О. В. Фрагмент як форма мислення: романтичний світ Михайла Максимовича // Terra Cossacorum: Студії з давньої і нової історії України: Наук. зб. на пошану доктора історичних наук, професора Валерія Степанкова. — К., 2007. — С. 477—516. Максимович Михайло Олександрович // Довідник з історії України / За ред. І. Підкови та Р. Шуста. — : Генеза, 1993. Жадько Віктор. У пам'яті Києва: столичний некрополь письменників. — , 2007. — С. 11–18, 48, 113, 302. Жадько Віктор. Український некрополь. — , 2005. — С. 229. Максимович Михайло Олександрович // Енциклопедія «Черкащина» / упор. Віктор Жадько. — , 2010. — С. 558—559. Шип Н. А. Максимович Михайло Олександрович // Максимович Михайло Олександрович //

Література Київ. Енциклопедія. / В. Г. Абліцов. — К.: Видавництво «Фенікс». 2016. — 288 с.