Мико́ла Іва́нович Міхно́вський (, с. Турівка, Прилуцький повіт, Полтавська губернія, Російська імперія — , Київ, Українська СРР, СРСР) — український політичний та громадський діяч кінця XIX — початку XX століття. Адвокат, публіцист, ідеолог українського самостійництва, перший представник українського націоналізму, діяч Української Народної Республіки і організатор українського війська, прихильник дерусифікації та автокефалії Православної церкви в Україні.
Представник священницького роду Міхновських. Народився у селі Турівка, Полтавська губернія, Російська імперія. Член Братства тарасівців, засновник Української народної партії (1902), один із лідерів Української демократично-хліборобської партії, член Братства самостійників. Один із популяризаторів словосполучень «козаки-українці» і «українці-козаки» як назви і самоназви представників українського народу. Прихильник розпаду Російської імперії та перетворення її на спільноту пов'язаних спільною історією країн і народів. Автор брошури «Самостійна Україна» (1900), підготував проєкт Конституції (1905). Помер у Києві, УРСР.
Послідовний прихильник створення незалежної України на всіх її етнічних територіях. Відповідно до українського законодавства може бути причисленим до борців за незалежність України у XX сторіччі. Життєпис Ранні роки
Нащадок старовинного козацького роду Міхновських, корені якого простежуються ще з XVII століття, Микола Міхновський народився в сім'ї сільського священника в селі Турівка Прилуцького повіту Полтавської губернії (нині належить до Київської області) . Його дитинство минуло серед української природи, народних пісень, оповідань і дум. Світогляд дітей формувався під впливом батька, який виховував їх у «самостійницькому дусі». Батько Миколи — Іван — свято беріг національні традиції та сміливо правив богослужіння українською.
Освіту Микола Міхновський здобув у Прилуцькій гімназії. Закінчивши гімназію, у серпні 1891 року вступив на юридичний факультет Київського університету.
Участь у Братстві тарасівців
Зростання національної свідомості українців наприкінці XIX століття призвело до розмежування української інтелігенції. Більшість представників старшого покоління віддавали перевагу у вирішенні «українського питання» культурно-просвітницькій справі; їхні вимоги зводилися до поміркованих реформ, які скасували б національно-культурні обмеження для українців у Російській імперії. Революційну молодь приваблювали соціалістичні ідеали. Вона вважала, що національного визволення можна досягти через визволення соціальне, через спільну боротьбу разом із іншими націями проти існуючого в Росії соціального ладу.
Вже будучи першокурсником Київського імператорського університету Святого Володимира, Міхновський долучився до українського національного руху і став членом «Молодої громади». Але культурницька, аполітична діяльність не задовольняла його. Радикально налаштований юнак шукає однодумців і 1892 року стає членом таємної студентської організації «Братство тарасівців». Міхновський, можливо, був одним із авторів єдиного програмового документа, що зберігся від «Братства тарасівців» — «Profession de foi молодих українців».
1893 року частину тарасівців було кинуто за ґрати або вислано в села. Миколі Міхновському пощастило уникнути арешту. Він закінчив навчання в 1895 році й почав працювати в одній із адвокатських контор Києва, водночас не полишав громадської діяльності. 1897 року він їздив до Львова, де встановив тісні взаємини з галицькими діячами і закупив значну кількість заборонених видань, у тому числі твори Михайла Драгоманова та Івана Франка. Поліція вважала його «крайнім за переконаннями українофілом з грубими і вкрай несимпатичними методами та формами і напрямом безумовно антиурядовим».
Харківський період
1898 року Міхновський переїхав до Харкова, що було пов'язано з особистою драмою: закохавшись у дружину свого начальника, він разом із нею мусив залишити Київ. Але батьки були проти, шлюб не склався і Міхновський так і лишився неодруженим. Він зайнявся адвокатською практикою, відкрив власну контору й невдовзі здобув неабияку популярність як успішний адвокат. 1906 року на так званому «Лубенському процесі» двох українських діячів — братів Шеметів — засудили до страти, але завдяки майстерності адвоката Міхновського вони були виправдані та звільнені.
Як адвокат він відзначався високим професіоналізмом і принциповістю, нерідко захищаючи соціально незахищених і «незручних» для влади осіб, зокрема селян. Послідовно відстоював право на використання української мови в юридичній практиці.
Поряд із адвокатською практикою, він займався підприємництвом, зокрема, брав участь у соляних промислах у Слов’янську, прибутки від яких спрямовував на громадські та національні потреби Цьомик Г. Батько українського націоналізму: як Міхновський вплинув на Харків та як Харків вплинув на Міхновськог.
Був визнаним авторитетом серед української громадськості Харкова. Вже на початку 1899 року студентська громада під його проводом влаштувала в Харкові святковий концерт, присвячений 100-річчю «Енеїди» Івана Котляревського. 19 і 26 лютого 1900 року Міхновський виступав перед учасниками Шевченківських свят у Полтаві та Харкові, закликав до збройної боротьби за права українського народу. .
Важливе місце у харківському періоді життя М. І. Міхновського посідала його культурно-просвітницька діяльність, зокрема участь у роботі Харківська громадська бібліотека (нині — Харківська державна наукова бібліотека імені В. Г. Короленка). У 1906 році він очолив бібліотечну українську комісію, що керувала новоствореним українським відділом — спеціалізованим підрозділом, який збирав літературу українською мовою та іншомовні видання про Україну. На посаді голови комісії (1906–1912) Міхновський активно сприяв розвитку українознавчого напряму діяльності бібліотеки, зокрема, поповненню фонду українськомовними та українознавчими виданнями.
У 1911 році М. І. Міхновський, як гласний Харківської міської думи, ініціював надання українському відділу бібліотеки імені Тараса Шевченка, що супроводжувалося одноразовою дотацією в 300 рублів і щорічною субсидією у 50 рублів від міського самоврядування. Під час його головування було підготовлено й видано «Каталог книжок українською мовою Харківської громадської бібліотеки» (1912; укладач — П. Г. Мокроус).
Посаду голови української комісії Міхновський залишив у 1912–1913 звітному році, проте до середини 1914 року продовжував входити до її складу. Його діяльність у Харкові мала вагомий вплив на формування українського культурного середовища та розвиток бібліотечної справи українознавчого спрямування Дмитрієва О. М. Міхновський Микола Іванович .
Самостійна Україна (маніфест) Приблизно в той самий час, у січні 1900 року, Микола Міхновський у Харкові взяв участь у становленні Революційної української партії (РУП) — першої самостійницької партії в Наддніпрянській Україні. Її лідери запропонували Міхновському узагальнити свої ідеї в окремій брошурі. Вона з'явилася того самого року під назвою «Самостійна Україна» і була видана у Львові накладом у тисячу примірників.
Деякий час «Самостійна Україна» вважалася програмою РУП, але згодом зазнала гострої критики. Малоросійська інтелігенція, вихована на російській культурі, сприйняла цей маніфест вкрай вороже. Незадоволення позицією Міхновського почалося і в самій РУП, оскільки «Самостійна Україна» не містила соціальної програми, а члени РУП тяжіли до соціалізму. Тож Міхновського звинуватили в шовінізмі, надмірному радикалізмі, в «ориґінальнічаніі».
Попри шквал критики, Микола Міхновський наприкінці 1900 року, у відповідь на заборону офіційної влади зробити напис українською мовою на пам'ятнику Котляревському в Полтаві, від імені тієї ж РУП написав «Одвертий лист до міністра Сипягіна», який закінчувався словами:
Створення Української народної партії У відповідь на поширення в суспільстві марксистських настроїв, байдужих до національних потреб поневолених націй, Міхновський розгорнув енергійну діяльність із консолідації прихильників ідеї самостійності. 1902 року, коли в РУП почали перемагати соціалістичні та автономістські тенденції, Міхновський заснував Українську народну партію (УНП), що проголосила своєю метою боротьбу за незалежність України. Микола Міхновський став її очільником і головним ідеологом, автором програми УНП та інших партійних видань, що на тривалий час стали наріжними для багатьох поколінь українських націоналістів.
Найбільшого поширення набув своєрідний маніфест самостійників «Десять заповідей УНП», написаний 1903 року й широко відомий в Україні та за кордоном. «Десять заповідей УНП» — один з найгостріших документів самостійницького руху, створених Міхновським. «Ми боремося проти чужоземців не тому, що вони чужоземці, а тому, що вони експлуататори», пояснював він свою позицію. Таким чином, націоналізм Міхновського мав здебільшого оборонний, захисний характер. Він був протидією, запереченням державного шовінізму панівної нації.
У № 194 часопису «Крим» за 1903 р. його головний редактор Микола Балабуха, який був присутній на відкритті пам'ятника Іванові Котляревському в Полтаві, детально сповістив про інцидент під час урочистостей, коли кільком делегатам представники місцевої влади забороняли висловлюватись українською мовою. У репортажі була і згадка про «делегата від незатвердженого офіційно, якогось малоросійського гуртка, присяжного повіреного Міхновського», котрий заявив міському голові, що оскільки не можна читати вітальний адрес «малоросійською» мовою, то він розриває його і залишає місту на згадку лише теку. «Приклад Міхновського наслідували ще кілька делегатів, які виривали малоросійські адреси і віддавали лише папки. Схвильований міський голова оголосив зібрання закритим і знепритомнів. Пан Міхновський вимагав, щоб було складено протокол про відмову дозволити виступити малоруською мовою і щоб йому видали копію цього протоколу для оскарження в Сенаті» Сергей Ефремов [Сергей Александрович Ефремов]. «Праздник украинской интеллигенции» // Киевская старина. — 1903, 10. — С. 194—196..
Свої ідеї Микола Міхновський популяризував у часописах: «Самостійна Україна» (1905), «Хлібороб» (1905), «Запоріжжя» (1906), «Слобожанщина» (1906), «Сніп» (1912–1913).
Його зусиллями 1909 року було створено «3-тє Харківське товариство взаємного кредиту». Цю організацію поліція оцінювала як «легальне прикриття групи українців», які обговорюють політичні питання. У 1912—1913 роках він активно працював у харківському Товаристві імені Квітки-Основ'яненка. .
Терористична діяльність Ще під час своєї першої історичної промови на тему необхідності збройної революційної боротьби за права українського народу 19 лютого 1900 року Микола Міхновський із запалом говорив про «потребу терористичної акції». Логічно, що він став на шлях організації бойового українського підпілля.
У 1904 році, коли Росія святкувала 250-ліття «приєднання Малоросії», УНП на знак протесту вирішила підірвати в Харкові пам'ятник російському поету Пушкіну. У Києві та Одесі планувалося висадити в повітря пам'ятники російським імператорам. Акцію в Харкові успішно здійснила підпільна бойова структура УНП «Оборона України» на чолі з Віктором Чехівським. На місці понівеченого пам'ятника Пушкіну були розкидані відозви із закликом до «боротьби за своє національне визволення».
Критика опонентів Міхновський стикався з непорозумінням, а то й відкритою неприязню з боку і соціалістичних, і поміркованих українських діячів. Усі тодішні авторитети були його опонентами: Михайло Грушевський вбачав у Міхновському людину «зі здібностями і ще більше амбіціями, із сильним нахилом до авантюризму, інтриги і демагогії»; Симон Петлюра критикував його на сторінках часопису «Україна», звинувачував у «обмеженості і вузькості»; Володимир Винниченко в одному зі своїх ранніх гумористичних оповідань «Поміркований та щирий» створив непривабливий образ самостійника Данила Недоторканого, в якому можна впізнати риси Миколи Міхновського.