Генуе́зька респу́бліка (; ) — італійська морська республіка з центром в Генуї. Існувала у 1005—1797 роках. Розташовувалася в Лігурії, на північно-західному узбережжі Італії. Мала розгалужену мережу поселень, колоній і торгових представництв по всьому Середземномор'ю, Чорномор'ю й європейському узбережжю Атлантики. Контролювала північ Сардинії (1259—1325), Корсику (1284—1768), Хіос (1261—1566) та південне узбережжя Криму (1266—1475). Панівною релігією в державі було католицтво, офіційною мовою — латина. Найпоширеніші мови — лігурійська та італійська. Керувалася купцями, що створили морську олігархічну республіку. До середини XV століття розбагатіла на работоргівлі в Чорноморському регіоні; активно вивозила рабів до Єгипту та Західної Європи. Вела війни з католицькими сусідами — Венецією, Пізою, іспанськими державами, Священною Римською імперією, православною Візантією і мусульманською Османською імперією. Ліквідована в ході наполеонівського походу до Італії, перетворена на Лігурійську республіку, сателіта Франції.
Історія
Розквіт Генуї почався з середини Х ст., коли місто спільним зусиллями з Пізою відбило напади арабських піратів з Кордовського халіфату і звільнила від них східне узбережжя Тірренського моря. В той час владу в Генуї ділили між собою віконт, який призначався номінальним королем Італії, єпископ і міський патриціат. Роль віконта поступово послаблювалася, тоді як патриціат в 1099 р. створив так звану Компанію, організовану за зразком торгового союзу для захисту колективних інтересів містян, торгівців і ремісників. Компанія розширювала юридичні і політичні права, перетворюючись в корпоративний орган міського самоврядування. На чолі Компанії стояли виборні консули.
В 1087 році Генуя разом з Пізою здійснили успішний напад на Махдію, мусульманське місто на півночі Африки, захопивши і пограбувавши його внаслідок спільної морської операції. Напад на Махдію Генуї та Пізи послужив прологом до початку Хрестових походів в наступному десятиріччі.
Політичне значення Генуї зросло після прийняття нею 1143 року першого в Італії міського статуту. 1162 року імператор Фрідріх І Барбаросса надав Генуї права на володіння територіями на узбережжі Лігурії від Монако до Порто-Венере. Генуя офіційно стала республікою. Цьому сприяли успіхи генуезьких купців торгівлі як на Леванті, так і в Західному Середземномор'ї. Генуезький флот брав участь в Першому хрестовому поході, генуезькі купці заснували торгові факторії в Аккрі, Триполі, Бейруті, інших містах Леванту. 1155 року вони добилися великих привілеїв у Візантії.
Участь у Реконкісті закріпила позиції Генуї в містах Каталонії і Арагону. Активними були зв'язки Генуї зі Східною Африкою.
Пік розвитку Підтримавши нікейських імператорів у боротьбі за відновлення Візантійської імперії проти Латинської імперії та Венеції, перший генуезький капітано-дель-пополо Гульельмо Бокканегра уклав у 1261 році з Михаїлом VIII Палеологом Німфейський договір, згідно з яким, в обмін на підтримку генуезького флота в боротьбі Візантії на морі з флотом Латинської імперії (на той час переважно венеційським), генуезці добилися права безперешкодної торгівлі на всій території Візантії і монопольних прав на торгівлю в Чорному морі. Хоча їм не вдалося зберегти цю монополію надовго, генуезці скористалися нею для влаштування численних генуезьких поселень у Причорномор'ї. Вже у 1266 році хан Золотої Орди Менгу-Тимур, через свого племінника і намісника в Криму Оран-Тімура дозволив генуезцям заснувати колонію в місті Кафа (сучасна Феодосія), що стала пізніше центром їх колоніальних володінь в Криму. В останній чверті ХІІІ ст. товарообмін генуезької Кафи зріс майже в чотири рази. Ріст торгового обміну тривав і в першій чверті XIV ст.
На цей же період приходяться найвидатніші перемоги генуезького флоту над своїми конкурентами з італійських морських республік Пізи і Венеції.
У 1284 році між флотами Генуї і Пізи відбулась Битва при Мелорії. Генуезький флот на чолі з Оберто Доріа та Бенедетто Дзаккарія завдав пізанцям нищівної поразки. Пізанський флот був майже повністю знищений і більш як 10 тисяч пізанців, серед яких було багато представників найвищої аристократії міста, було вбито чи захоплено в полон. Поразка в битві при Мелорії поставила крапку на подальших середземноморських амбіціях Пізанської республіки і призвела до її занепаду як потужної військової і торгової морської держави. Але після перемоги над Пізою Генуя зіткнулася з великою конкуренцією Венеційської республіки, з якою тривалий час вела запеклу боротьбу в союзі з пізанцями.
Генуя намагалась проникнути до Східного Середземномор'я, до «сфери впливу» Венеції, а також підтримувала проти Венеції Візантію і чимало сприяла падінню Латинської імперії, створеної хрестоносцями за участю венеційців. У1298 році генуезький флот на чолі з Ламба Доріа в морській битві при Курцолі в Адріатичному морі повністю розбили венеційський флот і захопив в полон венеційського адмірала Андреа Дандоло, син дожа Джованні Дандоло.
Занепад
Запекла боротьба між Генуєю і Венецією тривала після цього ще ціле століття. В 1379 році під час війни Кіоджи генуезці захопили порт Кіоджа у Венеційській лагуні, зовсім неподалік від Венеції. Та у вирішальний момент Венеції вдалось переломити хід подій. В 1380 році відбулася вирішальна битва за Кіоджу, в якій генуезький флот був вщент розбитий венеційським. Відтоді пануванню генуезців у східній частині Середземного моря настав кінець. Навіть у Чорне море почали проникати венеційські кораблі. Неподалік від кримських генуезьких торгових колоній, у гирлі Дону на початку XIV ст. була закладена венеційська факторія Тапа (поблизу сучасного Азова).
Ці невдачі призвели до внутрішньої боротьби та послаблення державності. Як наслідок Генуя з 1394 по 1409 рік перебувала під управлінням Франції, король якої призначав генерал-лейтенантів губернаторів в Геную. Потім настав період правління міланської династії Вісконті. У той самий період Генуя втратила свої володіння на Сардинії на користь Арагона, на Корсиці через внутрішнє повстання, а свої колонії на Близькому Сході, у Східній Європі та Малій Азії — на користь Османської імперіїThomas Allison Kirk, Genoa and the Sea: Policy and Power in an Early Modern Maritime Republic, 1559 1684, p. 26.
Під загрозою Альфонсо V Арагонського, у 1458 році дож Генуї передав Республіку французам, ненадовго зробивши її «Генуезьким герцогством» під контролем Жана II Лотаринзького. 1461 року за підтримки Мілана, Генуя повстала, і Республіка була відновлена. У 1464 році опинилоася під владою Міланського герцогства. Між 1463-1478 та 1488-1499 роками Генуя перебувала під владою міланських герцогів з династії Сфорца.
З 1499 по 1528 рік Республіка досягла свого найнижчого пункту, перебуваючи під майже безперервною французькою окупацією. Іспанці зі своїми союзниками всередині міста, «старою знаттю», що окопалася в горах за Генуєю, захопили місто 30 травня 1522 року та піддали його нещадному пограбуванню. 1528 року іспанці передали Геную під владу Андреа ДоріаVincent Ilardi, The Italian League and Francesco Sforza: A Study in Diplomacy, 1450-1466, pp. 151–3, 161–2, 495–8, 500–5, 510–12. Для скріплення цього союзу імпенаський король отримав позику від генуезьких банків.
Під час Вісімдесятилітньої війні в Нідерландах генуезький аристократ і банкір Амброзіо Спінола зібрав на власний кошт і очолив армію. Натомість Генуї як союзнику Іспанії довелося у 1672 році вести війну з Савойським герцогством. У 1684 році місто зазнало сильного бомбардування французьким флотом як покарання за союз з ІспанієюSTORIA DELLA CITTA’ DI GENOVA DALLE SUE ORIGINI ALLA FINE DELLA REPUBBLICA MARINARA, su giustiniani.info. URL consultato il 13 marzo 2021..
Економічна криза, що була наслідком банкроства Іспанської корони, війни з Францією і Савоєю, повстання 1746 року проти влади Габсбургів під час війни за австрійську спадщину у першій половині XVIII століття, спрямовані на досягнення нейтралітету та економічної незалежності від двох Франції та Іспанії, призвели Республіку до періоду нового занепаду.
У 1794 році змова проти аристократичного та олігархічного правлячого класу була зірвана. У травні 1797 року намір генуезьких якобінців та французьких громадян повалити уряд дожа Джакомо Марії Бріньоля призвіа до запеклої громадянської війни. Пряме втручання генерала Наполеона Бонапарта призвело до падіння Республіки на початку червня та утворення Лігурійської республіки 14 червня 1797 року. «Золоту книгу шляхества » було спалено на площі Акваверде. Лігурійська республіка проіснувала недовго і в червні 1805 року увійшла до складу Першої Французької імперії.
Населення У ХІІІ—XV століттях 4–10 % населення Генуї становили раби із Золотої Орди, серед них половина — русинки і черкешенки. Їхня присутність, крім демографічно-економічного ефекту, викликала й соціальні напруги — зростання злочинності, збільшення кількості безбатченків тощоГаленко О. І. Рабство в Україні // Енциклопедія історії України.
Устрій За формою управління поділяють на 5 республік. Перша республіка, відома як Республікою консулів (1099—1191), була по суті демократичною; друга (подест) 1130—1317 років і третя — капітанів народу (1317—1339) — аристократично-демократичними; четверта — довічних дожів (1339-1528 роки) — здебільшого олігархічною; п'ята — дворічних дожів (1528-1797 роки) — аристократичною. У 1217-1311 роках відбувалося зміна влади подест і капітанів народу.
Після відсторонення від влади єпископів було запроваджено Генуезьку комуну на чолі із консулами. Право голосу під час виборів консулів належало лише членам Компанії комуни, яка також монополізувала морську торгівлю. Нова політична сила почала тіснити єпископа міста, якому ще належала значна влада. Більшість консулів складали вихідці з аристократичних сімей; значний вплив на політику мали феодальні за своїм походженням родин віконтів Венечіано та Кармадіно.
Конкретна кількість консулів кілька разів змінювалася. З 1130 року було впроваджено поділ консулату на комунальний (consoli communis) і судовий (consuli dei placiti). Колишні консули утворювали консиліум, тобто сенат.
Громадянські війни 1164-1169 і 1189-1194 років призвели до кризи консулату. 1191 року консулів було замінено на подест. Останній був головою міста, воєначальником і суддей, і зазвичай призначався роком з кола іноземців. У 1196 році на допомогу подесті було засновано комісію з шести ректорів. До 1256 змінилося 51 подеста, вихідців з інших італійських міст. Згодом призначалися подести з аристократичних родин Генуї, зокрема у 1265 році мала місце діархія (двовладдя) Доріа та Спінола.
За 1257—1528 роки відбулося три громадянські війни і понад 70 спроб заколоту, їх понад 40 вдалих, багато разів республіка тимчасово втрачала незалежність. Зокрема, 1311 року городяни, прагнучи уникнути усобиці, вручили Геную імператорові Генріху VII. Після короткого періоду в першій половині ХІІІ ст., коли на чолі правління стояли подести із іноземців, які змінили попередніх консулів, в Генуї почалися невдалі спроби як встановлення сеньйорії, так і пополанської диктатури на чолі з енергійним представником роду Бокканегра. Гульєльмо Бокканегра був обраний капітано-дель-пополо у 1257—1262 роках. За цим правління капітанів народу найчастіше виливалося в диктатуру аристократичних сімей. Чотири рази мала місце діархія сімей Доріа та Спінола.
Сімоне Бокканегра став першим пожиттєвим дожем (1339—1344, 1359—1363). Дожі, як і раніше подести, опиралися на представницький орган — Раду старійшин. Республікою управляли три інститути, які урівноважували один одного: довічно обраний дож, Сенат з восьми сенаторів і Колегія прокурорів. Колегія прокурорів складалася з групи адвокатів і губернаторів, які, відповідно, займалися фінансами та відправленням правосуддя.