Ба́личі — село в Україні, у Шегинівській сільській громаді Яворівськогор району Львівської області. Населення становить 834 осіб. Орган місцевого самоврядування — Шегинівська сільська рада, до якої входять 30 сіл.
Розташування села Розташоване за 14 км від райцентру і за 7 км від залізничної станції у селі Мостиська Другі.
Із заходу Баличі простягаються у бік сходу на 5 км, поділяються на три частини: Гора, Долина та Сущина. Гора — це досить високе підвищення, Долина — низовина, а назва Сущина походить від того, що власником тієї частини землі був наприкінці XVII ст. поміщик Суський.
На заході Баличі межують з селом Великі Новосілки. Шість кілометрів від Балич на північному заході прикордонне село Шегині. У цьому ж напрямку за три кілометри село Хатки. На сході села Тщенець, Волиця, на південному сході від Балич село Чишки, Конюшки, а на півдні село Мочеради.
Традиційні земельні угіддя здебільшого мають свої назви, які передаються із покоління в покоління. Назви полів такі: Вірень, Луг, Дубина, Баличиска, Борисівка, Янушеве, Волулісок, Скитник, Копань, Руди, Біля Потоків, Поліятина, Потічки, Ставки, Парцелі, Козловщина, Динисова гора, Куритино, Підграбельком, Вільшина, Йопова, За Дубком, Підзавалі.
Походження назви села Існує три версії походження назви села Баличі: перша походить від прізвища поміщика Балицького, або першого власника «Балича», друга, від слів «палі», «балі» що пов'язується із розташуванням села у лісистій місцевості, де — лісоруби складали дерева в купи, які називали «палі» «балі», третя версія походить від того щой, значна частина села розкинулась в балці, у долині, низовині, між горбами.
Археологія На території села Баличі ще 1902 року велися археологічні розкопки. Було досліджено 19 курганних могильників, та знайдено кременевий ніж і кременевий серп, великий глечик виготовлений з глини, що зберігся зараз у Львівському історичному музеї. Курганні могильники передкарпатської культури шнурової кераміки. (III — перша половина II ст. до н. е.). Це культура великої групи землеробсько-скотарських племен лісостепової зони Середньої Європи. Спільною ознакою їх пам'яток було поширення шнурового орнаменту на глиняному посуді, який і дав назву культурі.
Історія Слід підкреслити, що існують версії про заснування села в XIII ст. Окремі дослідники твердять що першими жителями цього давньоруського поселення були полонені ятвяги і мадяри за князя Данила Галицького. Подібну гіпотезу висловлює також автор хронік присвячених останнім родинам власників місцевих маєтків, вважаючи, що поселення засноване ще раніше полоненими печенігами.
У складі Королівства Польського (з 1387—1569) та Речі Посполитої (1569—1772) Найдавніша писемна згадка, котра стосується Балич сягає початку XV ст. Син Петра, Ванько придбав у 1400 році частину Балич у Яна Чеха, перемишльського міщанина. Той же Ванько, вже перемишльський війт у 1424 p., фундатор мистецьких зібрань при катедрі в Перемишлі користувався гербом Задора, а прізвище своє, як і його сини мабуть взяв від новопридбаного села Баличі. Правда, кілька частин села належало тоді до кількох інших родин, наприклад: Островським і Тарновським. Однак, більша частина села була власністю нащадків Ванька. Всі вони носили прізвище спочатку «з Балич», а потім Балицькі.
В 1616 році був складений дарчий запис Білковської Євфросинії своєму сину Івану на село Баличі. Близько 1624 р. частина села, що належала Балицьким перейшла у власність родин Германовських і Ромерів. 30 грудня 1649 р. була подана скарга Яна Цєклінського про напад селян з села Баличі на стада Яна Цєклінського, які він гнав з села Лісовичі через Баличі до села Золотковичі.
У другій половині XVII ст. частину села Балицьких, придбав Ян Кароль Харчевський. Крім частини Балич в його власності перебувало село Вірко (поблизу Перемишля), а також Золотковичі поблизу Гусакова.
Під кінець XVII ст. власниками Балич були три родини: Харчевські, Козловські, Суські. (Звідси і назва частини села — Сущина). В 1673 році шляхтичами Суськими була написана заява, про сплату перемишльським мечником Хмелевським Франциском суми, взятої під заставу частини маєтків в селі Баличах.
Після Яна Кароля Харчевського його маєтком оволодів син Францішек, підчасний сяноцький, з 1725 р. війт Перемишля, а згодом його син Кароль (помер в 1752 р.), що був перемишльським каштеляном, був одружений з Йоанною Злочовською. В нього було три дочки: Кароліна, одружена з Алойзем Баваровським (померла 1802 р.), теребовлянським підчашим, а також Констанція і Мар'яна (неодружені).
В 1765 р. найбільшою частиною села оволоділи шляхтичі Баваровські, які викупили у попередніх власників землі, зокрема Сущину і Козловщину. Після смерті Алойзема Баваровського Баличам знов загрожував поділ на чотири рівні частини між його дітьми: Гоноратою Дрогойовською, Юзефом і Войціхом Баваровським, а також Катериною Манчинською.
Австрія та Австро-Угорщина (1772—1918)
Юзеф Баваровський (помер у 1851 р.) сплатив за маєток рідним у 1803 р. І став його одностайним власником. Будучи неодруженим, в 1833 р., заповів свій маєток своєму племіннику Станіславові-Северинові Дрогойовському (1790—1854), синові Онуфрія і Гонорати з роду Баваровських. Северин Дрогойовський, власник сіл Баличі, Крукеничі, Боменовичі, Томановичі, Лицка Воля жив на широку ногу, утримуючи в Баличах зразкову конюшню, вівчарник і сад. Господарював уміло, однак потрапив у борг. 1858 р. за домовленістю Дрогойовських (Юзефа, Зигмунда, Казимира) Баличі знову належали одному власникові, найстаршому синові Юзефу Дрогойовському (1829—1886). Юзеф в 1872 р.продав Баличі Генрикові Лончинському. В свою чергу цей продав свій маєток через два роки Броніславові Скібнєвському, синові Віктора і Антоніни з роду Залєських, власника Нового Поріччя на Поділлі: Броніслав Скібнєвський (1830—1904) був одружений з Ольгою Дідушицькою із Сидорівки.
Крім Балич, він ще купив у князя Адама Сапєги 1892 р. досить великий маєток в Глибокій на Буковині, а кілька років пізніше Мацьковичі під Перемишлем. Натомість продав спадщину по батькові Дунаївці на Поділлі. В нього було одинадцятеро дітей. В Баличах осів син Володимир Скібнєвський (народився 1884 р.) одружений з Анною Дідушицькою з Мартинова. Він був останнім землевласником Балич, тобто до вересня 1939 року.
17 квітня 1848 року у Відні цісар підписав закон про знесення панщини, звільнення селян від повинностей й надання їм волі. Цей закон проголошено на розгляді 22 травня 1848 року.
Скасування панщини було проведене з повним нехтуванням інтересів селянської верстви. Крім фінансового відшкодування, яке селяни мали платити своїм панам, у руках дідичів залишилися 89,57 відсотка лісів і непропорційно велика кількість пасовиськ, що робило селянина залежним від дідича у господарському відношенні.
Галицькі пани дідичі, спираючись на вказівку імператорського закону від 17 квітня про необхідність укладання селянами «добровільних» угод з панами за користування сервітутами, лісами і пасовищами, заборонили селянам користуватися тими лісами й пасовиськами, які вони в минулому у них же забрали.
Хрести свободи, на знак скасування панщини які є пам'ятниками досить часто населення зводило знищення панщини в Галичині 3 травня 1848 року. Встановлювали їх майже в усіх селах: де дубові, де кам'яні, а де й фабричні чавунні на кам'яних постаментах. Переважна більшість їх мала на собі вибиті відповідні написи та дати встановлення. У деяких селах з цього приводу споруджували каплиці, інколи й церкви або ж насипали могили. Майже завжди біля пам'ятників знесення панщини садили два або чотири дерева здебільшого липи. Значна частина хрестів свободи була встановлена, а можливо, тільки обновлена в 1898 р. коли Галичина святкувала 50-річчя скасування панщини.
Від 1848 року в селі, при центральній дорозі, при в'їзді до Балич зі сторони села Шегині на високому кам'янистому постаменті стояв хрест свободи навколо нього росли чотири високих липи.
Однієї травневої ночі 1962 р., таємно було знищено хрест. Сільське начальство таємно дає наказ трактористові, щоб той вночі зачепив ланцюгом постамент і повалив разом з хрестом. І саме в той час, коли тракторист накинув ланцюги на хрест і почав його руйнувати, з роботи поверталися два односельчани з станції Мостиська-II, які працювали на залізниці. Бачили як сильно загурчав трактор, рванув, і хрест разом з постаментом звалився на землю. Ніби сам Бог надіслав тих двох чоловіків, щоб вони розповіли людям, односельчанам, хто той злочинець, що зруйнував історичний пам'ятник — хрест свободи.
На другий день в селі вже знали, що сталося при дорозі темної ночі, шукали між собою, але боялися відкрито виявити свій гнів. Минуло кілька днів. Дорогою біля подвір'я тракториста-злочинця їхав священник. Цей тракторист в той час стояв на подвір'ї і побачив, що священник хреститься і голосно кричить: «Хай Бог Благословить!». В цю хвилину тракторист злякався, думаючи що священник знає, що він накоїв кілька днів тому. Чоловік почав бігти і голосно кричати: «То не я! То не я! То залізо зробило (трактор)». Є народне прислів'я: « На злодію шапка горить!»
Мешканці села: Дутко Ярослав, Стрижак Іван разом з своїм зятем Стасечком Іваном в червні 1990 році поставили на тому самому зруйнованому місці хрест свободи. Спорудили хрест і поставили металеву огорожу навколо нього. Лісник Кавійчик Мирон посадив біля хреста чотири ялини. Односельчани доглядають хрест свободи.
Українці 2 травня 1848 р. заснували у Львові «Головну Руську Раду» під проводом єпископа Григорія Яхимовича, яка складалася з 30 членів. Головна Руська Рада 9 червня у своєму зверненні до цісара Фердинанда висловила домагання, «щоб ті простори, що є замешкані русинами, творили для себе провінцію з осідком політичної крайової управи у Львові… та щоб ті части краю, які замешкують мазури відділено від руської провінції, бо вона має польське населення».
Головна Руська Рада видала свій маніфест до народу, у якому сповіщала про своє заснування, підкреслила єдність українців під Австрією з українцями під російською займанщиною. Одночасно Головна Руська Рада почала видавати у Львові свій власний пресовий орган, перший український часопис народною мовою, «Зоря Галицька».
З відновленням реакційного режиму в Австрії і приходом до влади в Галичині губернатора помека графа Агенора Голуховського Головна Руська Рада мусила припинити свою діяльність у червні 1851 р. Хоча ГРР була змушена ліквідуватися, справа поділу Галичини була завжди актуальною.
В 1867 р. Галичина отримала статус автономії Австро-Угорської імперії.
В березні 1897 року відбувалися вибори до австро-угорського парламенту. По округу Перемишль-Мостиська-Добромиль кандидатом від селян був Іван Франко. Вибори фальсифікувалися, а тому селяни виступили з протестами. В Баличах селяни накинулися на урядовця, що схопив виборчу урну і втік до пана на фільварок. Вони хотіли його побити, але жандарми заступилися. На другий день в село приїхало кілька ескадронів угорських гусарів, зігнали всю громаду на пасовисько. Потім закували їх в тяжкі кайдани й кількасот людей поставили вряд по двоє. А щоб ті не втекли, перев'язали через їхні руки довгі дрюки. Останнім прив'язали до дрюка Петра Новаківського, брата Стефана, що поширював агітацію по селах за Івана Франка. В той спосіб полонених селян прогнали до в'язниць Перемишля. Дивовижна колона розтягнулася по дорозі на кілька кілометрів.
Палац Баворовського Згідно з місцевими переказами великий двоповерховий палац у Баличах, заснований в середині XV ст. простояв до 1945 р. В ньому було 43 кімнати. В перших століттях свого існування палац (тобто замок) мав захисні функції — стіни в середній частині сягали півтораметрової товщини.
Замок був своєрідною фортецею на схід від Перемишля.
У 1874 р. Балицький палац замок зазнав пожежі, згоріла переважна частина будівель з XIX ст. після пожежі палац був відбудований, і в такому стані він простояв до 1939 року. Палац, який походив з різних епох і зазнав багатьох змін, все-таки зберіг вигляд однотипної будівлі із симетричним розташуванням кімнат.