Віктор Іванович Федоров ( 27 серпня 1928, Москва, СРСР — 3 березня 1989, Москва, СРСР) — радянський футболіст та тренер, нападник. Відомий своїми виступами за клуби ВПС та ЦБЧА та керівництвом одеського СКА. Майстер спорту СРСР (1963), заслужений тренер УРСР (1963). Генерал-майор, один із двох радянських футболістів, поряд із Юрієм Нирковим, який дослужилися до звання генерала.

Клубна кар'єра «Крила Рад» Розпочав займатися футболом у тренера Володимира Блінкова на стадіоні Юних піонерів, що на Ленінградському проспекті в Москві, з іншого боку проспекту від стадіону «Динамо». У цей же період і час почав займатися футболом майбутній відомий форвард Сергій Коршунов, з яким Федоров майже всю кар'єру провів разом. Разом вони були призвані у другому повоєнному чемпіонаті до московської команди майстрів «Крила Рад».

У «Крилах» під керівництвом тренерів-педагогів Дангулова та Горохова тоді склався ансамбль із ветеранів на чолі з Петром Дементьєвим, які опікувалися юними футболістами: Федоровим, Коршуновим, Симоняном, Сагасті. Четверо останніх стали найкращими товаришами. Як згадував Сагасті:

10 липня 1946 року 18-річний Федоров вперше вийшов на поле у дорослому футболі, у рідному районі на стадіоні «Динамо», але його клуб поступився чемпіонам країни – московським динамівцям – 0:3. З 1947 року — гравець основного складу. 22 червня 1947 року відзначився першим голом у чемпіонатах країни — Володимиру Никанорову з чемпіонського ЦБЧА. Цей гол залишився єдиним голом Федорова у складі «Крил».

На Федорова претендували «Торпедо» (Москва) та ВПС. І якщо торпедівцям у переході було відмовлено, з посиланням на інструкцію Спорткомітету, то «льотчики» були щасливішими. Роком раніше вони дебютували в чемпіонаті СРСР і проводили кампанію масового залучення найкращих гравців країни, завдяки тому, що куратором клубу був головний голова Військово-повітряних Сил Московського військового округу Василь Сталін. У підсумку Федоров перейшов у ВПС, причому зробив це самовільно.

Команду «Крила Рад» розформували 1948 року, коли однойменне добровільно-спортивне товариство вирішило зосередити зусилля лише на одному футбольному клубі — з Куйбишева.

ВПС При переході до ВПС Федорову було надано звання старшини та вирішено матеріальні проблеми. Проте факт самовільного відходу з «Крил» не залишився поза увагою — керівник ЦЗ ДСО «Крила Рад» Петров поскаржився Аркадію Аполлонову, голові Спорткомітету 28 червня 1948 року:

Аполлонов з аргументами Петрова погодився:

Цей факт лише відклав, але не скасував дебюту Федорова у складі «льотчиків», лобі керівників ВПС виявилося сильнішим за Спорткомітет. 13 серпня у 19-му турі Федоров вийшов за ВПС у Мінську і з того часу став гравцем основного складу.

13 жовтня 1948 року Федоров забив перший м'яч за ВПС, зрівняв рахунок у кубковому матчі з «Металургом», а в кінці того ж матчу вивів команду вперед, змусивши гравця суперника відзначитися автоголом. З того дня у складі «жовто-синіх» Федоров став одним з основних форвардів і штатним пенальтистом (не завжди щасливим) команди, відзначився 16 голами у чемпіонаті за сезони 1949 та 1950, хоча й дещо у тіні свого друга Сергія Коршунова, який у ті ж сезони забив 26 м'ячів. ВПС у чемпіонаті 1950 року ледве не завоював бронзові медалі, але відстав на 2 очки від «Динамо» (Тбілісі). Це досягнення сильно поступалося результатам хокейного клубу ВПС, який виграв 3 чемпіонські титули. Це не дуже влаштовувало Василя Сталіна і він часто викликав провідних футболістів ВПС — Боброва, Федорова, Коршунова для нічних «розмов по душах», що закінчувалися пиятикою, у свій особняк на Гоголівському бульварі.

Наступні два сезони 1951 та 1952 року для Федорова не задалися. У 1951 році він відзначився лише двома голами у всіх турнірах, а гол, який завершив кубковий розгром тбілістів у серпні 1951 року, взагалі виявився його останнім за клуб. ВПС за підсумками сезону 1952 року зайняв 11-е місце і вилетів із групи найсильніших.

5 березня 1953 року помер Йосип Сталін. 26 березня Василя Сталіна звільнили в запас, а 28 квітня — заарештували. У квітні в новій першості СРСР клуб ВПС участі не брав. У травні його розформували.

МВО Після ліквідації ВПС Федоров зробив кроки у справжній армійській кар'єрі — почав навчатися до Академії бронетанкових військ. Одночасно троє екс-«льотчиків»: Федоров, його друг Коршунов та майбутній олімпійський чемпіон Анатолій Ісаєв вирушили в іншу армійську команду — МВО, яка представляла Московський військовий округ, що була раніше командою міста Калініна. Клуб із квітня по травень клуб провів 6 матчів у першості СРСР і був розформований.

«Торпедо» Віктор Федоров опинився у московському «Торпедо». За автозаводців зіграв у 12 матчах із червня по вересень 1953 року. Натомість цей час зробити єдиний хет-трик — у ворота куйбишевців, які у другій половині цього сезону використовували назву «Зеніт». І виграти свої перші медалі – бронзові за 3-є місце у чемпіонаті країни.

ЦБЧА На початку 1954 року Федорова запросили на позицію лівого напівсереднього до відродженого клубу ЦБЧА, у свою чергу розформований двома роками раніше. Тут він грав під керівництвом Григорія Федотова, який працював помічником старшого тренера Григорія Пінаїчова та тренував молодих футболістів. Як згадував син Григорія — Володимир:

У ЦБЧА Федоров знову зустрівся з Коршуновим, тепер уже в останньому спільному для них клубі, причому обидва стали пенальтистами клубу. Тут Федоров вперше виграв у Коршунова очну суперечку за кількістю м'ячів за клуб за сезон (6:4). Більше того, випередив Федоров, незважаючи на свою позицію на полі «під нападниками», та інших форвардів ЦСКА, включаючи Бузунова та Ємишева, і став найкращим голеадором клубу в сезоні. Особливо вдалася Федорову літня кампанія, коли він забив чотири рази поспіль — спартаківцям Мінська, динамівцям, горьківським торпедівцям та тбілісцям. Для відродженого ЦДСА 6 місце в чемпіонаті країни стало успіхом.

У сезонах 1955 і 1956 Федоров знизив особисту статистику — 4 і 1 гол, зате командні результати підвищилися. В обох сезонах Федоров виграв із командою бронзові медалі, яких у нього тепер стало три, враховуючи ще одну, виграну у «Торпедо». У ЦБЧА в 1955 році Федоров виграв свій головний трофей — Кубок СРСР 1955. І хоча голів у цьому розіграші він не забивав, зробив свій значний внесок у перемогу, провів всі матчі турніру на полі, і, зокрема, почав комбінацію Федоров-Агапов-Бєляєв, що завершилася єдиним голом у ворота динамівців з Тбілісі в матчі чвертьфіналу. За перемогу Федоров, як й інші гравці ЦБЧА, отримав від міністра оборони Георгія Жукова нагороду – мисливську гвинтівку.

Граючи за ЦБЧА, продовжував навчатися у бронетанковій академії. Після завершення сезону 1956 року пішов з футболу, причому цього року відзначився 1 голом, зате в нетиповій для себе манері — несильним ударом головою (зазвичай він забивав сильними ударами здалеку) у переможному матчі (4:2) з екс-одноклубниками торпедівцями. У жовтні 1956 року провів останній матч за ЦБЧА.

Кар'єра тренера

На початку 1963 року Федоров, який на той час вже став кадровим військовим й отримав звання майора, був призначений старшим тренером і начальником команди СКА (Одеса), при цьому він зосередився на організаційній роботі, а спортивними питаннями в основному займався його помічник Володимир Шемелєв. Перед клубом у сезоні поставлене завдання, незмінне вже 5 років: виграти 2-гу українську зону класу «Б» та вийти до класу «А». Завдання це було командою виконано, незважаючи на перенесення двох матчів на нейтральне поле через безчинства вболівальників на матчі з «Дніпровцем». СКА виграв зону за 4 тури до кінця, забив найбільше, пропустив найменше і випередив другу команду зони на 9 очок. У фіналі турніру за звання чемпіона УРСР СКА зустрівся з переможцем 1-ї української зони — вінницьким «Локомотивом» та виграв 1:0 та 2:0 у двох матчах, проведених у Києві. За підсумками успішного року Федоров отримав звання майстра спорту та заслуженого тренера УРСР.

Сезон 1964 року СКА з Федоровим на чолі зустрів у другій групі класу «А». Тут, як і роком раніше, армійська команда грала за новою системою розміщення гравців 4-2-4, так званою «бразильською системою», оскільки її застосовували дворазові чемпіони світу зі збірної Бразилії. У боротьбі з серйозними суперниками — «Карпатами», «Араратом», московським «Локомотивом», СКА одразу захопив перше місце на початку сезону і не відпускав майже до кінця як у попередній групі, так і в фінальній. Лише на самому фініші сезону СКА поступився першим місцем «Локомотиву», але головне завдання на сезон команда виконала, вперше в історії вийшла в першу групу класу «А». При цьому було досягнуто два унікальні рекорди для вітчизняних чемпіонатів. По-перше, СКА перейшов із третього за силою дивізіону до найсильнішого у мінімально можливий термін — два сезони. По-друге, одночасно з армійцями у вищий дивізіон зробили кроки їхні земляки з «Чорноморця», більше двох клубів з одного міста в один сезон такого не домагалися.

У сезоні 1965 року СКА стартував у першій групі класу «А». Дебют був затьмарений інцидентом, що стався у міжсезоння і вплинув на весь сезон. Під час святкування в одеському ресторані «Чорне море» гравці команди затіяли бійку з учасниками весілля, що відбувалося там же, зламали носа нареченому. У результаті до дев'яти гравців СКА було застосовано санкції, п'ятеро було дискваліфіковано та відраховано, а провідний півзахисник Василь Саригін отримав термін у два роки позбавлення волі. В умовах втрати провідних гравців та важкого морального клімату команда була приречена у найсильнішому дивізіоні, навіть незважаючи на запрошення до складу Олексія Мамикіна, учасника чилійського чемпіона світу. Мамикін провів за СКА лише 5 матчів і нічим не відзначився. Одеські армійці провально розпочали сезон, за перші 8 матчів забили зусиллями В'ячеслава Спиридонова лише один м'яч Леву Яшину, і провально його закінчили, з трьома перемогами у 32 матчах та 14 очками відриву від зони поза вильотом посіли останнє місце. Але в міжсезоння «у зв'язку з необхідністю розширення рамок внутрішнього календаря» склад учасників першої групи класу «А» сезону 1966 року розширили, й СКА залишився у найвищому дивізіоні. Федоров поступився місцем на тренерському містку Мамикіну, який починав тренерську кар'єру, та залишив спорт назавжди.

Військова кар'єра Після відходу зі СКА Віктор Федоров поступив на службу до Міністерства оборони. Дослужився до звання генерал-майора. Став лише другим і останнім радянським футболістом, який отримав звання генерала, першим був гравець повоєнного ЦБчА Юрій Нирков.

Помер 3 березня 1989 року. Похований на 25 ділянці Ваганьковського кладовища в Москві .

Статистика виступів КлубДивРівень дивізіону у національній футбольній системі. A — прем'єр-ліга, вищий дивізіон, вища ліга, клас «А», перша група, група «А». B — ФНЛ, перший дивізіон, перша ліга, клас «Б», друга група, група «Б». C — другий дивізіон, друга ліга і т.п.СезонЧемпіонатКубкиЄврокубкиЗагаломМатчіГолиМатчіГолиМатчіГолиМатчіГоли«Крила Рад» (Москва)А194610000010А19471911000201Загалом2011000211ВПСА1948802100101А19493470000347А195035941003910А19512815100332А19521001000110Загалом115171230012720МВОА195330000030Загалом30000030«Торпедо»А19531240000124Загалом1240000124ЦБЧАА19542463000276А19552244000264А19562210000221Загалом681170007511Усього за кар'єру218332030023836

Досягнення Командні Як гравця ВПС Приз Всесоюзного комітету СРСР Срібний призер (1): 1952

«Торпедо» Чемпіонат СРСР Бронзовий призер (1): 1953

ЦБЧА Кубок СРСР Володар (1): 1955

Чемпіонат СРСР Бронзовий призер (2): 1955, 1956

Як тренера СКА (Одеса) Чемпіонат УРСР Чемпіон (1): 1963

Друга група класу «А» Срібний призер (1): 1964

Примітки

Посилання

Профіль гравця на сайті teams.by Профіль гравця на сайті cska-games.ru Профіль тренера на сайті «Український футбол» Профіль на сайті footbook.ru Біографія на сайті sport-strana.ru