Польська автономія у Вільнюському краї (; ) — ідея створення політично автономної територіальної одиниці для поляків Литви, яка почала обговорюватися восени 1988 року, коли Литва відновлювала незалежність від Радянського Союзу. У результаті перебудови, під впливом власного національного відродження, а також побоюючись спроб литвинізації в незалежній Литві, поляки Литви намагалися захистити власну культурну ідентичність шляхом створення автономії. За словами польського соціолога , цей проєкт ніколи не отримав повної підтримки литовської влади і не був реалізований поляками в односторонньому порядку. Проєкт був предметом багаторічних дискусій і розробок у 1988—1991 роках, різні групи польської меншини по-різному бачили його остаточну форму, погоджуючись переважно лише в тому, що автономія має охоплювати території, де поляки становлять більшість, а польська мова повинна отримати рівний статус.

6 та 15 вересня 1989 року Шальчинінкський та Вільнюський райони відповідно проголосили себе самоврядними національно-територіальними районами в складі Литовської РСР, де російська, польська та литовська мови мали рівний статус. Після відновлення незалежності Литви 11 березня 1990 року Шальчинінкський район 15 травня 1990 року ухвалив декларацію, в якій відновлення литовської незалежності оголошувалося недійсним, а Литовська РСР продовжує залишатися частиною СРСР. Найближче до створення автономії було в жовтні 1990 року, коли з'їзд польських делегатів в Ейшишкес ухвалив декларацію про створення Польського національно-територіального краю. Декларація була надіслана до литовського парламенту на затвердження, де її відхилила литовська влада, яка частково пішла назустріч польським вимогам, внісши 29 січня 1991 року поправки до Закону про меншини, що стосувалися змін у сфері мови та освіти, і пообіцяла новий адміністративний поділ з урахуванням національного фактору. Остання обіцянка так і не була виконана. Робота над автономією продовжилася на з'їзді в 22 травня 1991 року, де депутати погодили основні принципи системи автономії. Спроба створення польської автономії зазнала краху разом із провалом серпневого путчу 1991 року, оскільки її головні прихильники були прибічниками заколотників. Після фактичного відновлення незалежності Литви 4 вересня 1991 року рух було придушено, а районні ради Вільнюса та Шальчинінкай розпущено.

Передумови З 1922 по 1939 рік Вільнюс та його край входили до складу міжвоєнної Польщі як Віленське воєводство, що стало продовженням короткочасної польської маріонеткової держави Серединна Литва. Під час Другої світової війни ці території короткочасно повернулися до Литви, але Литва була двічі окупована Радянським Союзом і один раз нацистською Німеччиною. У 1944—1989 роках ці землі перебували в складі Литовської РСР — частини СРСР — внаслідок територіальних змін після Другої світової війни, проте Вільнюський та Шальчинінкський райони виявилися ізольованими від соціально-культурного життя республіки. Це було наслідком не лише , а й спеціальної політики Москви щодо литовських поляків. Польський історик писав: «Радянська влада успішно застосовувала тактику „розділяй і володарюй“… Час показав, що ця тактика була ефективною». Наприклад, Москва у 1950—1955 роках закрила майже всі литовські школи в обох районах, замінивши їх польськими. Литовська мова практично не викладалася в польських школах.

У двох хвилях еміграції 1945—1947 та 1956—1959 років до Польщі виїхало щонайменше 243 708 осіб, переважно міських жителів, інтелігенції та заможних селян. Приблизно така ж кількість осіб польської національності залишилася на території Литви. Багато з них прибуло з решти Радянського Союзу (переважно з Білоруської РСР), приваблені можливістю кращих умов життя. Серед них були й поляки з Білорусі. Унаслідок цих змін поляки стали меншістю, що складалася переважно з осіб нижчого соціального статусу, з низькою часткою людей з вищою освітою, але високою часткою робітників фізичної праці. Новоприбулі, як правило, ставали партійними та господарськими керівниками цих районів. У 1989 році поляки становили 7 % населення Литви (всі національні меншини разом — 20,4 %). , значна частина поляків русифікувалася. Якщо в 1959 році 96,4 % поляків вказували польську як рідну мову, то в 1989 році — 85 %. У 1989 році 58 % поляків заявили про знання російської як другої мови і лише 15,6 % — литовської. Водночас 59 % з них висловили згоду на використання литовської як офіційної мови, тоді як лише 8 % підтримували російську.

За словами історика , польська меншина поділялася на три основні групи: мешканці Вільнюса підтримували незалежність Литви, жителі південно-східної частини Вільнюського району та Шальчинінкського району були прорадянськими, а третя група, розсіяна по всій країні, не мала чіткої позиції. За опитуваннями весни 1990 року, 47 % поляків Литви підтримували прорадянську комуністичну партію (порівняно з 8 % серед етнічних литовців), тоді як 35 % підтримували незалежність Литви.

Коли Литва розпочала процес відновлення незалежності від СРСР у 1988 році, значна частина польської меншини, ще пам'ятаючи спроби заборони польської мови в 1950-х, боялася, що незалежний литовський уряд може відновити політику литвинізації. Крім того, деякі литовські націоналісти, зокрема організація Вільнія, заснована 1988 року, розглядали мешканців східної Литви як полонізованих литовців. Багато поляків у Литві справді мають литовське походження. Оскільки ці литовські націоналісти вважали етнічність первинною, вони стверджували, що литовська держава має працювати над відновленням їхньої «справжньої» ідентичності. Псевдонаукова теорія про існування окремої етнічної групи — так званих «вічув літєвських» (), тобто нащадків полонізованих литовських шляхтичів. Закінчення прізвища на -wicz мало свідчити про належність до цієї групи. Ці погляди поширювалися за пасивності Саюдісу, в тому числі й членами цієї організації.

Серед активістів польської меншини не було формалізованих політичних розколів. Єдиною польською організацією, що займалася політичною діяльністю в перші роки незалежної Литви, був , створена 1989 року. Усі активісти польської меншини певним чином були з нею пов'язані. Важливим органом стала Польська парламентська фракція, створена 23 жовтня, що об'єднувала польських депутатів Верховної Ради Литви. Союз поляків Литви загалом виступав за створення обмеженої територіальної автономії в складі незалежної Литви. Всередині Союзу поляків Литви існувала група активістів, які виступали за порозуміння з литовським урядом, не порушуючи питання територіальної автономії, а лише за місцеве самоврядування з розширеними повноваженнями. До цієї групи належали, зокрема, активіст Саюдісу Чеслав Окінчич та . Існувала також радикальна група на чолі з , яка прагнула поставити владу перед доконаним фактом і зверталася по допомогу до центральної радянської влади. У цій групі навіть лунали ідеї відокремлення Вільнюського краю — або як самостійної одиниці, або в складі СРСР. Такі радикальні тенденції виявляли й польські активісти — члени Компартії, наприклад, Чеслав Висоцький із Шальчинінкая. Поміркована група, що займала проміжне становище, була представлена першим головою Союз поляків Литви .

Історія

Початок автономістського руху 6 жовтня 1988 року Президія Верховної Ради Литовської РСР проголосила литовську єдиною державною мовою. Дев'ять місцевих рад (, , , , Мідники, , Судярве, Неменчин, ) виступили з протестом і вимагали двомовності, але протест проігнорували. 25 січня 1989 року було ухвалено Закон про мову, згідно з яким підприємства, організації та установи мали перейти на литовську протягом двох років. Литовську було визнано єдиною державною мовою, топоніми в Литві могли писатися лише литовською, а ця мова мала використовуватися на засіданнях місцевих органів влади, у судах і установах. Передбачався перехідний період. У відповідь рада проголосила себе польською національною громадою. Це був другий такий випадок, оскільки місяцем раніше, 28 грудня 1988 року, це зробила громада Судярве. Протягом наступних кількох місяців так вчинили 16 із 24 рад Вільнюського району та 14 із 15 рад Шальчинінкського району. Тим часом 23 лютого 1989 року Михайло Горбачов вперше згадав про можливість створення автономних регіонів у республіках СРСР у промові в Києві.

На своєму першому з'їзді перетворилося на . 12 травня 1989 року в відбувся I з'їзд депутатів Вільнюського краю (128 депутатів від міст Шальчинінкай, Ейшишкес та Неменчин, а також від 27 місцевих рад Шальчинінкського, Вільнюського та Швянченіського районів), який вирішив створити Координаційну раду зі створення Польського автономного регіону (65 осіб, президія з 5 осіб).

У відповідь Президія Верховної Ради ЛРСР 22 червня 1989 року заявила, що створення автономних регіонів є неконституційним. Це не завадило Координаційній раді представити проєкт автономії Верховній Раді ЛРСР 12 липня 1989 року. Територія проєктованої автономії включала весь Вільнюський і Шальчинінкський райони, а також громади в Тракайському, Швянченіському та Ширвінтоському районах, де більшість становили поляки. Державними мовами мали бути литовська та польська, а російська — «мовою міжнаціонального спілкування». 6 вересня 1989 року районна рада Шальчинінкай проголосила себе Польським національно-територіальним районом (50 голосів «за», 14 «проти»). 15 вересня 1989 року районна рада Вільнюського району в Неменчині ухвалила аналогічне рішення. 21 вересня 1989 року Президія Верховної Ради ЛРСР скасувала обидва рішення. Після проголошення незалежності Литви 11 березня 1990 року деякі установи ще визнавали верховенство центральної радянської влади, інші — новоствореної литовської. Після місцевих виборів 24 березня 1990 року новообрана рада Шальчинінкського району на чолі з членом Комуністичної партії Литви Чеславом Висоцьким 15 травня 1990 року проголосила район Шальчинінкським польським національно-територіальним районом Литовської РСР. Згідно з декларацією, в районі мали діяти закони та конституція СРСР і ЛРСР. 24 травня 1990 року рада Вільнюського району підтримала рішення про створення національного регіону, але визнала актом від 11 березня, що територія Литви є «цілісною і неподільною».

З'їзд в Ейшишкес 1 червня 1990 року в селі відбувся другий з'їзд депутатів Вільнюського краю, який обрав нову Координаційну раду та закликав до створення автономії. 6 жовтня 1990 року під час другого туру з'їзду, цього разу в Ейшишкес, зіткнулися два проєкти. Перший — автономія як самоврядна територіальна одиниця, що об'єднує всі землі з польською більшістю — пропонував секретар Союз поляків Литви Ришард Мацейкянець. Другий проєкт (Ян Куцевич та ) передбачав проголошення Автономної польської віленської одиниці зі статусом республіки в складі СРСР. Згодом Цеханович запропонував компромісний варіант: проголошення територіальної автономії в складі Литви. Якщо литовська влада не погодиться, автономію буде проголошено в складі СРСР. Якщо і цей варіант провалиться — автономію буде проголошено на наступному з'їзді в складі Польщі. Пропозиції естонських і латвійських делегатів щодо спільного російсько-польського фронту на захист соціалізму та цілісності СРСР, а також створення промосковських польських військових підрозділів було відхилено. Зрештою переміг третій проєкт, запропонований головою Союзу поляків Литви Яном Мінцевичем: створення Польського національно-територіального краю () в складі Литви. Було підготовлено проєкт закону про його створення і надіслано до Верховної Ради на розгляд. Запропонована автономна одиниця мала включати:

всю територію Вільнюського і Шальчинінкського районів; у Швянченіському районі: місто та громаду Пабраде і громаду ; у Тракайському районі: громади , Тракай, та ; у Ширвінтоському районі: громаду .