Інститут славістики Львівського національного університету – це міждисциплінарна наукова структура, навколо якої згуртувалися фахівці з різних ділянок гуманітарних знань – лінгвістики, літературознавства, фольклористики, етнографії, історії та культури
Історія
Передумови та причини створення Інституту На початку 1980-х років, коли спалахнуло гостре політичне протистояння у тодішній Польській Народній Республіці та проявились яскраві ознаки незадоволення диктатом Кремля з боку інших держав-сателітів Центрально-Східної Європи, радянське керівництво та, зрештою, й широка громадськість зацікавились справжнім станом справ у країнах “соціалістичної співдружності”. Все це стало додатковим стимулом для розвитку славістики. За таких обставин на початку 1981 р. у Львівському державному (тепер – національному) університеті імені Івана Франка на громадських засадах було створено Інститут слов’янознавства, до складу якого увійшли передусім викладачі двох славістичних кафедр – слов’янської філології та історії південних і західних слов’ян, а також працівники інших факультетів, наукова тематика яких має дотичність до славістики. Інститут очолив тодішній ректор університету професор В.Чугайов.
Перед новоутвореним Інститутом стояло завдання координувати славістичні дослідження в рамках університету і залучати до них учених інших вищих навчальних закладів і наукових установ Львова та регіону, налагоджувати та зміцнювати контакти з вітчизняними та зарубіжними славістичними осередками. Двічі на рік проводилися наукові семінари, а також заслуховувалися річні звіти про виконання наукової тематики зі славістики. Цілком зрозуміло, що за часів існування СРСР славістичні дослідження, які здійснювались тодішніх союзних республіках, у тому числі в Україні, були лише складовою частиною радянського слов’янознавства. І лише на початку 1990-х років, після проголошення незалежності України, постало питання про необхідність творення власної національної славістики, а це вимагало глибокого переосмислення попередніх набутків та визначення напрямів і пріоритетів її подальшого розвитку.
На цей час В.Чугайов самоусунувся від керівництва Інститутом. У березні 1992 р. загальні збори славістів обрали директором Інституту славістики доцента В.Чорнія. На той момент головні зусилля дирекції були спрямовані передусім на збереження й оновлення міжвідомчого республіканського (таким тоді був його офіційний статус) наукового збірника “Проблеми слов’янознавства”. Окрім видання збірника, одним із найголовніших науково-організаційних заходів Інституту стали щорічні, починаючи з 1992 р., міжнародні славістичні колоквіуми.
До 1998 р. Інститут славістики існував майже віртуально – у нього не було ні матеріальної бази, ні штатних працівників. Директор Інституту, його заступник та вчений секретар виконували свої обов’язки на громадських засадах. За таких обставин можливості для діяльності установи були дуже обмежені. Зважаючи на це, у червні 1998 р. ректорат університету утворив на історичному факультеті структурну одиницю – Кабінет славістики, виділивши для нього дві ставки – завідуючого кабінетом і лаборанта. Кабінет став організаційною опорою Інституту.
Цього ж 1998 р. Інститут отримав від Міжнародного фонду “Відродження” грант у сумі 4 тис. доларів США для реалізації проекту “Підтримка і розвиток Інституту славістики Львівського державного університету імені Івана Франка” (керівник проекту В.Чорній). На ці кошти було придбано комп’ютерну техніку та декілька наукових та довідкових видань, які становлять матеріальну базу Інституту.
Наукові проекти Основними науковими проектами, які розроблялися у цей час, в Інституті славістики були енциклопедичний довідник “Південні та західні слов’яни”, біобібліографічний словник “Львівські славісти” та серія праць, присвячених українсько-слов’янським зв’язкам. Інститут особливо тісно співпрацював з Сербським інститутом у Бауцені (ФРН), результатом чого став вихід посібника з серболужицького народознавства та каталогу серболужицьких книг у львівських бібліотеках.
За ініціативою або ж за участю вчених Інституту славістики відбулися ювілейні конференції, присвячені 200-м роковинам від дня народження П.Й.Шафарика (1995), пам’яті Ф.Ржегоржа (1999) та 150-річчю від дня народження Т.Масарика (2000).
Володимир Павлович Чорній очолював Інститут до березня 2015 р., коли за власним бажанням склав свої посадові повноваження, зосередившись лише на обов’язках професора-консультанта. Восени цього ж року в штатний розпис Інституту були внесені зміни, в результаті яких були виділені дві посади по 0,5 ставки: директора, на яку було призначено доцента кафедри історії Центральної та Східної Європи Шпика Ігоря Євгеновича (за сумісництвом); а також – головного наукового співробітника, що була зайнята старшим викладачем кафедри слов’янської філології Лазор Оксаною Яремівною (за сумісництвом).
Сьогодення Сьогодні Інститут славістики – це міждисциплінарна наукова структура, навколо якої згуртувалися фахівці з різних ділянок гуманітарних знань – лінгвістики, літературознавства, фольклористики, етнографії, історії та культури. Сюди належать, передусім, викладачі славістичних кафедр ЛНУ, а також ряд учених інших наукових установ та вищих шкіл Львова.
Підрозділи
Кабінет славістики У червні 2008 р., згідно з рішенням Ректорату університету, у складі історичного факультету було створено міждисциплінарний навчально-науковий структурний підрозділ Кабінет славістики, який став організаційним осередком Інституту славістики. Його штат складається із завідувача та старшого лаборанта. З часу заснування і по теперішній час Кабінетом завідує Романна Бокоч. Старшими лаборантами Кабінету були Марія Файда та Світлана Винниченко, а з грудня 2015 р. на цій посаді працює Оксана Тузик.
Основна діяльність Кабінету спрямована на координацію навчально-методичної і наукової роботи вчених-славістів Львівського національного університету імені Івана Франка з метою поліпшення викладання славістичних дисциплін, а також консультування студентів щодо використання наукових та навчально-методичних видань у процесі вивчення славістичних курсів тощо. Працівники Кабінету надають допомогу Інституту славістики у підготовці до видання наукового збірника “Проблеми слов’янознавства” та організації Міжнародних славістичних колоквіумів.
Центр сорабістики Центр сорабістики – неформальне об’єднання славістів (передусім філологів) Львівського національного університету імені Івана Франка, яких цікавлять питання, пов’язані з духовним життям Сербської Лужиці, зв’язками її культури з культурою інших народів, з лужицькими мовами, історією, літературою тощо. Про безперервність та систематичність процесу розвитку сорабістичної науки у Львівському університеті свідчать міжнародні сорабістичні семінари, які регулярно організовуються з 1984 р. За складом своїх учасників сорабістичні семінари виходять за межі заходів локального характеру. Друкованим органом львівських сорабістів є науковий збірник “Питання сорабістики = Prašenja sorabistiki” (спільне видання Львівського національного університету імені Івана Франка і Сербського Інституту в Будишині / Баутцені (ФРН).
Історія створення
ХІХ–ХХ На зламі ХІХ–ХХ ст. й у міжвоєнне двадцятиліття у галузі сорабістики тут працювали і польські, зокрема Тадеуш Лер-Сплавінський (1891–1965), Вітольд Ташицький (1898–1979), Адам Фішер (1889–1943), і українські дослідники – Іван Франко (1856–1916), Кирило Студинський (1868–1941), Іларіон Свєнціцький (1876–1956).
Значну роль у налагодженні зв’язків львівських сорабістів з Лужицею відіграв відомий чеський славіст Йосеф Пата (1885–1942). Завдяки цьому науковцю, в наукових колах Львова став відомим часопис “Česko-lužický Věstník”, який Йосеф Пата редагував разом із Владіміром Змешкалом (1902–1966). Львівський журнал “Ruch Słowiański” опублікував відгук на це празьке сорабістичне видання (R. II, luty, 1929), чим сприяв ознайомленню з ним також української наукової громадськості.
Водночас чеський учений відзначав у своїх студіях здобутки львівських сорабістів. У статті “Z jihoslovanských ohlasů v lužiském písemnictví” (“З югославських відгуків у лужицькому письменстві”) він писав: “… У Львові працюють професори А. Фішер та В. Ташицький …, з українців – професор К. Студинський…” (Praha, 1937, S. 236.).
Треба відзначити, що більшість праць львівських сорабістів, у тому числі публікації академіка К. Студинського в науково-літературному місячнику “Наша культура”, який виходив українською мовою у Варшаві, були своєрідною підтримкою національних змагань лужицького народу, який у ті роки зазнав найбільшого наступу з боку режиму Третього рейху.
Після Другої світової війни Після Другої світової війни через політику, яку проводили владні структури колишніх Радянського Союзу та Німецької Демократичної Республіки, українські славісти не мали вільного доступу до праць своїх попередників. Вони, фактично, були позбавлені традицій у розвитку наукових взаємин, а відтак, змушені були будувати їх головним чином у руслі тих відносин, що встановилися між СРСР та НДР у 1949–1989 рр.
Після виходу в радянських наукових та науково-популярних виданнях на початку 50-х років кількох публікацій, присвячених історії серболужичан, діяльності окремих представників їхнього культурного й громадського життя, на філологічних факультетах вищих навчальних закладів України викладачі все частіше почали звертатися до верхньо- та нижньолужицької мов, переважно на лекціях та практичних заняттях з курсу “Порівняльна граматика слов’янських мов”. За цю справу взявся, зокрема, Костянтин Трофимович (1923–1993) – викладач Львівського університету імені Івана Франка, який присвятив понад тридцять років свого життя дослідженню та популяризації мови серболужичан, їх літератури та культури. З іменем К. Трофимовича пов’язаний новий етап в історії львівської сорабістики, біля витоків якого поруч з ним були його друзі та однодумці.
Кирило Трофимович Народився К. Трофимович 1 квітня 1923 р. у м. Пінськ Поліського воєводства тодішньої Польщі (тепер Брестська область Республіки Білорусь). Початкову школу, а потім декілька класів гімназії він закінчив у невеличкому містечку Сарни Волинського воєводства (зараз – Рівненська область України). Оскільки війна позбавила його можливості продовжити навчання, повну середню освіту К. Трофимович здобув лише в 1947 р. У вересні цього ж року він став студентом слов’янського відділення філологічного факультету Львівського університету, обравши основною спеціальністю богемістику. У 1952 р. К. Трофимович, закінчивши університет, залишився тут працювати: до вересня 1954 р. – лаборантом та старшим лаборантом кафедри слов’янської філології, а з вересня 1954 р. – викладачем цієї ж кафедри.
До кола наукових інтересів К. Трофимовича увійшли порівняльна граматика слов’янських мов, старослов’янська мова, історія чеської мови. Тоді ж уперше у нього виникло бажання ближче познайомитися з серболужицькою мовою, хоча інтенсивно займатися нею, з огляду на значне основне навантаження, було важко.
28 грудня 1961 р. в Києві, на засіданні ради Секції літературознавства, мистецтвознавства, фольклору і мовознавства при відділенні суспільних наук АН України, К. Трофимович успішно захистив кандидатську дисертацію на тему “Складні слова в чеській мові добілогорського періоду”. 19 січня 1962 р. йому було присвоєно звання кандидата філологічних наук. У лютому 1964 р. К. Трофимович став доцентом кафедри слов’янської філології.
З середини 60-х років ХХ ст. у дослідженнях К. Трофимовича почала переважати сорабістика. Його першими сорабістичними публікаціями були невеликі замітки про лужицький народ, лужицьке культурне, наукове та громадське життя, опубліковані в газетах “Вільна Україна” (22.06.1957), “Літературна газета” (28.06.1957), “За радянську науку” (08.03.1960, 20.06.1960), “Літературна Україна” (01.07.1960).