Арабський соціалізм (, Al-Ishtirākīya Al-'Arabīya) — політична ідеологія, заснована на поєднанні панарабізму або арабського націоналізму та соціалізму. Термін арабський соціалізм запровадив Мішель Афляк, головний засновник баасизму та Арабської соціалістичної партії Баас у Сирії, щоб відрізнити свою версію соціалістичної ідеології від міжнародного соціалістичного руху. Хоча арабський соціалізм відрізняється від значно ширшої традиції соціалістичної думки, яка передувала йому приблизно на п'ятдесят років, прямий вплив і розвиток його ідей, марксистських чи інших, був реалізований і розширений у таких країнах, як Сирія, Єгипет, Ірак та інші. Головною новацією думки Афляка було перетворення арабської єдності з інтелектуального ідеалу на реальне політичне прагнення до прав поряд із новим набором соціально-економічних умов. Єгипет Гамаля Абдель Насера зокрема став потужним провідником думки Афляка й мав долати кризи в інтелектуальній та військовій сферах.

Ідеологія та історична практика

Ранній розвиток Нікула Хаддад, шваґер Фараха Антуна, був сирійським письменником з православної християнської родини, який, імовірно, написав першу книгу про соціалізм арабською мовою під назвою al-Ishtirakiyah на початку XX століття. Хаддад вірив у державу загального добробуту, у якій уряд забезпечував би зайнятість, медицину, школу та пенсії за віком. Хаддаду, разом з Антуном і народженим у католицькій родині Шіблі Шумайїлем, приписують вплив на праці Салами Мусси, відомого єгипетського письменника з коптської родини, який писав про єгипетський націоналізм і згодом заснував недовговічну соціалістичну партію в Єгипті.

Первісне значення в працях Афляка Виникнення арабського соціалізму вважають продуктом двох подій у житті Афляка: інтелектуальної праці, витраченої на вивчення європейської філософії в Парижі, та його практики в арабській політичній сфері. Його можна вважати моністичним, оскільки концепція арабської єдності була і походженням, і головною метою його проєкту. Для Афляка бути арабом означало бути ісламським, арабомовним і належати до спільної історії. Його мислення найкраще розуміти не як лінійну еволюцію з часом, а як сукупність ідей, взаємопов'язаних тим, що він називав «арабською місією». Три головні гілки арабської місії включали «єдність», «свободу» та «соціалізм», підтримані ісламом як духовною рушійною силою і націоналізмом як об'єднавчою силою. Ці гілки, хоча й мали значний перетин між собою, могли бути визначені незалежно: «єдність» означала арабську більшість у парламенті, «свобода» — парламентаризм, а «соціалізм» — національний розвиток. Можливості, які давала свобода, були подвійними: вона мала запобігти роздробленню держави й забезпечити належну боротьбу з ворогами проєкту (імперіалізмом, сіонізмом і західною колонізацією). Зрештою, метою арабської визвольної боротьби була боротьба з імперіалізмом, протидія панівним класам і боротьба за соціальну справедливість. Пов'язуючи «єдність» зі «свободою», він визначав націоналізм як «любов понад усе». Конкретніше, він вважав, що нація повинна мати між громадянами такі самі зв'язки, як члени родини між собою, а націоналізм передусім має слугувати засобом єднання перед імперськими загрозами. Парламентська свобода в поєднанні із «соціалізмом» була шляхом до досягнення єдності. Соціалізм мав означати рівність можливостей і доступ до освіти, причому освіта формувала основу практики.

Соціалізм, залишаючись підпорядкованим проєкту арабської єдності та свободи, був не менш важливим. Афляк стверджував, що боротьба за арабське визволення і єдність є тим самим, що й боротьба за соціалізм, вважаючи їх двома сторонами однієї медалі. Однак лише за «інтелектуальної послідовності» та «відкидання корупції» соціалізм міг належно поєднатися з націоналізмом. Афляк також зазначав, що «соціально-економічне питання є питанням першорядної важливості в нашому житті, але воно безпосередньо пов'язане з ширшим питанням націоналізму» і що «ми хочемо, щоб соціалізм служив нашому націоналізму».

1950 року Афляк визначав соціалізм як «не мету саму по собі, а радше необхідний засіб, щоб гарантувати суспільству найвищий стандарт виробництва з найширшою межею співпраці та солідарності між громадянами […] Арабське суспільство […] потребує соціального порядку з глибшими основами, ширшими горизонтами і потужнішою реалізацією, ніж помірний британський соціалізм». 1955 року Афляк визначив соціалізм як «спільне користування ресурсами країни її громадянами».

Конституція сирійської партії Баас і практика

Партію Баас було засновано 1947 року як Арабську партію Баас; 1952 року після об'єднання з Арабською соціалістичною партією вона стала Арабською соціалістичною партією Баас. Конституція партії 1947 року закликала до «справедливого перерозподілу багатства», державної власності на комунальні підприємства, природні ресурси, велику промисловість і транспорт, державного контролю над зовнішньою та внутрішньою торгівлею, обмеження земельних володінь власників тією площею, яку власник міг обробляти, економіки під певним державним наглядом, участі робітників в управлінні та розподілі прибутку, поважання спадщини й прав приватної власності. У баасистських працях 1940-х і 1950-х років помітною була стурбованість експлуатацією однієї групи громадян іншою. Партія забороняла експлуатацію у своїй конституції відповідно до свого прямого протистояння колоніалізму. Вона також закликала до ліквідації класів і класових відмінностей у майбутньому суспільстві, яке передбачала.

Концепція арабської єдності Афляка стала реальністю з об'єднанням сирійського та єгипетського режимів у 1958—1961 роках, що ґрунтувалося на поєднанні революціонерів Насера з панарабізмом Афляка. Прийняття авторитарного насеризму засвідчувало зсув у баасистському русі від лібералізму до авторитаризму. Причини цього зсуву, як стверджує дослідник Рей Матьє, були взаємопов'язаними й потрійними. По-перше, внутрішня боротьба в баасистській партії, що збіглася з арабською поразкою в Шестиденній війні та подальшою Наксою, відновила питання оборони у свідомості арабських націоналістів. Крім того, напруга між блоками холодної війни сприяла об'єднанню роздробленого арабського політичного ландшафту під політикою нейтралітету. А в арабському світі політичним очільником концепції нейтралітету був Насер. 1947 року баасисти ще не обрали сторону: США підтримували Ізраїль і Туреччину, тоді як Радянський Союз був атеїстичним.

Між баасизмом Афляка та марксизмом

Початковий розрив Соціалізм, передбачений у партійній конституції 1947 року та в пізніших працях аж до створення Об'єднаної Арабської Республіки, був поміркованим і мав мало ознак марксизму, якщо мав їх узагалі. У конституції партії 1947 року зазначалося: «соціалізм є необхідністю, що випливає з глибин арабського націоналізму […]. Соціалізм становить ідеальний соціальний лад [для] арабського народу».

Справді, соціалізм був головним компонентом баасистської думки й містився у триєдиному гаслі партії «єдність, свобода, соціалізм». Однак, використовуючи термін арабський соціалізм, Афляк не мав на увазі інтернаціоналістську течію соціалізму; його концепція узгоджувала соціалізм з арабським націоналізмом. Афляк вважав, що класичний міжнародний соціалізм Європи XIX століття не підходив арабському світу, оскільки західний соціалізм «мусив виступати не лише проти капіталізму, а й проти націоналізму, який захищав капіталізм, проти релігії, яка його обороняла, і проти кожної концепції, що закликала до консерватизму та освячення минулого». У письмовій заяві 1946 року Афляк писав: «Арабські націоналісти є соціалістами», отже «немає ані несумісності, ані суперечності, ані війни між націоналістами та соціалістами».

Хоча Афляку завжди було легше визначати соціалізм через те, чим він не був, він і Салах ад-Дін аль-Бітар були певні, що арабський соціалізм не був комуністичним і жодним чином не був пов'язаний із комунізмом. Частково це пояснювалося підтримкою Французькою комуністичною партією продовження французького мандату в Сирії. У публікації невдовзі після ухвалення цього рішення Афляк писав: «Якщо мене попросять визначити соціалізм, я не шукатиму його у працях [Карла] Маркса і [Володимира] Леніна». Головною принциповою відмінністю між арабським соціалізмом і комунізмом, на думку Афляка й баасистів загалом, була ключова роль, надана націоналізму. Оскільки все в баасистській думці так чи інакше було пов'язане з арабським націоналізмом, Афляк не міг подолати розрив між націоналізмом і комуністичним інтернаціоналізмом. Водночас він відзначав політику самовизначення Йосипа Броза Тіто під час управління Югославією. Інша відмінність полягала в тому, що Афляк не підтримував комуністичну ідею, ніби класова боротьба була центральною ланкою всієї людської історії, відводячи цю роль натомість націоналізму. Арабський соціалізм відкидав комунізм на підставі віри в те, що він був оманливим, оскільки прагнув пов'язати «арабську долю з долею іншої держави, а саме Росії».

Пізніший поворот до марксизму Однак у 1950-х роках у партії Баас почала проявлятися зміна ставлення до соціалізму. Джамаль аль-Атасі у праці 1956 року писав, що хоча арабський соціалізм не був комунізмом, партія могла вчитися з досвіду соціалістичних країн, як будувати соціалістичне суспільство. Приблизно в цей час у баасистській літературі почали широко використовуватися натхненні комунізмом терміни, такі як «народні маси» та «народна організація», водночас класовий конфлікт наголошувався сильніше, ніж раніше. Він писав, що «соціалізм не може реалізувати свої цілі, якщо не виходить із [факту] поділу, відмінності та конфлікту між структурами й класами суспільства». Аль-Атасі завершував статтю закликом до «пригноблених класів» робітників, селян та «інших борців» приєднатися до зусиль з повалення гнобителів, щоб створити єдине арабське суспільство. Коротко кажучи, він закликав до революційної боротьби. Хоча Афляк вважав, що класовий конфлікт існує, він вважав його підпорядкованим націоналізму.

Муніф ар-Раззаз, йорданський баасист, написав баасистську класику «Чому соціалізм тепер?» 1957 року. У ній він застосував «дуже інший» підхід до тлумачення значення соціалізму, ніж Афляк. Він писав: «Соціалізм — це спосіб життя, а не лише економічний лад. Він поширюється на всі аспекти життя — економіку, політику, тренування, освіту, соціальне життя, здоров'я, мораль, літературу, науку, історію та інші, як великі, так і малі». На відміну від офіційних партійних праць, які понад усе наголошували арабську єдність, Раззаз намагався показати взаємозалежний характер єдності, свободи та соціалізму. Він критикував погляд, що соціалізм має настати після арабської єдності, заявляючи: «Соціалізм, свобода і єдність — це не різні назви різних речей, […] а різні грані одного основного закону, з якого вони випливають». Далі він зазначав: «Якщо я вірю в людину і в цінність людини, то маю вірити в єдність, націоналізм, свободу та соціалізм, бо кожен із них представляє грань фундаментальної цінності людини». Раззаз завершував статтю твердженням, що соціалізм було досягнуто тією самою мірою, якою «було досягнуто свободу та єдність».

Насеризм

Арабський соціалізм у Єгипті має коріння в панарабізмі, націоналізмі, антиколоніалізмі та ісламській думці. Він значно відрізняється від комунізму та інших форм західного соціалізму, які значною мірою зосереджені на матеріальних умовах, тоді як арабський соціалізм також включає релігійні ідеали. Ці ідеї містяться в Корані, який був спрямований на розподіл багатства й турботу про всіх членів суспільства. Соціалізм також був запроваджений на початку XIX століття через французьких мислителів, які визнавали особливості єгипетської думки щодо революційних рухів.