Білоко́питове — село в Україні, у Шосткинському районі Сумської області. Розташоване за 12 км від міста Глухова та за 4 км від автодороги Глухів — Курськ . Населення станом на 2001 рік становило 311 осіб. З 2020 року належить до Глухівської територіальної громади.
Географія Село Білокопитове розташоване на правому березі річки Клевень, вище за течією на відстані 2 км розташоване село Студенок, нижче за течією на відстані 2 км розташоване село Заруцьке, на протилежному березі — село Катеринівка.
Біля села багато іригаційних каналів.
Поруч пролягає автомобільний шлях . Село межує з Росією.
Історія
Володіння Заруцьких Наприкінці 1667 року ці землі за універсалом лівобережного гетьмана Івана Брюховецького землі на південний схід від міста Глухова одержав бунчуковий товариш Новгород-сіверський Олексій ЗаруцькийЛазаревский А. М. Описание старой Малороссии. Материалы для истории заселения, землевладения и управления. Т.2. Полк Нежинский. — Киев: Типография К. Н. Милевского, 1893 г. — С. 478—479 старовинною Рильською дорогою на правому березі річки Клевені, що протікала по кордону з Курською губернієюНазарова В. В. Историческое, ландшафтное и экономическое описание имений Заруцкого, Белокопытово, Наумовка и усадебного комплекса «Заруцкое» Глуховского уезда Черниговской губернии // Сіверщина в історії України. Наукове видання. Випуск 10. — Глухів-Київ: ПП «Лисенко М. М.», 2017. — С. 285.
Інше джерело вказує, що за указом та жалуваною грамотою московського князя Олексія Михайловича було дано «за довгу його службу» Олексію Заруцькому, дружині його та дітям безповоротно ці землі. Пізніше, за царювання московських князів Іоанна та Петра Олексійовичів, 9 травня 1683 року була ними дана ще одна грамота Олексію Заруцькому на ці земліРГАДА, ф. 1350, оп. 1, ч. 2, спр. 5434. арк. 9 зв. Ці володіння охоплювали майже 1300 десятин землі з сільцем Білокопитовим, що розташовувалися на них, і слобідками Старою Наумовкою і Білокопитівкою. У слобідці Білокопитівці на річці Клевені на місці броду, яким проходила стара Рильська дорога, Олексієм Заруцьким була побудована гребля і млин при ній. З усіх людей, що проїжджали по греблі, бралося Заруцьким «від воза по дві гроші». Заруцький же володів берегами з обох боків річки Клевені і мав одноосібне право вздовж річки Клевені сіно косити та рибу ловити. Йому ж за річкою Клевень у Крупецькій волості Курської губернії в дров'яних угіддях дозволялося лежаче дерево на дрова брати, щоб «йому і дітям його було з чого на Государевій службі служити»РГАДА, ф. 1350, оп. 1, ч. 2, спр. 5435. стор. 127—128 зв..
13 листопада 1708 року син Олексія Заруцького Афанасій за промову у Глухові, який засуджував «изменические дела» Івана Мазепи у присутності царя Петра І і новообраного гетьмана Івана Скоропадського отримав нагороду від царяНазарова В. В. Историческое, ландшафтное и экономическое описание имений Заруцкого, Белокопытово, Наумовка и усадебного комплекса «Заруцкое» Глуховского уезда Черниговской губернии // Сіверщина в історії України. Наукове видання. Випуск 10. — Глухів-Київ: ПП «Лисенко М. М.», 2017. — С. 286: царську жаловану підтвердну грамоту на ці землі, а також угіддя, що належали його батькові в Глухівському та Новгород-Сіверському повітах. У слобідці Білокопитівці Заруцькі збудували собі будинок, і місце це стало називатися хутір Заруцький, а село, що виникло поруч, стало іменуватися Клевень, абсолютно витіснивши з вживання колишню назвуРГАДА, ф. 1350, оп. 1, ч. 2, спр. 5437, арк. 1.
Після смерті Афанасія Заруцького всі його володіння були поділені між синами Олексієм, Андрієм та Іваном ЗаруцькимиЗемский сборник Черниговской губернии. — Чернигов. — № 12. — 1900. — С. 403., двом останнім дісталися землі у Глухівському повіті. Іван успадкував слобідку Стару Наумовку, а Андрій отримав сільце Білокопитове і село Клевень з хутірцем батька.
Після цього почалася низка позовів за цю спадщину. Вдова Афанасія Заруцького була незадоволена марнотратством свого сина Андрія та його дружини, тому, наблизивши до себе свого племінника, тодішнього ділка, Петра Васильовича Валькевича, і розділивши з сином володіння, свою частину, у тому числі й село Клевень, заповідала Валькевичу.
Після смерті Андрія Афанасовича Заруцького його вдова, дізнавшись про цей заповіт, скаржилася 1734 року князю Шаховському: «Свекруха моя, будучи хвора, ствердила духовну свою племіннику Петру Валькевичу, за деяким своїм недобробутством на мене і на дітей моїх, с. Ковпинку, х. Клевень з сільцем Білокопитовим, які маєтності з суду військового віддані мені та дітям моїм декретом; а цю духовну сам Валькевич, надиктувавши в домі своєму, прислав писарем своїм до свекрухи моєї хворої… яку духовну послала вона свекруха до Стародубського магістрату для вписання до книги… Того заради прошу наказати… щоб свекрухи моєї духовної, як неправильно Валькевичем складеної і бути йому, Валькевичу, посесором маєтків Заруцького, бо є премії тих добрих законні спадкоємці, чоловіка мого діти, такої духовної не приймають…».
Справа ця була вирішена генеральним судом у 1736 році на користь Валькевича, але коли в 1740 році приїхав до Глухова «правителем» масон Кейт, відомий своєю правдивістю, то справа ця, за скаргою Заруцької, була вирішена в генеральній канцелярії на користь Заруцьких. Валькевич скаржився до сенату, де ця справа знову розглядалася вже за Розумовського, і знову було вирішено на користь Заруцьких.
Економічне зростання за Дергунів Проте, після цього повернуті судом сільце Білокопитове та село Клевень довго в роді Заруцьких не втрималися. Вдова Андрія Заруцького справді відрізнялася своїм марнотратством і більшу частину чоловікових маєтків розтратила, в тому числі й сільце Білокопитове з селом Клевенню, які, за переказами, були проміняні нею відомому місцевому ділку Сергію Дергуну на «берліну» — модний екіпаж того часу. Цей «обмін» відбувся між 1765 та 1770 роками РДАДА, ф. 1350, оп. 1, ч. 2, спр. 5435. арк. 127—128 зв.. Колезький радник Сергій Сидорович Дергун був одружений з Парасковією Федорівною Ширай і обіймав посади члена генерального суду, земського судді та глухівського міського голови. Отримавши у своє розпорядження сільце Білокопитове і будинком Заруцьких, що знаходилися там, Дергун викупив у Івана Афанасійовича Заруцького село НаумівкуРДАДА, ф. 1350, оп. 2, ч.1, спр. 5397. арк. 10 і всі ці землі знову стали одним спільним володінням. Після цього придбання Сергій Сидорович Дергун виділив зі своїх володінь у сільці Білокопитові дві земельні ділянки: 18 десятин під будівництво храму та 15 десятин для сільськогосподарських посадок на церковні потребиРДАДА, ф. 1350, оп. 2, ч. 1, спр. 5401. арк. 16 зв.
На свої кошти до початку 1780-х років Сергій Дергун побудував там кам'яну Покровську церквуРДАДА, ф. 1350, оп. 2, ч. 1, спр. 5401. арк. 21 зв, яка протягом майже цілого століття служила усипальницею для декількох поколінь сім'ї Дергунів. Про це свідчать ряд знахідок похоронного призначення, що належать до того часу, що були зроблені під час ремонтних робіт під колишньою дзвіницею Покровського храму. На початку 1780-х років у храмі служили один священик та два церковні причетники. Цілком імовірно, тіло самого Сергія Сидоровича Дергуна, який помер вже після спорудження та освячення церкви, 23 грудня 1788 року, було теж поховано саме там. Імовірно, основи садибного комплексу Заруцьке в селі Клевень були закладені саме за Сергія Сидоровича Дергуна — було збудовано кам'яний будинок «про шість покоїв» та розбито парк.
За Сергія Сидоровича Дергуна почалося економічне освоєння цих місць. У селі Клевень з'явився гуральня, в якій було 6 котлів. У селі Наумівка почав працювати ще один винокурний завод із двома котлами. На цих заводах із зерна і лісу, що належали Дергуну, виціджували гаряче вино, яка збувалося поміщиком у тих же селах або в Глухові. Ним же була влаштована ще одна гребля в селі Наумівка і на ній теж млинник на одному борошняному колі. Освоєння крейдових гір, що розташовувалися в північній частині цих маєтків у Сінокосному Яру, так само почалося за часів Сергія Сидоровича Дергуна. Наприкінці 1770-х років у його володінні було в селі Білокопитове 22 хати та 25 обивателів, у селі Наумівка 12 хат та 12 обивателів. У цих дачах була достатня кількість орних та сіножатей земель, будівельного та дров'яного лісу. Жителі займалися хліборобством та ловом риби. Хліб, рибу та картоплю, а іноді надлишки худоби продавали до Глухова, а основні заробітки отримували від винокурень їх власникаОпис Новгород-Сіверського намісництва 1779—1781 рр. / Передм. і ред. П. Федоренка. — К.: Вид-во ВУАН, 1931. — с. 470—471].
У селі Клевень існував на той час цегельний завод, глина для якого розкопувалась тут же в маєтку в Яру, відомому під назвою «гора». За духовним заповітом, складеним Сергієм Сидоровичем Дергуном 28 листопада 1786 року, після його смерті дачі села Клевень дісталися синам Дергуна, Івану та Андрію, останньому відійшли у володіння та дачі села Білокопитове. Дача села Наумівка за цим заповітом була віддана у володіння онукам Дергуна (синам померлого сина Наума), Миколі та Павлу Дергунам [8, арк. 7]. Вони ж отримали у володіння і крейдяні гори, що формально перебували в дачах села Наумовки. Проте Івану та Андрію Дергунам за цим заповітом було залишено право загального користування (тобто брати крейду), яке закріплювалося і за їхніми спадкоємцямиРДАДА, ф. 1350, оп. 1, ч.2, спр. 5396. арк. 2 зв.-3, а Микола та Павло, як і всі їхні нащадки не повинні були перешкоджати цьомуРДАДА, ф. 1350, оп. 1, ч.2, спр. 5950. арк. 57. За швидкою смертю Павла село Наумівка перейшло у повне володіння його брата МиколиНазарова В. В. Историческое, ландшафтное и экономическое описание имений Заруцкого, Белокопытово, Наумовка и усадебного комплекса «Заруцкое» Глуховского уезда Черниговской губернии // Сіверщина в історії України. Наукове видання. Випуск 10. — Глухів-Київ: ПП «Лисенко М. М.», 2017. — С. 287.
На початку 1800-х років усі власники цих місць служили при Глухівському Земському Суді: ротмістр Іван Андрійович Дергун був при цьому суді Комісаром та ісправником, майор Андрій Сергійович Дергун так само був Комісаром, а їх племінник колезький реєстратор Микола Наумович Дергун — підсудком. У цей час у селі Білокопитове — 82 душі, а в селі Наумовці 25 осіб. Ймовірно, за часів саме цих власників у селі Клевень, де розташовувався будинок Сергія Сидоровича Дергуна і який був розділений між двома братами, було збудовано другий кам'яний панський будинок. Дерев'яний панський будинок у Наумівці теж міг з'явитися саме в цей час.
До середини 1860-х років село Білокопитове та село Наумівка (разом із Заруцьким) знаходилися у володінні нащадків Сергія Сидоровича Дергуна. Після смерті Миколи Наумовича Дергуна, який володів Наумівкою, ці землі у спадок перейшли до його сина поручника Миколи Миколайовича Дергуна, який у 1840-х роках був Глухівським повітовим ватажком дворянства. Після смерті Миколи Миколайовича Дергуна його дочка відмовилася від прийняття спадщини і у вересні 1858 року село Наумівка з селянами та різними навколо угіддями дісталося його сестрі, підпоручниці Варварі Миколаївні ШечковійРДАДА, ф. 1350, оп. 1, ч. 2, спр. 5950. арк. 81 зв.. У маєтку на той момент було 43 осіб чоловічої статі та 46 осіб жіночої статі, панський дерев'яний будинок з різними при ньому службами, селянськими будинками, винокурним заводом, крейдовими горами з вапняним заводом, водяним млином на річці Занькові криниці, шатковим будинком та землями під панським будинком та селянськими садибами, огуменниками (місця, де молотять та зберігають стислий хліб) та конопляниками, а також фруктовим садом, орною землею, дров'яним лісом та сіножатявим болотомРДАДА, ф. 1350, оп. 2, ч. 1, спр. 5397. арк. 9-10 зв.. Загальна площа цього володіння сягала 370 десятин.