Зару́цьке (Клевень, Сергієвка) — село в Україні, у Шосткинському районі Сумської області. Розташоване за 7 км від міста Глухова на автодорозі Глухів — Курськ . Населення станом на 2001 рік становило 129 осіб. З 2020 року належить до Глухівської територіальної громади.
Село відоме тим, що поряд знаходиться Заруцький вапняний завод на якому видобувають високоякісні вапно і крейду.
Географія Село Заруцьке знаходиться на правому березі річки Клевень, вище за течією на відстані 1,5 км розташоване село Білокопитове, нижче за течією — село Сваркове. До села примикає невеликий лісовий масив. Поруч проходить автомобільна дорога та розташовано автомобільний міст через Клевень.
Історія
Володіння Заруцьких Наприкінці 1667 року за універсалом лівобережного гетьмана Івана Брюховецького землі на південний схід від міста Глухова одержав бунчуковий товариш Новгород-Сіверський Олексій ЗаруцькийЛазаревский А. М. Описание старой Малороссии. Материалы для истории заселения, землевладения и управления. Т.2. Полк Нежинский. — Киев: Типография К. Н. Милевского, 1893 г. — С. 478—479. Землі були поряд зі старовинною Рильською дорогою на правому березі річки Клевені, що протікала по кордону з Курською губернієюНазарова В. В. Историческое, ландшафтное и экономическое описание имений Заруцкого, Белокопытово, Наумовка и усадебного комплекса «Заруцкое» Глуховского уезда Черниговской губернии // Сіверщина в історії України. Наукове видання. Випуск 10. — Глухів-Київ: ПП «Лисенко М. М.», 2017. — С. 285.
Інше джерело вказує, що за указом та жалуваною грамотою московського царя Олексія Михайловича було дано «за довгу його службу» Олексію Заруцькому, дружині його та дітям безповоротно ці землі. Пізніше, за царювання московських царів Іоанна та Петра Олексійовичів, 9 травня 1683 року була ними дана ще одна грамота Олексію Заруцькому на ці земліРГАДА, ф. 1350, оп. 1, ч. 2, спр. 5434. арк. 9 зв. Ці володіння охоплювали майже 1300 десятин землі з сільцем Білокопитовим, що розташовувалися на них, і слобідками Старою Наумовкою і Білокопитівкою. У слобідці Білокопитівці на річці Клевені на місці броду, яким проходила стара Рильська дорога, Олексієм Заруцьким була побудована гребля і млин при ній. З усіх людей, що проїжджали по греблі, бралося Заруцьким «від воза по дві гроші». Заруцький же володів берегами з обох боків річки Клевені і мав одноосібне право вздовж річки Клевені сіно косити та рибу ловити. Йому ж за річкою Клевень у Крупецькій волості Курської губернії в дров'яних угіддях дозволялося лежаче дерево на дрова брати, щоб «йому і дітям його було з чого на Государевій службі служити»РГАДА, ф. 1350, оп. 1, ч. 2, спр. 5435. стор. 127—128 зв..
13 листопада 1708 року син Олексія Заруцького Афанасій за промову у Глухові, який засуджував «изменические дела» Івана Мазепи у присутності царя Петра І і новообраного гетьмана Івана Скоропадського отримав нагороду від царяНазарова В. В. Историческое, ландшафтное и экономическое описание имений Заруцкого, Белокопытово, Наумовка и усадебного комплекса «Заруцкое» Глуховского уезда Черниговской губернии // Сіверщина в історії України. Наукове видання. Випуск 10. — Глухів-Київ: ПП «Лисенко М. М.», 2017. — С. 286: царську жаловану підтвердну грамоту на сільце Білокопитове та інші землі, а також угіддя, що належали його батькові в Глухівському та Новгород-Сіверському повітах. У двох верстах від сільця Білокопитова в слобідці Білокопитівці Заруцькі збудували собі будинок, і місце це стало називатися хутір Заруцький, а село, що виникло поруч, стало іменуватися Клевень, абсолютно витіснивши з вживання колишню назвуРГАДА, ф. 1350, оп. 1, ч. 2, спр. 5437, арк. 1.
Після смерті Афанасія Заруцького всі його володіння були поділені між синами Олексієм, Андрієм та Іваном ЗаруцькимиЗемский сборник Черниговской губернии. — Чернигов. — № 12. — 1900. — С. 403., двом останнім дісталися землі у Глухівському повіті. Іван успадкував слобідку Стару Наумовку, а Андрій отримав сільце Білокопитове і село Клевень з хутірцем батька.
Після цього почалася низка позовів за цю спадщину. Вдова Афанасія Заруцького була незадоволена марнотратством свого сина Андрія та його дружини, тому, наблизивши до себе свого племінника, тодішнього ділка, Петра Васильовича Валькевича, і розділивши з сином володіння, свою частину, у тому числі й сільце Білокопитове з селом Клевень, заповідала Валькевичу.
Після смерті Андрія Афанасовича Заруцького його вдова, дізнавшись про цей заповіт, скаржилася 1734 року князю Шаховському: «Свекруха моя, будучи хвора, ствердила духовну свою племіннику Петру Валькевичу, за деяким своїм недобробутством на мене і на дітей моїх, с. Ковпинку, х. Клевень з сільцем Білокопитовим, які маєтності з суду військового віддані мені та дітям моїм декретом; а цю духовну сам Валькевич, надиктувавши в домі своєму, прислав писарем своїм до свекрухи моєї хворої… яку духовну послала вона свекруха до Стародубського магістрату для вписання до книги… Того заради прошу наказати… щоб свекрухи моєї духовної, як неправильно Валькевичем складеної і бути йому, Валькевичу, посесором маєтків Заруцького, бо є премії тих добрих законні спадкоємці, чоловіка мого діти, такої духовної не приймають…».
Справа ця була вирішена генеральним судом у 1736 році на користь Валькевича, але коли в 1740 році приїхав до Глухова «правителем» масон Кейт, відомий своєю правдивістю, то справа ця, за скаргою Заруцької, була вирішена в генеральній канцелярії на користь Заруцьких. Валькевич скаржився до сенату, де ця справа знову розглядалася вже за Розумовського, і знову було вирішено на користь Заруцьких.
Економічне зростання за Дергунів Проте, після цього повернуті судом сільце Білокопитове та село Клевень довго в роді Заруцьких не втрималися. Вдова Андрія Заруцького справді відрізнялася своїм марнотратством і більшу частину чоловікових маєтків розтратила, в тому числі й сільце Білокопитове з селом Клевенню, які, за переказами, були проміняні нею відомому місцевому ділку Сергію Дергуну на «берліну» — модний екіпаж того часу. Цей «обмін» відбувся між 1765 та 1770 роками РГАДА, ф. 1350, оп. 1, ч. 2, спр. 5435. арк. 127—128 зв.. Колезький радник Сергій Сидорович Дергун був одружений з Парасковією Федорівною Ширай і обіймав посади члена генерального суду, земського судді та глухівського міського голови. Отримавши у своє розпорядження сільце Білокопитове та село Клевень з хутором Заруцьким і будинком Заруцьких, що знаходилися там, Дергун викупив у Івана Афанасійовича Заруцького село НаумовкуРГАДА, ф. 1350, оп. 2, ч.1, спр. 5397. арк. 10 і всі ці землі знову стали одним спільним володінням. Після цього придбання Сергій Сидорович Дергун виділив зі своїх володінь у сільці Білокопитові дві земельні ділянки: 18 десятин під будівництво храму та 15 десятин для сільськогосподарських посадок на церковні потребиРГАДА, ф. 1350, оп. 2, ч. 1, спр. 5401. арк. 16 зв.
На свої кошти до початку 1780-х років Сергій Дергун побудував там кам'яну Покровську церквуРГАДА, ф. 1350, оп. 2, ч. 1, спр. 5401. арк. 21 зв, яка протягом майже цілого століття служила усипальницею для декількох поколінь сім'ї Дергунів. Про це свідчать ряд знахідок похоронного призначення, що належать до того часу, що були зроблені під час ремонтних робіт під колишньою дзвіницею Покровського храму. На початку 1780-х років у храмі служили один священик та два церковні причетники. Цілком імовірно, тіло самого Сергія Сидоровича Дергуна, який помер вже після спорудження та освячення церкви, 23 грудня 1788 року, було теж поховано саме там. Імовірно, основи садибного комплексу Заруцьке в селі Клевень були закладені саме за Сергія Сидоровича Дергуна — було збудовано кам'яний будинок «про шість покоїв» та розбито парк.
За Сергія Сидоровича Дергуна почалося економічне освоєння цих місць. У селі Клевень з'явився гуральня, в якій було 6 котлів. У селі Наумівка почав працювати ще один винокурний завод із двома котлами. На цих заводах із зерна і лісу, що належали Дергуну, виціджували гаряче вино, яка збувалося поміщиком у тих же селах або в Глухові. У селі Клевень на греблі був влаштований млинова комора на три борошняні кола, а з тих, що проїжджали по греблі, як і раніше, стягувалася плата по копійці з воза, що йшла на користь власника цих місць Дергуна. Ним же була влаштована ще одна гребля в селі Наумівка і на ній теж млинник на одному борошняному колі. Освоєння крейдових гір, що розташовувалися в північній частині цих маєтків у Сінокосному Яру, так само почалося за часів Сергія Сидоровича Дергуна. Наприкінці 1770-х років у його володінні було в селі Клевень 11 хат та 11 жителів, у селі Білокопитове 22 хати та 25 обивателів, у селі Наумівка 12 хат та 12 обивателів. У цих дачах була достатня кількість орних та сіножатей земель, будівельного та дров'яного лісу. Жителі займалися хліборобством та ловом риби. Хліб, рибу та картоплю, а іноді надлишки худоби продавали до Глухова, а основні заробітки отримували від винокурень їх власникаОпис Новгород-Сіверського намісництва 1779—1781 рр. / Передм. і ред. П. Федоренка. — К.: Вид-во ВУАН, 1931. — с. 470—471].
З давнини через Заруцьке проходив хресний хід з іконою Різдва Пресвятої Богородиці, яку кожного року 19 липня несли з монастиря Глинська пустинь до Глухова на Іллінський ярмарок, а 2 серпня її несли в зворотному напрямку. Саме це дійство зобразив у картині «Хресна хода в Курській губернії» російський художник І. Ю. Рєпін, який чотири літа підряд приїздив до Глинської пустиніРГАДА, ф. 1350, оп. 1, ч. 2, спр. 5437. арк 1.
У селі Клевень існував на той час цегельний завод, глина для якого розкопувалась тут же в маєтку в Яру, відомому під назвою «гора». За духовним заповітом, складеним Сергієм Сидоровичем Дергуном 28 листопада 1786 року, після його смерті дачі села Клевень дісталися синам Дергуна, Івану та Андрію, останньому відійшли у володіння та дачі села Білокопитове. Дача села Наумівка за цим заповітом була віддана у володіння онукам Дергуна (синам померлого сина Наума), Миколі та Павлу ДергунамРГАДА, ф. 1350, оп. 2, ч. 1, спр. 5397. арк. 7. Вони ж отримали у володіння і крейдяні гори, що формально перебували в дачах села Наумовки. Проте Івану та Андрію Дергунам за цим заповітом було залишено право загального користування (тобто брати крейду), яке закріплювалося і за їхніми спадкоємцямиРГАДА, ф. 1350, оп. 1, ч.2, спр. 5396. арк. 2 зв.-3, а Микола та Павло, як і всі їхні нащадки не повинні були перешкоджати цьомуРГАДА, ф. 1350, оп. 1, ч.2, спр. 5950. арк. 57. За швидкою смертю Павла село Наумівка перейшло у повне володіння його брата МиколиНазарова В. В. Историческое, ландшафтное и экономическое описание имений Заруцкого, Белокопытово, Наумовка и усадебного комплекса «Заруцкое» Глуховского уезда Черниговской губернии // Сіверщина в історії України. Наукове видання. Випуск 10. — Глухів-Київ: ПП «Лисенко М. М.», 2017. — С. 287.
На початку 1800-х років усі власники цих місць служили при Глухівському Земському Суді: ротмістр Іван Андрійович Дергун був при цьому суді Комісаром та ісправником, майор Андрій Сергійович Дергун так само був Комісаром, а їх племінник колезький реєстратор Микола Наумович Дергун — підсудком. У цей час при селі Клевень проживало вже 47 душ, у селі Білокопитове — 82 душі, а в селі Наумовці 25 душ. Ймовірно, за часів саме цих власників у селі Клевень, де розташовувався будинок Сергія Сидоровича Дергуна і який був розділений між двома братами, було збудовано другий кам'яний панський будинок. Дерев'яний панський будинок у Наумівці теж міг з'явитися саме в цей час.
В 1825 році в селі зупинялась Єлизавета Олексіївна — дружина імператора Олександра I.Глухівська районна державна адміністрація, с. Заруцьке