Кита́йські бойові́ мисте́цтва (, чжунґо ушу, у західній традиції часто неправильно кунґфу) — це бойові мистецтва що розвинулися на території Китаю або зазнали безпосереднього впливу китайської культури.

Термінологія Ґунфу () та ушу () — популярні китайські терміни, які стали синонімами китайським бойовим мистецтвам. Слід розуміти, що вони мають різні конотації. Ушу в китайській мові може описувати сукупність бойових мистецтв, незалежно від їхнього походження: відповідно до національної школи, передання цього терміна може бути відмінним (наприклад, будзюцу в Японії чи бусуі в Кореї). Ґунфу ж може використовуватися у контексті, який взагалі не стосується бойових мистецтв. Він стосується будь-якого досягнення або майстерності, здобутих шляхом довгої та важкої праці.

Ушу як вид спорту подібне до гімнастики та включає використання адаптованих форм китайських бойових мистецтв з використанням зброї та без неї, судиться надаванням очок за сучасними критеріями естетики.

Для позначення специфічних аспектів стилю до назви останнього можуть додаватися терміни, пов'язані із його походженням чи іншими особливостями. Одним з таких термінів є пай (派, також яп. Рю, китайський мандаринський діалект: 流派 люпай), який означає школа думки або система, як у Тень Шань Пай, Бак Мей Пай та Бок Фу Пай . Деякі бойові мистецтва Південного Китаю застосовують кантонське слово гар (家, мандаринське: цзя), яке означає сім'я, як, наприклад, у Хун Гар, Лау Гар (Сім'я Хун, Сім'я Лау) серед інших.

Ряд інших термінів часто базується на темі людської кисті (кулак, долонь, рука). Загальним є мандаринське слово цюань (拳, кантонське: куень, японське: кен), яке означає кулак та передає значення стилю з боксуванням або ударами. Наприклад, це стосується стилів Шаолінь цюань (Шаолінський кулак), П'яний кулак, , Кулак «Кігтя орла», Кулак [імітації] П'ять тварин (Сін'їцюань, та Він Чун Куень (Кулак Вічної Весни). Однак слово цюань не завжди може позначати боксування. Так наприклад, Тайцзіцюань (Верховний абсолютний кулак) містить слово цюань, але не фокусується на ударах у своїй практиці. Термін чжан (掌), який означає долоня, зустрічається у таких стилях як Багуачжан (Долоня восьми триграм). Іншим подібним словом є шоу (手), кисть або рука, як у Саньшоу (Вільна рука).

Бійцівські стилі, які практикуються сьогодні, розроблялися протягом століть з поступовим засвоєнням нових формальних вправ, які з'являлися пізніше.

Історія

Походження китайських бойових мистецтв (надалі ушу) простежується від часів стародавнього Китаю, коли вони застосовувалися для самозахисту, на полюванні й у військових тренуваннях. Вправи зі зброєю й у рукопашному бої були важливими компонентами тренування китайських солдатів. З тих часів до практик ушу увійшли елементи різних філософських систем та практик, які мали за мету як самозахист та оздоровлення, так і самовдосконалення. Вплив ідеалів бойових мистецтв тепер можна знайти у поезії, художній літературі та кінематографі. Сьогодні ушу є невід'ємним елементом культури Китаю.

Найраніші згадки Згідно з легендою, Жовтий імператор (Хуан-ді, традиційна дата сходження на трон — 2698 р. до н. е.) увів найперші форми бойових мистецтв у Китаї. Жовтого імператора описують як знаменитого військовика та культурного героя, який створив трактати з медицини, астрології та бойових мистецтв. Вважається, що він розробив мистецтво шуай цзяо, або «биття рогами», яке використовувалося при веденні війни.

Шоубо (), якому навчалися під час правління династії Шан (прибл. 1600—1046 рр. до н. е.), та сянбо (подібне до саньда), — починаючи з 600-х років до н. е., є лише двома прикладами стародавнього китайського ушу. 509 р. до н. е. Конфуцій порадив правителю князівства Лу, Дін-ґуну, щоб люди навчалися письменності та бойовим мистецтвам. Таким чином, бойовими мистецтвами більш ніж за тисячоліття до Шаоліня оволодівали не лише військові та релігійні організації, а й звичайні громадяни. У Книзі обрядів (перше століття до н. е.) згадується також бойова система (боротьба), яка називалася цзюелі або цзяолі ().Книга обрядів. Глава 6, Юелін. Рядок 108. Ця система включала такі техніки як удари, захоплення/зчеплення, маніпулювання суглобами та використання больових точок. Цзяолі стало видом спорту під час правління династії Цінь (221—207 рр. до н. е.). У Бібліографії історії Хань існує запис, що на час правління династії Рання Хань (206 р. до н. е. — 8 р. н. е.) існувала відмінність між бойовим мистецтвом без зброї, але з дозволеними утримуваннями, яка називалася шоубо (для неї вже були написані відповідні настанови), та спортивною боротьбою, відомою тоді як цзюелі або цзяолі. Боротьба також згадується в Історичних записках Ши цзі, які написав Сима Цянь (прибл. 100 р. до н. е.).

Теорію рукопашного бою, включаючи згадку жорстких-м'яких технік, наведено в історії Юеська діва у Літописі Весен і Осені князівств У та Юе (5-те століття до н. е.).Trans. and ed. Zhang Jue (1994), pp. 367—370, cited after Hennin (1999) p. 321 and note 8.

Бойові мистецтва також згадуються у китайських філософських творах. Так, пасажі у даоському тексті Чжуан-цзи () стосуються психології та практики бойових мистецтв. Вважається, що Чжуан-цзи, автор, чиє ім'я дало назву згаданому тексту, жив у 4-му столітті до н. е. Ще один даоський текст Дао Де Цзін («Книга шляху та благодаті», яку часто відносять до Лао-цзи) містить основи, які можуть бути знайдені у бойових мистецтвах. Згідно з одним із класичних текстів конфуціанства «Чжоулі» ( — Обряди Чжоу), стрільба з лука та бій на колісницях були частиною «6-ти мистецтв» (, «Лю і», що також включали обряди, музику, каліграфію та математику) династій Чжоу (близько 1122—256 рр. до н. е.). Трактат Мистецтво війни (), який написав Сунь-цзи у 6-му столітті до н. е., безпосередньо оповідає про ведення військових дій, але також містить і ідеї, які застосовуються в китайських бойових мистецтвах. Відповідні приклади показують, що концепції ушу змінювалися з розвитком китайського суспільства.

Даоські майстри практикувалися у Тао Інь, — фізичних вправах, подібних до ціґун, який був одним з прабатьків тайцзіцюаню та відслідковується щонайменше від 500 р. до н. е. «Шість глав рукопашного бою» були включені у Хань Шу (історію династії Рання Хань), яку написав Бань Гу в 39-92 рр. н. е. Крім того, відомий лікар, Хуа То, написав «Виставу п'яти тварин» — тигра, оленя, мавпи, ведмедя та пташки — близько 220 р. до н. е. Даоська філософія та підхід до здоров'я та фізичних вправ також вплинули на китайські бойові мистецтва.

Середньовіччя Під час правління династії Тан (618—907 рр.) описи танців з мечами було увічнено у поемах Лі Бо. Змагання із сянпу (піньїнь: xiangpu — найперші форми сумо) спонсорували імперські двори династій Сун та Юань (близько 960—1368 рр.). Сучасні концепції ушу були остаточно розвинені під час правління династій Мін та Цін (1368—1911 рр., див. Список династій Китаю).

Стосовно шаолінського гунфу як стилю бойових мистецтв, то найдавнішим свідченням участі Шаоліня у бойових діях є стела 728 року н. е., яка засвідчує дві події: захист Шаолінського монастиря від бандитів близько 610 року н. е. та його подальшу роль у перемозі над Ван Шичуном у Битві при Хулао 621 р. н. е. З 8-го до 15-го століть не існує збережених документів, які б забезпечили доказ участі Шаоліня у бойових діях. Однак, для періоду між 16-м та 17-м століттями, існує щонайменше 40 джерел, які доводять, що ченці Шаоліня не лише вивчали бойові мистецтва, але і їх практика стала таким невід'ємним елементом монастирського життя в Шаоліні, що ченці відчули потребу підкріпити її створенням нової буддистської системи знань. Згадки про практику бойових мистецтв у Шаоліні можна знайти у багатьох літературних творах різних жанрів пізніх часів правління династії Мін, це: епітафії шаолінських ченців-бійців, настанови з бойових мистецтв, військові енциклопедії, історичні записки, книги про подорожі, художня література і навіть поезія. Однак, ці джерела не вказують на жоден специфічний стиль, який походить з Шаоліня. Ці джерела, на відміну від джерел з періоду династії Тан, згадують шаолінські методи ведення бою зі зброєю. В таких боях використовувались мечі шаолінських ченців, а також те, чим вони прославилися — палиця Гунь. Генерал Ци Цзіцюань включив ці техніки у свою книгу, «Трактат про ефективну дисципліну». Попри те, що інші критикували ці техніки, Генерал Юй Даю династії Мін відвідував монастир та не був вражений тим, що він побачив. Він винайняв трьох ченців, яких він тренував декілька років, після чого вони повернулися, щоб тренувати інших ченців свого монастиря.

Останнє масштабне використання традиційних бойових технік в Китаї відбулося протягом т.з. Боксерського повстання (Їхетуанське повстання, 1899-1901). Організація повстанських загонів на нижчому рівні спиралася на ідеологію таємних товариств, які поєднували бойові тренування із культовими елементами та народними забобонами. Однією з назв таких загонів, а також стилю їх дії, було їхецюань — «Кулак справедливості і гармонії». Примітивно озброєні народні загони протистояли вогнепальній зброї західних армій із віруванням у підтримку власного бойового духу силами місцевих божеств.

Республіканський період та сучасність Сучасний вигляд китайських бойових мистецтв знаходиться під сильним впливом подій Республіканського Періоду Китаю (1912—1949). У перехідному періоді між падінням династії Цін, колотнечею під час вторгнення Японії та Китайською громадянською війною, китайські бойові мистецтва стали доступнішими для всіх, оскільки майстри заохочувалися щодо відкритого викладання їхніх мистецтв. Серед іншого це був засіб посилення національної свідомості, що відобразилося у вжитку терміну «ґошу» («мистецтва нації», поряд з «ґохуа», китайський традиційний живопис, та «ґосюе» — китайська історія та культурологія). З цією метою у викладанні наголошувався національний колорит та принижувалася вага сімейних традицій та персональних досягнень.

Як результат, було опубліковано багато настанов з тренування бойових мистецтв (), створено тренувальні академії, організовано 2 національні іспити, а також різні команди їздили для демонстрації своїх мистецтв за океан та численні асоціації з бойових мистецтв сформовано в усьому Китаї й у різних китайських громадах в інших країнах. Атлетичну Асоціацію Цзин У () заснував Хо Юаньцзя у 1910 р., а в 1928 р. Національний уряд заснував Центральну Академію Ґошу (Національного Мистецтва) ( — Чжунян Гошугуань) . Це лише два приклади інших організацій, які розвивали систематичний підхід до тренування. Починаючи з 1932 р. республіканським урядом, з метою покращення та розповсюдження китайських бойових мистецтв, було проведено низку провінційних та національних змагань. 1936 р. на 11-х Олімпійських іграх у Берліні група китайських майстрів бойових мистецтв уперше продемонструвала своє мистецтво міжнародній аудиторії. Зрештою, ці події призвели до формування погляду на бойові мистецтва як на спорт.

Передумови для росту світової популярності ушу були створені закінченням Китайської громадянської війни та заснуванням Китайської Народної Республіки 1 жовтня 1949 р. Багато відомих майстрів бойових мистецтв вирішили втекти з КНР та мігрувати у Тайвань та Гонконг та інші частини світу. Ці майстри почали навчати бойовим мистецтвам у заокеанських китайських громадах, але зрештою ці практики також відкрилися для широкого кола місцевого населення.

При комуністичній владі