Кита́й, або Хі́на; Величко С. В. Літопис. Т. 2. / Пер. з книжної української мови, комент. В. О. Шевчука; Відп. ред. О. В. Мишанич, Київ.: Дніпро, 1991, 23 ; Григорій Сковорода: поезії, байки, трактати, діалоги. Київ, 1994, С. 472; Збірник науково-дослідного інституту української культури. Харків, 1926, № 2-5, С. 55; Хінська царівна. Автор: Переказ Т. Фріза. Опубліковано: Вінніпег, 1916; Крук. Міжнародний соціалістичний рух. 1917, С. 81; Україна. 1952, № 7-10, С. 498; Кита́й // Правописний словник 1929 р. (Г. Голоскевич); Хі́ни, Хін // Російсько-український академічний словник 1924-33рр. (А. Кримський, С. Єфремов), () — культурний регіон і стародавня цивілізація Східної Азії. Китай належить до найбільш прадавніх цивілізацій, яка увібрала у себе велику кількість держав та культур упродовж 6 тисяч років. Громадянська війна у Китаї по закінченню Другої світової війни спричинила поділ цього регіону на дві держави, котрі продовжують вживати у своїй назві слово «Китай». Це — Китайська Народна Республіка (КНР), яка володіє материковим Китаєм, містами Гонконг та Макао, та Республіка Китай, яка контролює острів Тайвань та прилеглі до нього острови.
Китай має довгу і майже неперервну цивілізаційну історію та одну з найстаріших і найскладніших систем письма. До 19 століття він був однією з найпередовіших світових політій і основним культурним центром Східної Азії. Китайський вплив на сусідні держави залишається істотним до сьогодні. Китай — батьківщина багатьох технічних винаходів, які змінили долю людства. Серед них — папір, компас, порох, друкарство.
Етимологія У різних мовах Китай має різні назви. Тут подаються найбільш вживані з них.
Центральна країна — «Чжунго» «Чжунґо» () — самоназва Китаю. Перший ієрогліф «чжун» () означає «центр» або «середину». Другий знак «го» ( або ) тлумачиться як «країна» або «держава». Починаючи з 19 століття у західній і вітчизняній історіографії цю назву Китаю перекладають як «Серединна держава» чи «Серединна імперія». Однак такий переклад є не зовсім правильним, оскільки слово «чжунго» здавна позначало центр Піднебесної — державу китайського імператора, тобто власне Китай. Відповідно, точним перекладом є «Центральна країна» або «Центральна держава».
Термін «чжунго» не використовувався в історії Китаю постійно. Він мав різноманітний культурний і політичний підтекст в залежності від епохи.
У «період весен і осеней» (722—481 до н. е.) словом «чжунго» позначалися державні утворення, які виводили свою політичну генеалогію від династії Західна Чжоу (1122—771 до н. е.) у долині річки Хуанхе. Цим вони протиставляли себе державі Чу на річці Янцзи та державі Цінь на варварському Заході. Однак в часи правління династії Хань (206 до н. е.—220) держави-ізгої Чу та Цінь стали складовими китайської імперії, тому їх було автоматично включено до «чжунго». Таким чином склалося ширше поняття «Центральної країни».
Загалом до початку 1 тисячоліття н. е. значення слова «чжунго» еволюціонувало у бік розширення меж терміну. Як зазначає «Книга пісень», складена близько 1000 року до н. е., спочатку ним позначалась округа довкола столиці або імператорського маєтку. Згодом цим поняттям стали іменувати території, підпорядковані «центральній» владі. Як свідчать «Історичні записи» Сима Цяня: "Вісім гір відомі в імперії. Три з них у варварів Ман та Ї. П'ять — у «чжунго». Існувало також розуміння «чжунго» як земель Північної китайської рівнини. Так, «Хроніки трьох королівств» (3 століття) протиставляють ці території, називаючи їх «центральними», краям у долині річки Янцзи — Ву та Юе. У цьому значенні «чжунго» асоціюється з етнічними китайськими (хуа 华 або 華, ся 夏) землями.
Зміни у значенні терміна відбулися з початком вторгнень північних кочових племен у Китай, які захопили «колиску» китайської цивілізації і створили у рівнині річки Хуанхе власні держави. Нові, етнічно некитайські династії Півночі Китаю почали називати свої володіння «чжунго», а ворожі південні уряди етнічних китайців Південного Китаю — «варварами». Відповідно, у середині 1 тисячоліття мала місце трансформація терміну «чжунго», що перейшов з площини етнічної у політичну. Відтоді поняття «Центральна держава» стало асоціюватися більше з певною географічною і політико-цивілізаційною спільнотою, ніж етнічною групою.
Проте у середньовіччі «чжунго» не втратив остаточно свого етнічного підконтексту. У період правління династії Тан китайські землі півночі і півдня були об'єднані, що сприяло поширенню застосування назви «чжунго» на південні території. Подальші розколи Китаю у зв'язку з набігами північних кочовиків, закріпили назву «Центральної країни» за південно-китайськими землями саме завдяки тому, що вони були традиційним місцем екзилю етнічної китайської влади.
На початку XX століття термін «чжунго» був уперше застосований у назві держави Республіки Китай (中華民國, «Народна держава Чжунго»). З 1949 року Китайська Народна Республіка (中华人民共和国) також вписала у свою офіційну назву це слово.
Сучасна національність «китаєць» (中国人, чжунго-жень) також містить цей термін. Часте використання слово «чжунго» сприяє формуванню китаєцентричного світогляду мешканців Китаю, та поступовій «китаїзації» національних меншин КНР та Республіки Китай.
«China» (Хіна) Латинська назва Китаю «China», яка перекочувала до багатьох європейських мов, найімовірніше, походить від імені китайської династії Цінь (221—206 до н. е.). Найбільш ймовірно, китайські купці, які торгували на шовковому шляху і подорожували до Римської імперії, називали себе ціньцями. Цю назву «Цінь» римляни записували як «Cina», що згодом перетворилося на «China» (англійське — Чайна, німецьке і польське — Хіна).
Це слово використовувалося й в українській мові XVI — середини XX ст. у формах «Хін», «Хіни», «Хіна», «Хінська держава» (літопис Самійла Величка), «Хінська сторона» (праці Григорія Сковороди).
«Китай» і «Катай» Слово «Китай» походить від імені «Катай», яке, у свою чергу, виникло від назви не китайської, а протомонгольської групи кочових племен з Маньчжурії — киданів (китаїв; «цідань»)). У 907 році вони захопили Північний Китай і заснували у ньому свою династію Ляо. Їхнє місце у XII—XIII століттях заступили інші кочовики — чжурчжені та монголи, однак етнонім їхніх попередників закріпився як топонім Північного Китаю. Завдяки європейським купцям, зокрема, Марко Поло, ця назва у формі «Катай» («Cathay») потрапила до середньовічної Західної Європи. На Заході «Катай» зрідка вживається як поетична назва «Китаю».
Терміном «Китай» може також позначатися: Китайська Народна Республіка (КНР) — держава, яка контролює материковий Китай, а також острови Гонконг та Макао; Республіка Китай — держава, яка володіє Тайванем та прилеглими островами; «Власне Китай» — історико-культурний регіон, який займає територію сучасної КНР без Маньчжурії, Внутрішньої Монголії, Тибету та Уйгурського автономного округу Сіньцзян. Тобто, «етнічний Китай»; «Великий Китай» — соціально-економічний регіон, який включає материковий Китай, Гонконг, Макао і Тайвань.
Слово «китайський» (староукраїнською: хінський) або «китаєць» означає приналежність до Китаю, як універсального утворення «чжунго» — «Центральної держави», а не етнічної групи. У цьому розумінні воно близьке до значень «СРСР-івський» або «американський». Проте не слід забувати, що в Китаї здавна існує панівна етнічна група хань (титульна нація, яка становить понад 90 % населення КНР і Республіки Китай), з якою переважно, як і з росіянами СРСР та англосаксами США, асоціюється населення країни. Ця етнічна група першопочатково мала назву китайці, і згодом екстраполювала її на підкорені етноси. Тому нерозбірливе в етнічному сенсі вживання назви «китайці» для вихідців з сучасних КНР або Республіки Китай лише сприяє асиміляційній політиці урядів цих країн стосовно етнічно «некитайських» народів.
Серес (Σηρες) Серес — є грецькою назвою Китаю, яку вживали греки і римляни стародавнього світу. Вона означає «шовковий» або «країна шовку». Найімовірніше походить від китайського «си» (絲, 丝 — шовк). Ця назва дала народження латинському слову «serica» — «шовк»
«Sinae» «Сіне» («Sinae») — інша назва Південного Китаю, яку використовували греки та римляни наряду з «Cina» («China»). У джерелах згадується «метрополіс Сіне», однак учені досі не можуть локалізувати його. «Сіне» була змінена на латинські префікси «Sino-» і «Sin-», якими стали позначати дотичні до Китаю предмети і явища. В українській мові ці префікси використовуються у словах «синологія», «синолог» та інших.
Хіна і «Кіна» Словом «Хіна» («Kina») позначають Китай у Центральній Європі, зокрема у Німеччині та Польщі, а слово «Кіна» застосовується переважно у Північній Європі, зокрема у Швеції. Вони походять від іншого прочитання «Cina» («China»).
Історія
Китай є однією з найстародавніших цивілізацій світу. Вона стоїть поряд із цивілізаціями шумерів Тигру і Євфрату, індійців Інду і єгиптян Нілу. Особливістю китайської цивілізації є те, що вона розвивалася ізольовано від інших цивілізаційних центрів. Її надбання, насамперед логографічна система письма, використовуються сьогодні у країнах Східної Азії
Китай має довгу і майже неперервну цивілізаційну історію та одну з найстаріших і найскладніших систем письма. До 19 століття він був однією з найпередовіших світових політій і основним культурним центром Східної Азії. Китайський вплив на сусідні держави залишається істотним по сьогодні. Китай — батьківщина багатьох технічних винаходів, які змінили долю людства. Серед них — папір, компас, порох і друкарство. Китай має величезний економічний потенціал. Темпи приросту промислової і сільськогосподарської продукції дуже високі. Археологічні знахідки доводять, що прадавні люди виду Homo erectus заселили територію сучасного Китаю між 2,24 млн. — 250 тис. роками до н. е. У Печері Чжоукоудянь поблизу Пекіна були знайдені рештки так званого синантропа, які датують 550—300 тис. роками до н. е. Синантропи вміли виготовляти прості кам'яні знаряддя і видобувати вогонь. Приблизно 100 тисяч років тому нові люди сучасного виду Homo sapiens заселили Китайську рівнину, витіснивши синантропів і їхніх нащадків. Найраніше остеологічне підтвердження існування сучасних людей на теренах Китаю датується 67,000 роком. Це людські рештки зі стоянки Люцзян.
Династії
Згідно з китайською офіційною історіографією першою династією Китаю була Ся. Доказом її існування є розкопки міських поселень та могил поблизу Ерлітоу в провінції Хенань. Однак більшість вчених світу вважають цю династію міфологічною, а не реальною.
Першою історично достовірною династією вважається династія Шан (інша назва Інь), яка контролювала території рівнини річки Хуанхе у Східному Китаї між 18 і 12 століттями до н. е. Її знищив один з західних васальних родів, який заснував династію Чжоу, яка правила з 12 по 5 століття до н. е. Центральна влада нової династії ослабла у зв'язку зі зростанням політичної і економічної потуги удільних володарів, які створили на середину 8 століття до н. е. ряд формально незалежних держав. З 5 по 2 століття до н. е. ці держави постійно воювали між собою, однак у 221 до н. е. були об'єднані Цінь Ши Хуан-ді у єдину імперію. Нова династія Цінь проіснувала декілька десятиліть, але саме вона сформувала Китай як імперське утворення.