Візантійсько-венеційський договір 1268 року — угода між відновленою Візантійською імперією та республікою Венеція про тимчасове перемир'я і припинення військових дій, які спалахнули після захоплення у 1261 році Константинополя нікейським імператором Михайлом VIII Палеологом і яка надала венеційським купцям дозвіл повернутись на ринки Візантії і дозвіл проходу в Чорне море.
Перший мирний договір між Візантією і Венецією був укладений у 1265 році, але Венеція не ратифікувала його. Проте захоплення в 1266 році влади в Сицилійському королівстві у Південній Італії Карлом Анжуйським та його гегемонські амбіції в регіоні Східного Середземномор'я, що загрожували не тільки Візантії, але й самій Венеції дали додатковий стимул для обох держав шукати примирення. У квітні 1268 року було укладено новий договір з більш сприятливими для візантійців умовами та формулюваннями. Він передбачав взаємне п'ятирічне перемир'я, звільнення в'язнів та реадмісію, а головне дозвіл на повернення венеційських купців в імперію. Багато торгових привілеїв, якими венеційці користувалися раніше в Латинській імперії, було відновлено, але на значно менш вигідних умовах для Венеції, ніж ті, які Михайло Палеолог був готовий надати в 1265 році. Хоча візантійці були змушені визнати венеційське володіння Критом та іншими територіями, захопленими після Четвертого хрестового походу, їм вдалося уникнути повного розриву з Генуєю, одночасно усунувши на деякий час загрозу венеційського флоту, який грав важливу роль в планах Карла Анжуйського по захопленню Константинополя.
Передумови Після захоплення Константинополя під час Четвертого хрестового походу в 1204 році, Венеційська республіка, яка надала хрестоносцям свій флот, отримала багато здобутків на території Візантійської імперії, зокрема три восьмих столиці Візантії — Константинополя і численні стратегічно розташовані колонії, включно з Критом. Захоплення Константинополя хрестоносцями відкрило для венеційської торгівлі Чорне море, а їх вплив у Константинополі забезпечив те, що по всій новоствореній Латинській імперії венеційці здобули привілейоване становище, яке забезпечило їм перевагу над їхніми давніми комерційними суперниками — співвітчизниками з морських республік Піза і Генуя.
Візантійсько-генуезько-венеційські відносини після 1261 р
Відвоювання Константинополя нікейським імператором Михайлом VIII Палеологом у 1261 році та відновлення Візантійської імперії під керівництвом династії Палеологів завдало серйозного удару по позиціям та інтересам Венеції на території відновленої Візантії. Генуезці, які саме в цей час вели з венеційцями затяжну війну Святого Сави (1256—1270) і самі мріяли про торгові преференції, які мала Венеціяна території Латинської імперії, могли стати природними союзниками Візантії. Тому, щоб протистояти потенційному нападу могутнього венеційського флоту, Палеолог за декілька місяців до захоплення Константинополя уклав з генуезцями Німфейський договір, який не тільки надав генуезцям великі привілеї, але й закріпив за ними колишні квартали та власність венеційців у Константинополі та погрожувала виключити венеційців з чорноморської торгівлі.
Спочатку венеційці спрямували свої зусилля на спроби організувати новий хрестовий похід і повернути трон скинутому візантійцями латинському імператору Балдуїну II, а венеційська дипломатія намагалась «об'єднати латинські проекти повернення столиці». Венеція, позбавлена доступу до Чорного моря та Константинополя своїм суперником, тепер дотримувалася двосторонньої стратегії: використання папства та загрози відлучення від церкви, щоб відірвати генуезців від візантійців, і отримання для кампанії проти Палеолога допомоги інших західних держав, таких як Сицилійське королівство короля Манфреда . Тим часом діяльність венеційського флоту в Егейському морі не дала жодних відчутних результатів. Влітку 1262 року венеційці відправили в Егейське море флот з 37 галер, який зустрів генуезький флот із 60 кораблів у Фессалоніках, але генуезці відмовилися від битви. В той же час піратським поход вельмож Негропонта, який об'єднався з Венецією, у Мармурове море був розбитий візантійсько-генуезькою ескадрою.
Однак у 1263 році битва при Сеттепоцці завершилася бузумовною перемогою венеційців, що в очах Палеолога значно зменшило цінність союзу з генуезьцями , якого дратували переваги генуезьких капітанів атакувати венеційців перевозив кораблі заради здобичі, а не допомагав постачати свої сили, що воюють у Мореї, і був стурбований зростанням генуезького впливу на його власну столицю, оскільки вони загрожували придбати ще більший контроль над торгівлею, ніж коли-небудь володіли венеційці. Незабаром після битви Михаїл VIII звільнив зі своєї служби шістдесят генуезьких кораблів, які Генуя зобовязався поставити йому згідно Нікеського договору.. Обидві сторони ставали все більш недовірливими один до одного, і Михаїл почав затримувати виплати екіпажам генуезьких кораблів. Візантійсько-генуезький розрив ще більше поглибився в 1264 році, коли генуезький подеста в Константинополі був звинувачиний в участі у змові здати місто Манфреду Сицилійському, після чого імператор вигнав генуезців з міста до Гераклеї Перинфської.
Нератифікований договір 1265 р Потім Палеолог відправив венеційського військовополоненого Арріго Тревізано своїм посланцем до Венеції. Дож Реньєро Дзено відправив Тревізано назад до Константинополя разом із Бенедетто Гріллоне, яких, у свою чергу, замінили Якопо Дольфін і Якопо Контаріні. 18 червня 1265 року між Палеологом і венеційськими посланцями в Константинополі було підписано перший договір про перемир'я. Його умови були дуже вигідними для венеційців і, на думку Геанакопла, майже відновили б для неї становище, яким вона користувалася до 1261 року. Грецький і латинський тексти договору збереглися в колекції «Венеційські дипломатичні документи», складеної Готлібом Тафелем і Георгом Томасом і опублікованої Імператорською академією наук у Відні.
Його основними положеннями були:
Передача Венеції узгоджених кварталів для її колоністів у Константинополі, Фессалоніках та інших візантійських містах із визнанням венеційського бейло головним венеційським чиновником в Імперії ; Венеційські купці були звільнені від усіх податків в імперії ; Генуезці мали бути повністю вигнані з Імперії, і будь-які майбутні договори Візантії з Генуєю потребували б згоди Венеції; Венеція залишалася б у мирі з Візантією, навіть якщо б дружня держава — папство, Франція, Сицилія, Кастилія, Арагон, Англія, Карл Анжуйський, Піза та Анкона — напала на Константинополь; У випадку нападу на Візантію генуезців, Венеція мала прийти на допомогу місту з флотом, рівним за розміром флоту Генуї; Венеційське володіння Критом і двома форпостами Модон і Корон в Мореї визнавались Палеологом. Палеологи отримали вільні руки в боротьбі з латинськими володарями Негропонте та інших островів в Егейському морі, тоді як венеційським громадянам було заборонено допомагати їм в обмін на гарантію їхньої власності та положення на острові. Інші латинські території в Егейському морі, захоплені після Четвертого хрестового походу, включаючи феодальні володіння князівства Ахея, мали бути повернуті Палеологу.
Договір не був ратифікований дожем з незрозумілих причин: згідно з Геанакоплом, або венеційці витлумачили поступки Палеолога як ознаку слабкості, або не довіряли його кінцевим намірам, оскільки його бажання відновити Візантійську імперію до її кордонів до 1204 року було очевидні й безпосередньо торкалися їхніх власних володінь у цьому районі. Крім того, як зазначає Дональд Нікол, Зенон все ще дорожив титулом, присвоєним у 1204 році, «Володар однієї чверті та однієї восьмої частини Романської імперії» (), і не погодився б прийняти договір, який визнавав би його лише «дожем Венеції та володарем Хорватії, Далмації та інших місць і островів, що підлягають його владі» ( , ), що фактично зменшило його становище та повернуло відносини між Венецією та Константинополем до статусу-кво, яке існувало до 1204 року. Венеція, можливо, сподівалася забезпечити або навіть посилити свої позиції в регіоні за допомогою або Манфреда Сицилійського, або його потенційного наступника Карла Анжуйського, нового і амбітного претендента на верховну владу в Італії, чиї остаточні плани щодо Константинополя були загальновідомі до такого ступеня, що згадку про нього навіть включили до проекту договору.
Піднесення Карла Анжуйського
Після своєї вирішальної перемоги над Манфредом у битві при Беневенто в лютому 1266 року, Карл Анжуйський, тепер володар Сицилійського королівства у південній Італії, почав планувати реалізацію своїх амбіцій проти Константинополя. Його плани були оприлюднені у Вітербському договорі в травні 1267 року, укладеному між Карлом, латинським імператором Балдуїном у вигнанні, папством і князівством Ахея. Карл пообіцяв допомогти Балдуїну повернути його столицю та території, які колись належали Латинській імперії, в обмін на кілька територіальних поступок в Егейському морі та на західних Балканах, а також на сюзеренітет над Ахеєю. Намагаючись залучити до цієї угоди обережних венеційців, їм пообіцяли повне відновлення прав, якими вони користувалися після 1204 року. В цей час занепокоєний амбіціями Карла і після відмови Венеції від укладення спільної угоди, Палеолог знову повернувся до співпраці з Генуєю і дозволив їй заснувати генуезьку колонію в Галаті, що розташовувалась на протилежному від Константинополя березі затоки Золотий Ріг.
Ці події також занепокоїли венеційців: їхня торгівля зі Сходом значно постраждала після візантійського альянсу з Генуєю, тоді як реалізація імперських амбіцій Карла Анжуйського в східній Адріатиці та Греції, враховуючи вже наявні у нього території у західній Адріатиці на півдні Італії, потенційно загрожувала можливості свободного виходу венеційських кораблів з Адріатичного моря в Середземе. Отже, 1 листопада 1267 року дож Реньєро Зено послав двох повноважних послів, Марко Бембо та П'єтро Зено, для переговорів про угоду з Палеологом.
Договір 1268 року Візантійсько-венеційський договір був укладений 4 квітня 1268 року в Константинополі. Оскільки позиції Палеологів у переговорах з Венецією з 1265 року покращились, умови нової угоди були значно менш вигідними для венеційців, які, крім того, були змушені визнати за Палеологом титул («імператор і правитель римлян»), а не («греків»), як у 1265 році, і з улесливою назвою «новий Костянтин», яку прийняв Палеолог після повернення Константинополя. Договір був ратифікований дожем Дзено 30 червня, який помер через кілька днів. Палеологи швидко відправили послів до Венеції, Георгія Циміскіса та Георгія Калодуку, які 30 липня змогли забезпечити її визнання наступником Зенона, новим дожем Лоренцо Тьєполо .
Умови Латинський текст договору опубліковано в збірці венеційських документів Тафеля і Томаса. Умови договору були такими:
Перемир'я тривалістю п'ять років як на суші, так і на морі, починаючи з 4 квітня 1268 року, між Венеційською Республікою та «Романською Імперією». Венеція зобов'язалася не нападати на Візантію чи будь-яку підвладну їй територію, а також не вступати в союз з будь-якою силою проти неї — чітке посилання на Карла Анжуйського — і не дозволяти капітанам чи вельможам венеційських кораблів вступати в контакти з «іншими королями, князями, баронами чи графів» у планах проти візантійських територій, а також Венеція не дозволила використовувати венеційські кораблі для перевезення військ проти територій імператора. Усі грецькі в'язні, яких утримували на Криті, Модоні та Короні, Негропонті чи в інших місцях, будуть негайно звільнені, і вони зможуть залишитися в тих самих місцях або вирушити, куди забажають. Палеологи пообіцяли зробити те саме з будь-якими венеційцями, ув'язненими на території Візантії, і заборонити виробництво та продаж зброї для використання проти венеційців.