Депортація кримських татар (), також Сюрґун[лік], (), Геноцид кримських татар () — геноцид, складовою частиною якого було насильницьке виселення кримськотатарського народу, переважно жінок та дітей (~82 %), з його історичної батьківщини — з Криму, здійснене упродовж 18–21 травня 1944 року, а прибуття ешелонів закінчилося 4 червня 1944-го; один зі злочинів радянського тоталітарного режиму. Етнічну чистку здійснено відомством держбезпеки СРСР за наказом Йосипа Сталіна і постановою Державного комітету оборони СРСР від 11 травня 1944 року . Усього, згідно з офіційними даними, у віддалені регіони Радянського Союзу — від північного Передуралля до республік Центральної Азії — було депортовано 191 044 кримських татар, а за даними самоперепису, проведеного Національним рухом кримських татар, — 423 100 (згідно з незалежними оцінками, радянські переписи населення були фальсифіковані:86-89) . Під час виселення і в перші роки після нього загинуло від 27 %, за даними НКВС, до 46,2 % депортованих або від третини до приблизно половини народу .
18 травня 1944 року — день початку депортації, коли жінок, дітей, інвалідів війни та людей похилого віку зігнали до товарних вагонів та, ущент заповнивши їх переселенцями, відправили за кілька тисяч кілометрів від рідної домівки, — є днем трауру () в історії кримськотатарського народу і днем пам'яті в Україні. Сталін прагнув знищити всі сліди присутності кримських татар, заборонив етнонім кримські татари, і більше ніж 40 років у переписах населення СРСР (1959, 1970, 1979 років) згадки про кримських татар були заборонені .
Офіційною «причиною» депортації стало огульне звинувачення всього кримськотатарського народу в нібито масовому співробітництві з нацистською Німеччиною під час Другої світової війни , тому дії сталінської влади щодо насильницького виселення кримських татар із Криму були цілком злочинними, адже жоден народ, за всіма міжнародно-правовими нормами, не може і не повинен бути відповідальним та підлягати покаранню за дії, скоєні окремими його представниками .
Після депортації почалося перейменування кримськотатарських назв сіл, районів, міст: всього перейменовано близько 1300 населених пунктів Криму (приблизно 90 % від усіх топонімів). 1945 року скасовано національно-територіальну автономію кримських татар — Кримську АРСР, а на її місці утворено Кримську область , куди почалося масове організоване переселення слов'янського населення (в основному з РРФСР: Воронезької, Курської, Орловської і Білгородської областей) .
Новий радянський керівник Микита Хрущов узяв курс на десталінізацію. Однак вона не торкнулася кримських татар, оскільки директива, яка забороняла їхнє повернення, скасована не була. Кримські татари, на відміну від інших депортованих народів, були вимушені залишатися в Центральній Азії упродовж кількох десятиліть. Почався потужний національний рух кримських татар за повернення до Криму, підтриманий радянськими дисидентами і за кордоном, саме тому 1989 року Верховна Рада СРСР засудила депортацію і визнала її незаконною та злочинною; 14 листопада того ж року регіональний парламент Криму прийняв аналогічне рішення .
З 1989 року почалось масове повернення кримських татар до батьківщини (), при цьому радянська влада ніяк не допомагала їхньому поверненню, не давала компенсацій за землі, які вони втратили. Російська Федерація як держава — правонаступник СРСР також не відшкодувала депортованим збитки за втрачене майно і не провела судових процесів над особами, відповідальними за насильницьке переселення або причетними до нього.
Закон РРФСР від 26 квітня 1991 року «Про реабілітацію репресованих народів» визнав депортації народів у СРСР актом геноциду. Стаття 4 цього закону проголосила, що агітація, яка перешкоджає реабілітації репресованих народів, що зазнали наклепницьких нападок, не допускається, а осіб, які вчиняють такі дії, мають притягувати до відповідальності. 12 листопада 2015 року Верховна Рада України визнала депортацію геноцидом і проголосила 18 травня Днем пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу. 9 травня 2019 року Латвія, 6 червня 2019 року Литва, 10 червня 2019 року Канада, 12 липня 2024 Польща, 16 жовтня Естонія та 18 грудня Чехія визнали депортацію кримських татар геноцидом .
Передісторія
Кримські татари, разом з малочисельними кримчаками та караїмами, є корінним народом Кримського півострова. З 1441 по 1783 роки, коли Крим був анексований Російською імперією як мета російської експансії, на його території існувало Кримське ханство. До XIV століття більша частина тюркомовного населення Криму прийняла іслам. Для зміцнення свого панування російська влада розпочала систематичну колонізацію захопленого краю російськими селянами та дворянами, що змушувало корінних мешканців продавати своє житло за безцінь та шукати кращого життя в різних регіонах ТуреччиниАлександр Дубіна, 22 May 2014. Така відверто колоніальна політика зумовила декілька хвиль еміграції кримських татар. За період між 1783 та 1804 роком Крим покинуло від 80 до 300 тисяч кримців, тоді як загальна чисельність всього кримськотатарського населення тоді складала не менш ніж мільйон осіб.
Кримська війна (1853—1856) та масова роздача земель, в тому числі населених кримськими татарами, російським дворянам спровокувала другу масову еміграцію кримських татар. За офіційними даними тільки за два роки (1860—1862), за паспортами і посвідченнями, переселилося 181 177 душ обох статей, більшість селищ зовсім спорожніли«Памятная книжка Таврической губернии», 1889 год, Вернер, том IX . Відомо, що після Кримської війни села Криму були спустошені, оскільки уряд Російської імперії виконав, принаймні частково, програму виселення кримських татар. Серед наступних вимушених через російську політику еміграцій найбільшого розмаху мав масовий вихід 1889 року, коли Крим покинуло до 200 тисяч кримських татар. Таким чином, за найскромнішими підрахунками, до початку XX століття Крим втратив 800—900 тисяч корінного населення. Російська імперія використовувала їх виселення, аби ще більше русифікувати так звану «Новоросію». Зрештою, кримські татари стали меншиною в Криму. Якщо станом на 1783 рік вони становили 98 % населення, то станом на 1897 рік їхня кількість зменшилася до 34,1 %. У той час як кримські татари емігрували, російський уряд проводив русифікацію півострова, заселяючи його росіянами, українцями та іншими народами, зокрема «новогреками» (замість греків, виселених з Криму Суворовим) і так званими «німецькими колоністами»; русифікація продовжилась і в радянські часи.
9 грудня 1917 року кримські татари скликали національний парламент Курултай у Бахчисараї, на якому 13 грудня проголосили першу незалежну демократичну республіку в мусульманському світі Кримську Народну РеспублікуВозгрин В. Е. Исторические судьбы крымских татар Айвазов А. С. История национального движения в Крыму . Держава проіснувала до 1918 року, коли в результаті військового зіткнення із силами Севастопольської більшовицької ради та більшовицько-анархістського терору в Криму припинила своє існування, а її голова Номан Челебіджихан без суду і слідства був жорстоко вбитий і викинутий у Чорне море. 18 жовтня 1921 року кримські татари відновили свою державність у складі створеного СРСР і були визнані корінним населенням півострова. Втім, ці досягнення затьмарила продрозверстка 1920-х років, яка призвела до сильного голоду і загибелі ще 120 000 кримських татар. Радянська влада офіційно визнавала, що від голоду в Криму загинуло близько 100 000 людей, з яких 76 000 були кримськими татарами, оскільки їхній урожай вивозили в «більш важливі» регіони Радянського Союзу. Становище кримців ще більше погіршилося після того, як до влади остаточно прийшов Йосип Сталін. Його політика супроводжувалася масовими репресіями: уся кримськотатарська інтелігенція була репресована у справі «націоналістичної партії „Міллі Фірка“».
Станом на 1939 рік, за даними сталінського перепису населення, Кримську АРСР населяли приблизно 1 126 800 жителів, з яких 218 000 осіб, або близько 19,4 % населення, становили кримські татари, проте, за даними радянського історика і дисидента Л. М. Алексєєвої, до початку Другої світової війни в Криму проживало 560 тисяч кримських татар. 1941 року нацистська Німеччина вторглася в СРСР, окупувавши більшу частину заходу Радянського Союзу. Приводом для майбутнього колективного покарання кримських татар якраз стало те, що вони нібито співпрацювали з окупаційними німецькими військами під час Другої світової війниBanerji, 23 October 2012. Радянські джерела кінця 1940-х років називають кримських татар «народом-зрадником». Ця думка була дуже поширеною за радянських часів і побутує донині в Росії. Втім, сучасні історики категорично відкидають подібні твердження.
Відповідно до радянських джерел, понад 20 000 кримських татар були мобілізовані і відправлені на боротьбу з німцями під час нападу Німеччини на Радянський Союз. Багато хто із захоплених кримських татар, що служили в Червоній армії, потрапили в табори для військовополонених після того, як румуни і німці зайняли основну частину Криму. З листопада 1941 року німецька влада дозволила кримським татарам створити мусульманські комітети в різних містах як символічне визнання деяких місцевих органів влади, хоча вони й не отримали якоїсь політичної ваги. 1942 року німці стали набирати до своїх військових підрозділів радянських військовополонених. Таким чином, у німецькій армії було створено кілька різних допоміжних угрупувань.
на чолі з О. В. Мокроусовим повністю провалився через пияцтво Мокроусова та його військову некомпетентність. Як виправдання своїх військових невдач керівництво партизанського руху використало наклеп щодо кримських татар про те, що вони нібито масово перейшли на бік німців. Використовуючи це як привід, радянські партизани розпочали грабіжницькі набіги на кримськотатарські села для отримання продовольства. Під час таких атак партизани без розбору вбивали мирних жителів і викрадали їхні запаси їжі, тим самим прирікаючи тих, хто вижив на голодування. У таких умовах німці санкціонували формування кримськотатарських батальйонів Schuma для захисту їхніх сіл від таких набігів. При цьому для кримських татар була характерна військова співпраця, тобто вони або боролися проти РСЧА, або захищали села, борючись із партизанами, на відміну, наприклад, від росіян із Криму, які були залучені до репресій проти мирних жителів та у Голокост. Російська історикиня, що спеціалізується на темі колабораціонізму під час Другої світової війни, І. А. Махалова писала:
Вермахт і румунська армія евакуювали більшість гіві (помічників), їхні родини та всіх, хто був пов'язаний із мусульманськими комітетами, в Німеччину та Угорщину або Добруджу, де вони приєдналися до Східної тюркської дивізії. Крім того, наявність мусульманських комітетів, організованих із Берліна литовським татарином Едіге Кирималом та іншими членами турецької і добручанської діаспори, особливо компрометували місцеве населення в очах радянського уряду.