Тара́сенкове — село в Україні, у Оржицькій селищній громаді Лубенського району Полтавської області. Населення становить 640 осіб. До 2020 орган місцевого самоврядування — Золотухинська сільська рада.
Географія Село Тарасенкове знаходиться за 3,5 км від села Райозеро. По селу протікає пересихаючий струмок з загатою. В селі знаходяться два ставки. Є парк із багатим видовим різноманіттям дерев.
Історія
Поселення територіально сформувалося на початку ХХ сторіччя з двох хуторів: Сухо-Іржавець(Сухо-Іржавецький), або Косинщини(також відомий як хутір Косинського), який відносився до Остапівської земгромади Оржицької волості, і Тарасенків Золотухінської земгромади Денисівської волості.
Одна з перших письмових згадок про це поселення є в «Описі Київського намісництва» (1781 р.) в якому говориться, що Тарасенків - це козак, а в цьому хуторі на той час було три хати: дві - виборних козаків, одна - посполитих. Інший хутір, в якому налічувалося сім хат, належав значковому товаришу на прізвище Косинський. Відомостей про засновника хутора не віднайдено, але існують певні припущення його приналежності до українського козацтва, адже з кінця XVII ст. Гетьмани відзначали героїв- козаків Запорізького війська ординами за подвиги під час бойових дій, Які тоді називалися «значками». Звідси походить назва «значковий товариш», тобто козак-лицар, відважний герой війни, заслуженого відзначений українськими правителями. Гетьманський ордин, дарований козакові, назавжди закріпляв його статус і покращував матеріальний стан, адже «значкові товариші» прирівнювалися у правах з «військовими товаришами» (заслуженими козаками), але без права успадкування лицарської честі та військових маєтностей нащадками. В подальшому родина Косинського тримала й розбудовувала хутір багато років, і тільки події 1917 р. примусили його нащадків покинути ці землі.
На землях золотухінської громади був розташований раніше згадуваний хутір Тарасенків, а у балці посередині між Остапівкою та Мокроіржавецькими хуторами на відстані одного кілометра був розташований хутір Сухо-Іржавець (Косинщина). За даними 1859—1860 рр. Тарасенків-«хутор Владыческий- Тарасенка Івана Павловича(його нащадки мешкали ще в селі на початку ХХ сторіччя, а садиби збереглися до 60-х років)- 4 дворы, 15 душ, 56 десятин земли, одна ветряная мельница. Хутор Сухо-Иржавець владыческий — Косинського Зосима Васильевича: 13 дворов, 95 душ, 195 десятин земли».
Ці два поселення поступово розростаються. В «Алфавитном указателе населенных мест Полтавской губернии» за 1910 р. подано такі відомості: «хутір Тарасенків при селі Золотухи Денисівської волості мав 9 господарств, з них 5 належали козакам, 4-привілейованим. Проживало 62 особи. Їм належало 188 десятин землі, в тому числі 166 десятин ріллі». Найбільш поширеними тут були родини Тарасенків, Норків, Петриків.
Хутір Сух-Іржавець мав 33 двори, 171 жителів. Найбільшого поширення набули родини Коршунів і Телюків. Пан Косинський володів більш як стома десятинами землі, а також відбудував дуже добротний житловий будинок, в якому жив управляючий (сам Косинський мешкав у Лубнах), також були господарські приміщення, стайні для коней і корів.
В моторошному тридцять другому в радгоспний патронат була направлена група дітей- знедолені дочки та сини поламаних, розкуркулених людей з Харківщини: Михайло Іванович Ткаченко, Семен Іванович Мартиненко, Віктор Семенович Очкасов і дівчина Анюта(прізвище не збереглося). Молодь працювала на різних ділянках радгоспного виробництва та поповнила у подальшому ряди комсомольської організації. Послідовні дії радянської влади, спрямовані на вичавлювання з селян усього істинного і святого, закінчилися для працьовитого, мирного і цілком безневинного народу справжньою трагедією. Чорний тридцять третій не тільки тіло виснажив, а й душу зламав, загнав у глуху пастку незатьмарений розум незбагненністю причини й самої можливості голодного жаху. Цей страх мав зробити селян слухняним знаряддям у руках влади, знищити навіть психологічну готовність до опору не лише соціально- економічній, а й національній політиці правлячого режиму. Зрештою, селян прагнули позбавити права давати оцінки владі як такій. На жаль, значною мірою це зробити вдалося. Холодна ватяна рука голоду доторкнулася і до наших сіл. Десятки загиблих, цілі родини… І серед них Боженко Ганна, Боженко Василь, Бура Оксана, Бура Галина, Бура Марія, Бура Оксана, Бурий Данило, Бурий Павло, Бурий Василь, Бурий Іван, Кислий Андрій та його дружина, Корнієнко Прокіп, Кривохижа Омелян, Кривохижа Марія, Кривохижа Василь, Кривохижа Антон, Кривохижа Марія, Кузьменко Лука, Кузьменко Іван, Новик Іван, Новик Олександра, Петрик Костянтин, Петрик Пріська, Петрик Марія, Петрик Григорій, Петрик Василь, Петрик Яків, Петрик Фанасій, Петрик Степан, Петрик Костянтин, Петрик Параскева, Петрик Уляна, Петрик Костянтин, Петрик Кузьма, Реута Тетяна, Реута Параска, Реута Андрій, Реута Параска, Рудник Петро, Самойленко Петро, Семененко Олександра, Сергієнко Явдоха, Сергієнко Ольга, Сергієнко Іван, Сергієнко Анастасія, Скороход Василь, Скороход Векла, Скороход Віра, Сушиць Дмитро та багато- багато інших.
1933 р. на посаду директора радгоспу імені Молотова був призначений Іван Георгійович Піддубний(1905 р. н.), родом з Харківщини, член ВКП(б) з 1929 р. до призначення на Оржичинні працював заступником директора радгосту «ХТЗ». Так, в 1934 р. в радгоспі уже було 10 тракторів та 2 автомобіля. В тваринництві- 2541 голів свиней, 266 свиноматок, 42 корови, 80 коней. Його діяльність оцінювалась позитивно- радгосп був єдиним прибутковим господарством у Харківській області в 1936 р. Також за високі показники у вирощуванні свиней робітник радгоспу комсомолець Йосип Пепрович Реута(уродженець села Золотухи) був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора.
Спеціалістами радгоспу на той час були: К. Г. Пивоваров- помічник директора, А. С. Детюченко та Пісковий- зоотехніки, Н. Підгородецький та Гнідак- ветлікарі, Куцевол і Клименко- веттехніки(завфереми), ф. І. Босий — бухгалтер, П. П. Савран — старший рахівник, Іваницький — агроном, Забіяка — агроном, Кондратенко — голова робіткомо. В 1935 р. в країні розгортається стаханівський рух. Не стояли осторонь і працівники радгоспу. Першим удостоївся звання «стахановиць» тракторист Лука Григорович Босенко(1935 р.). В 1939—1940 рр. передовиками- стаханівцями стали Олексій Семенович Савлучинський, Андрій Панасович Буц, Іван Харитонович Норка(це звання він підтвердив в 1941 р. і був направлений у Москву учасником ВДНГ). Спеціалістом по зоотехніці після закінчення Хомутецького технікуму в 1935 р. стає Марія Давидівна Голік. Вона очолила колектив СТФ. Згодом, після закінчення Полтавської однорічної партійної школи, займає посаду секретаря партійної організації радгоспу(до 1938 р.). Потім-знову керівник свиноферма. Неспокійна душею, щира серцем, справедлива була ця жінка. Під час окупації у період Великої Вітчизняної війни Марія Давидівна перебувала у селі. Її декілька разів заарештовували, але відпускали: ніхто з жителів Тарасенкового не видав, що вона була комуністом і парторгом. На превеликий жаль, великої шкоди господарству завдали необґрунтовані репресії 1937—1938 рр. Безпідставно засуджено велику групу керівників і спеціалістів, серед яких П. П. Савран, Федір Граб та інші. Більшість працівників радгоспу були засуджені за пропаганду чи агітацію, яка полягає в заклику до повалення, підриву або послаблення радянської влади чи до вчинення контрреволюційних злочинів (54-2, 54-9), а також за розповсюдження, чи виготовлення, чи зберігання літератури подібного змісту. Після І. Г. Піддубного на посаді директора згадуються прізвища товариша Спартака, І. Ф. Горюна(лютий 1938 р.). Восени 1938 р. — Йосип Гнатович Лісовий. Через рік — Оникій Кирилович Лихацький (1894 р. н., член ВКП(б) з 1932 р.). В 1940 р. в радгоспі налічується 2482 голів свиней, 226 свиноматок, 57 корів, 158 голів молодняку ВРХ та 183 голів коней. Напередодні Другої світової війни в селі Тарасенкове була початкова школа, клуб, їдальня. В 1941 р. в радгоспі налічувалося 3,5 тис. голів свиней, 85 корів, 8 тракторів «Універсал», 3 комбайни «Комунар», 6 автомобілів, 11 господарських та 60 житлових будівель. Всі виробничі процеси в галузі тваринництва велися вручну.
В роки Другої світової війни радянська влада мобілізувала до лав Червоної армії із сіл Золотухинської сільської ради та Остапівки понад 300 чоловіків. Жінок, інвалідів й літніх людей примушено працювати на будівництві оборонних ліній. Меланія Олександрівна Рудник з Золотух була нагороджена Почесною Грамотою 24 Управління оборонного будівництва НКУ СРСР 31.01.1944 р., також вона відзначена медалями «Захисник Вітчизни» і «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 років». Такою ж медаллю нагороджено і понад 50 мешканців Тарасенкового, Золотух і Остапівки.
В Тарасенковому під час окупації було створено громадське господарство «Діброва», керуючим якого був Іван Федорович Скрипник. В ньому працювали жінки, підлітки, військовополонені. За спогадами Лідії Андріївни Пантелей у селі було 11 полонених червоноармійців (відомі прізвища бійців Чирізова та Олександра Леня). Сама вона виконувала деякі доручення червоноармійців, а також ховала записки в таємних місцях: кому вони були призначені і їх зміст-невідомо. Само Іван Федорович Скрипник був дуже суровою людиною, любив дисципліну і порядок, але його поважали односельці за справедливість і повагу до людей. Він безпосередньо підпорядковувався німецькому коменданту, який періодично приїздив до села. Перекладачкою була медсестра Віра Василівна(прізвище не збереглося). Іван Федорович дуже вміло використовував свої права та свій у плив на захист сельчан, вміло протидіяв поліцаям, серед яких були місцеві жителі Григорій Шульга, Федір Телюк, Микола Кужіль. Не раз рятував тих односельців, кого збиралися вивезти із села до Німеччини-відвозив німцям свиней, а назад зі станції повертався звільненими людьми. Повертався з юнаками і дівчатами-майбутьнім села! І якщо неймовірних фізичних поневірянь і душевних мук завдала селянам примусова праця на німецьких поневолювачів, то масове насильницьке вивезення молоді на каторжні роботи до Німеччини заганяло у глухий жорстокий кут: ховаючись від поліцаїв, молодь піддавала смертельній небезпеці своїх рідних і близьких людей. Багатьом краян з Тарасенкового, Золотух і Остапівки не вдалося уникнути цієї долі. Серед них В'ялков А. М., В'ялков О. І., Верпета О. С., Гончаров К. О., Грицун М. О., Каурова А. В., Кожушний М. І., Корнієнко П. А., Лях Д. П., Охріменко Г. А., Петрик М. І., Пихтін Г. Ф., Птіцен С. П., Реута М. Г., Семененко І. Н., Сергієнко І. К., Синящок О. Ф., Сідорова Г. К., Скрипка А. В., Скрипка В. С., Скрипка О. М., Черненко А. Х., Яковенко М. Я. (с. Тарасенкове).