Червона гвардія (, ; ) — воєнізовані формування фінського робітничого руху на початку 1900-х років. Перші Червоні гвардії були створені під час загального страйку 1905 року, але розпущені через рік. Після російської Лютневої революції 1917 року Червона гвардія була відновлена, а під час громадянської війни у Фінляндії 1918 року вони сформували армію Червоної Фінляндії. Загальна чисельність Червоної гвардії становила близько 30 000 на початку Громадянської війни, досягнувши піку між 90 000 і 120 000 під час конфлікту. У їх число входило понад 2 000 членів жіночої гвардії. У травні 1918 року до 80 000 червоних було взято в полон. Більшість червоних помилували наприкінці 1918 року.

Близько 10 000-13 000 червонофінів вдалося втекти до радянської Росії. Деякі з них до 1920 року брали участь у громадянській війні в Росії проти фінів під час спроби деокупації Східної Карелії. Мурманський легіон був британським військовим підрозділом, що складався з членів Червоної гвардії з Північної Фінляндії, які втекли до Росії на ранніх етапах громадянської війни у Фінляндії.

1905 Загальний страйк і Свеаборзьке повстання

Поява Червона гвардія виникла під час загального страйку в листопаді 1905 року. Страйк почався як реакція на російщення Фінляндії і був породжений спільними зусиллями соціал-демократичного робітничого руху та політичних правих. Страйк тривав лише тиждень, але в останні дні різні погляди створили глибоку прірву між двома сторонами. Національна гвардія, яка була створена для забезпечення правопорядку, коли поліція почала брати участь, також була розділена на Червону гвардію робітничого класу та Корпус захисту, який орієнтувався на консервативні сили. Після цього відбулися незначні інциденти, особливо в столиці Гельсінкі, але жорстоких сутичок вдалося уникнути. Незважаючи на те, що загальний страйк закінчився, обидві сили були активними. У 1906 році кількість червоногвардійців оцінювалася в 25 тис. осіб.

Бунт Гаканіемі Насильство між двома сторонами остаточно спалахнуло 2 серпня 1906 року під час Свеаборзького повстання, повстання російських моряків-більшовиків у фортеці Свеаборг у Гельсінкі. Коли почався заколот, Гельсінська Червона гвардія на чолі з Йоганом Коком приєдналася до повстання, проводячи диверсії на материку. В останній день повстання Йохан Кок оголосив загальний страйк самостійно, без дозволу Соціал-демократичної партії, яка керувала фінським робітничим рухом за відсутності центральної профспілки. До страйку приєдналися тисячі робітників Гельсінкі.

Корпус захисту вирушив у район Гаканіемі з метою зберегти трамвайний рух міста. Корпус захисту був оточений розлюченим натовпом на площі Гаканіемі. У нього кидали каміння. Інцидент переріс у перестрілку між Охоронним корпусом і Червоною гвардією за підтримки загону російських моряків. Конфліки остаточно припинили російські козаки, закінчившись загибеллю двох червоних і семи охоронців.

Було заарештовано 200 осіб, але засуджено лише одного червоногвардійського ротмістра, оскільки проти інших не було достатньо доказів. Похорон убитих червоних став масовою маніфестацією. Корпус захисту, у свою чергу, влаштував великий похорон на знак протесту проти червоного насильства.

Після придушення Свеаборгського повстання було заарештовано 900 російських повстанців і близько 100 червоногвардійців. Засуджено 77 червоних.

Розпуск У результаті бунту Гаканіемі Сенат Фінляндії заборонив обидві гвардії. Наприкінці серпня Соціал-демократична партія на з'їзді в Оулу вирішила розпустити Червону гвардію. Деякі делегати виступили проти такого рішення і провели таємні збори, на яких було створено підпільну організацію для збереження Червоної гвардії. Організацію незабаром розкрили партійні лідери, але підпільна Червона гвардія діяла до загальних виборів 1907 року. Їх завданням було підготуватися до можливої революції в Росії.

1917 відновлення

Лютнева революція

Червону гвардію було відновлено під час російської революції 1917 року в результаті суперечок щодо правоохоронних органів і загального заворушення у Великому князівстві Фінляндському. Після Лютневої революції контрольована Росією поліція у Фінляндії втратила свій статус. Роль правоохоронних органів спочатку була передана російським військовим, які передали її місцевим трудовим організаціям. Створені беззбройні загони були тимчасовими і не мали подальших революційних цілей.

Нарешті, наприкінці березня в сімнадцяти найбільших фінських містах було організовано нова народні маліція. Політичні праві не прийняли нову домовленість, і Сенат сформував комітет для вирішення суперечки.

18 липня у парламенті соціал-демократичної більшості було прийнято так званий ″закон про владу″. Повноваження приймати закони мали бути передані з Санкт-Петербурга до Гельсінкі та від Сенату до парламенту. Цей закон дозволив би сформувати суто соціал-демократичний уряд завдяки позиції, яку партія здобула на виборах 1916 року. Проте, Тимчасовий уряд Росії відмовився затвердити закон і за участю інших фінських партій розпустив парламент.

На виборах у жовтні 1917 року Соціал-демократична партія втратила більшість, хоча залишилася найбільшою партією з 92 місцями. Тепер Сенат розпустив Народне ополчення та створив поліцію, до якої не дозволялося вступати лівим і робітничим активістам.

Охорона трудового порядку Нестача продовольства спричинила протягом літа 1917 року велику кількість сільськогосподарських страйків. 13 липня у муніципалітеті Гуйттінен сталася жорстока сутичка між страйкуючими сільськогосподарськими працівниками та їхніми роботодавцями. Цей інцидент часто розглядають як початок подій, які зрештою призвели до громадянської війни в січні 1918 року. Після бунту Гуйттінена праві фермери в провінції Сатакунта почали формувати гвардію захисту, що незабаром почали наслідувати в інших частинах країни.

Робітничий рух відповів створенням Робітничої гвардії порядку. До початку жовтня такі гвардії були сформовані в сімнадцяти містах і двадцяти сільських муніципалітетах, переважно в індустріальних районах провінцій Турку і Порі, Уусімаа і Війпурі. Чисельність цих підрозділів становила до 7–8 тис. осіб. 20 жовтня Федерація профспілок Фінляндії закликала місцевих партійних і профспілкових організацій створити Гвардію робітничого порядку по всій країні.

Протягом наступних трьох тижнів кількість гвардійців зросла до 237 із понад 30 000 членів. Правила гвардії публікувалися в партійних газетах. Формування було дуже схоже на звичайну військову організацію, хоча командира було замінено комітетом із п'яти осіб.

Тепер Фінляндія була розколота на два табори; середній і вищий класи, включаючи заможних фермерів, проти робітничого класу, бідних і безземельних селян. Під час загального страйку в листопаді 1917 року відбулися перші жорстокі інциденти між охоронною гвардією та гвардією робітничого порядку. Більшість робітників приєднувалося до «гвардії порядку», оскільки страйк закінчився 20 листопада, кількість членів становила 40 000–50 000 осіб. Журналіст Алі Аалтонен, який служив лейтенантом у Російській імператорській армії, був названий першим головнокомандувачем Гвардії робітничого порядку.

Загальний страйк був першим випадком, коли гвардія робітничого порядку була використана як загальнонаціональна організація. У багатьох місцях фактично вони, а не страйкові комітети, керували страйком. Вартові діяли самостійно, вишукуючи в заможних будинках запаси їжі та зброю. Оскільки правий Охоронний Корпус був досить слабким, Гвардія Робітничого Порядку зазвичай могла діяти без будь-якого опору, хоча в деяких місцях Охоронний Корпус брався за зброю, що призводило до жорстоких зіткнень, провіщаючи наближення Громадянської війни.

Гвардія робітничого порядку була найпотужнішою в Гельсінкі, оскільки була озброєна російськими військами. Гельсінська гвардія захопила кілька сотень людей і вторглася в Будинок Станів, що завадило роботі Сенату. Лідери Соціал-демократичної партії різко засудили подібні дії, наполягаючи на взятті гвардійців під партійний контроль. Незабаром після загального страйку 16-18 грудня 1917 року в Домі робітників Тампере відбувся перший з'їзд Гвардії робітничого порядку. За новими правилами, прийнятими на зборах, гвардійці тепер перебували під безумовною владою Соціал-демократичної партії та Федерації профспілок.

Дрейф до війни Після того, як 6 грудня 1917 року Фінляндія здобула незалежність від радянської Росії, розбіжності та невдоволення все ще зростали. Коли страйкуючі робітники та Гвардія робітничого порядку зіткнулися з Корпусом захисту та правими, по всій країні поширилися інциденти. Безробітні демонстранти два дні оточили ратушу у Виборзі, а в Тампере міська рада була захоплена місцевою гвардією робітничого порядку. У Турку гвардія порядку зайняла міські установи та захопила начальника поліції. Подекуди Корпус захисту атакував лівих активістів.

6 січня Гельсінська гвардія робітничого порядку проголосила свою незалежність від Соціал-демократичної партії. Підрозділ було перейменовано в Гельсінкську Червону гвардію. Через три дні гвардія зайняла резиденцію генерал-губернатора Фінляндії. Тепер вона називалася Смольна, як штаб більшовиків у Санкт-Петербурзі. Того ж дня Гельсінська гвардія послала 200 осіб до Сіпо шукати зброю, заховану місцевим Корпусом захисту. Операція переросла в перестрілку, в якій було вбито двох червоних.

На початку 1918 року гвардія робітничого порядку мала ще дуже мало зброї. Наприклад, найбільша охорона в Гельсінкі мала на озброєнні всього 20-30 бойових гвинтівок. На початку січня головнокомандувач Алі Аалтонен вирушив до Санкт-Петербурга, щоб отримати у більшовиків зброю. 13 січня Аалтонен повідомив генеральний штаб про вантаж з 10 000 гвинтівок і 10 гармат, які протягом кількох тижнів будуть доставлені до Фінляндії. Одночасно Охоронний корпус готувався отримати 60 тис. гвинтівок з Німеччини.

До цього моменту багато з найбільших гвардій робітничого порядку були очолювані радикалами, які підштовхували фінський робітничий рух до збройного конфлікту. Вони більше не перебували під владою Соціал-демократичної партії чи Федерації профспілок. Щоб зберегти єдність робітничого руху, партійне керівництво було змушене піти на переговори з революційною гвардією. Багато провідних соціал-демократів, таких як Вяйньо Таннер, Тааві Тайніо та Еверт Гуттунен, були поміркованими і виступали проти збройної революції та дій Гвардії порядку.

19–23 січня у східній Фінляндії у Виборзі та Луумакі та в західній частині країни в Кійкці відбулися жорстокі сутички між Гвардією робітничого порядку та Корпусом захисту. У Виборзі, другому за величиною місті Фінляндії, Корпус захисту намагався захопити контроль, але був вигнаний з міста. Ще один серйозний інцидент стався в Луумакі, коли на залізничній станції Тааветті Корпус захисту захопив 200 гвинтівок. Через два дні Робітнича гвардія напала на Корпус захисту, щоб відібрати зброю.

Зрештою, 25 січня Сенат оголосив Корпус захисту урядовими військами. Соціал-демократи та робітничий рух витлумачили це як оголошення війни робітничому класу. У результаті гвардія Робітничого порядку та Гельсінська Червона гвардія були об'єднані у воєнізовану Червону гвардію Фінляндії (Suomen Punainen Kaarti), а пізно ввечері 26 січня було проголошено революцію, запаливши червоний ліхтар як знак на вежі Гельсінського залу робітників. Наказ про мобілізацію надійшов наступного ранку від виконавчого комітету Федерації профспілок, що збіглося зі спонтанним зіткненням Червоної гвардії та Корпусу захисту.

1918 Громадянська війна

Командири