Зовнішня політика Німеччини охоплює двосторонні відносини та членство в багатосторонніх форматах і міжнародних та регіональних організаціях (включаючи Європейський Союз, ООН, НАТО, G7), а також діяльність у сфері захисту прав людини, захисту клімату, гуманітарної допомоги та міграції.
Федеративна Республіка Німеччина (ФРН) є центральноєвропейською країною та членом Європейського Союзу, G4, G7, G20, Організації економічного співробітництва та розвитку та Організації Північноатлантичного договору (НАТО). Вона підтримує мережу з 229 дипломатичних представництв за кордоном і підтримує відносини з більш ніж 190 країнами. Як одна з провідних промислово розвинутих країн світу, вона визнана великою силою в європейських і глобальних справах. Німеччина також надає двосторонню економічну допомогу ряду країн, але кількість країн, які отримують допомогу, скоротилася зі 119 у 1998 році до 57 у 2008 році.«Институт Европы РАН» (PDF). 2015-10-03 tarixində arxivləşdirilib (PDF). İstifadə tarixi: 2015-06-01.
Формування основних зовнішньополітичних цілей та напрямів після об'єднання Німеччини
Після об'єднання Німеччини і зміни міжнародної ситуації виникла потреба у визначенні національних інтересів і напрямів зовнішньополітичних цілей. У 1994 році в урядовій Білій книзі про зовнішню політику та політику безпеки Німеччини було визначено 5 основних інтересів:
захист свободи, безпеки, територіальної цілісності та процвітання Німеччини; інтеграція Німеччини з європейськими демократіями в рамках Європейського Союзу; міцний і збалансований трансатлантичний альянс зі США як світовою державою; прагнення до згоди та партнерства зі східними сусідами та їх інтеграція в західні структури, а також формування нової системи європейської безпеки; повага до прав людини та справедливого світового економічного порядку, заснованого на вільній ринковій економіці.
Були також визначені напрями зовнішньої політики, зокрема, у сфері східної політики, виокремивши політику щодо країн Центральної та Східної Європи, Росії та Співдружності Незалежних Держав та країн Західних Балкан. Питання європейської інтеграції та трансатлантичних відносин були відокремлені від сфери західної політики. Ці припущення не зазнали суттєвих змін після приходу до влади в Німеччині соціал-демократичної та зеленої коаліції в 1998 році.
Історія міжнародних відносин Німеччини
До виникнення ФРН З середини 19 століття до 1989 року німецьке питання було в центрі європейської дипломатії та конфліктів. Таким чином, німецька зовнішня політика відіграла важливу роль у формуванні сучасної Європи.
Проте Німеччина як національна держава не існувала до 1871 року, коли у Дзеркальній залі Версальського палацу було проголошено Рейх. Але розвиток німецької єдності був важливим питанням у європейських відносинах після революції 1848 року, з одного боку, і приходу до влади Бісмарка, з іншого. Це визначило австро-прусські, а згодом і франко-прусські відносини. Отто фон Бісмарк, канцлер Пруссії з 1862 року, хотів досягти німецької єдності «залізом і кров'ю». Це передбачало напружені відносини з державами, які могли стати на шляху до цієї єдності та величі Німеччини. Молода Німецька імперія вимагала, щоб інші держави ставилися до неї як до рівної в європейській дипломатії. Це було постійною рисою німецької дипломатії, хоча з 1945 по 1990 роки вона могла здійснюватися лише в рамках обмеженого суверенітету.
Німеччина була створена як сучасна держава на противагу Франції та навколо Пруссії, якій вдалося виключити свого австрійського суперника з Німецького союзу, предка сучасної Німеччини.
Історія міжнародних відносин ФРН З моменту свого створення 23 травня 1949 року Федеративна Республіка Німеччина не мала особливого іміджу в міжнародних відносинах через свою недавню історію та окупацію її території іноземними державами. Під час холодної війни Німеччина, розділена залізною завісою, стала символом напруженості між Заходом і Сходом, а також полем політичної та ідеологічної битви в Європі. Однак Ostpolitik канцлера Віллі Брандта був головним фактором, який призвів до послаблення напруженості (фр. détente) навколо Югославії та відправки німецької федеральної армії в бій вперше після Другої світової війни.
Worldpolitik Після проголошення імперії в 1871 році Німеччина за кілька десятиліть наздогнала Сполучене Королівство на ціле століття. Його нова економічна сила штовхає його дивитися за кордон. У зв'язку з цим можна говорити про економічний і культурний імперіалізм. З 1879 року, коли Австро-Угорська імперія та Німецька імперія уклали австро-німецький союз, обидві країни почали економічне зближення. Ідея полягає в тому, щоб сформувати митний союз, щоб створити величезну зону вільної торгівлі в центрі Європи, де б продавалися німецькі товари. Рейх також є основним постачальником капіталу для Австро-Угорської імперіїa і b Елізабет Дю Рео, Ідея Європи в 20 столітті: від міфів до реальності, с. 64, Комплекси, 2001, (ISBN 2870278829). Османська імперія є ще одним ринком: Багдадбан, запущений у 1903 році, є відомим прикладом присутності Німеччини за кордономa b c і d Мішель Юде, Сучасна та сучасна Німеччина, Encyclopædia Universalis, DVD, 2007.. Цей економічний імперіалізм підтримується Пангерманістською лігою, заснованою в 1893 році. У 1905 році Ернст Гассе, професор Лейпцизького університету, опублікував Weltpolitik, підтримуючи теорії Фіхте, і стверджував: «Межа німецької нації є мова.» Територіальна експансія виправдовується бажанням об'єднати всіх німецькомовних людей в одній державі. Пангерманізм має певний вплив у ділових, політичних та наукових колах.
Німеччина також націлена на Османську імперію ↑ Філіп Моро Дефарж, Міжнародні відносини, Том 1: Регіональні питання, Сеуїл, 1993, очерт. лютий 2003 р., стор. 112., Африку та Тихий океан, де вона сподівається знайти дешеву сировину або навіть створити торговельні пункти для продажу своєї промислової продукції, але Франція, Сполучене Королівство та король Леопольд II від імені Бельгії давно розділили між собою Африку. Так само в Азії домінують англійська та французька держави. Німеччина, за винятком таких рідкісних місць, як Камерун, не може сподіватися отримати зони впливу в колоніях. Це підживлює його неприязнь до двох основних колоніальних держав. На Далекому Сході Німеччина отримує право зайняти бухту Цзяочжоу і будує там військово-морську базу Циндао. Північний схід Нової Гвінеї, кілька тихоокеанських архіпелагів (Маршалл, Палау, Бісмарк, Саломон, Кароліни, Маріани, частина Самоа) також стали колоніями, які високо цінувалися військовим флотом. На початку 20-го століття Рейх в ім'я світової політики, започаткованої його імператором Вільгельмом II, хотів закріпитися в Марокко. Після 1918 року ми виявили, що інтриги певних британських кіл проти бельгійської присутності в Конго здійснювалися німецькими агентами, переданими англійським консулом ірландського походження Роджером Кейсментом, у той час як махдистські війська воювали проти англійської присутності в Судані та бельгійських військ. В Бахр-ель-Газаль командував німецький агент під ім'ям Емін-паша. Також німецький торговець Стоукс постачав вогнепальну зброю африканським торговцям.
У 1905 році Вільгельм II відвідав Марокко, яке роком раніше перебувало під фінансовим контролем Франції, і заявив про свою незалежність. Цей «танжерський переворот» призвів до сплеску германофобії у Франції та проведення наступного року міжнародної конференції в Альхесірасі, на півдні Іспанії, яка також неявно встановила особливі «права» Франції над імперією Шеріфіан. Таким чином Німеччина бачить підрив своїх претензій на Марокко. На знак протесту проти поступового контролю Франції над Марокко Німеччина відправляє канонерський човен до Агадіру. Тоді напруженість досягає свого піку, і конфлікт здається неминучим. Зрештою, справа була вирішена завдяки політиці умиротворення президента Французької ради Жозефа Кайо. Франко-німецький договір 4 листопада 1911 року дозволяє обмін територіями в екваторіальній Африці, німецька колонія Камерун розширюється за рахунок додавання територій, що належать до французьких володінь Конго та Убангі-Шарі, проти яких Німеччина відмовляється від усіх претензій на Марокко↑ «Colonial alliances [архів ]», на rts.ch (консультації на 22 лютого 2016 року).
Більш ніж колонізація, Deutschtum im Ausland дозволяє вплив Німеччини за кордоном. По всьому світу проживає від десяти до дванадцяти мільйонів німецьких емігрантів і нащадків німців. Вони становлять цінну підтримку німецької пропаганди. У 1913 році закон Дельбрюка дозволяв емігрантам зберігати німецьке громадянство.
Німеччина в європейській грі Тому після приходу Німецької імперії Бісмарк намагався переконати своїх європейських сусідів, що більше немає причин боятися пангерманського націоналізму, але ситуація залишалася нестабільною ↑ Майкл Мертес, Клер Скальмовскі, «Німецькі питання в 20-МУ столітті: ідентичність, демократія, європейський баланс», Foreign Policies, 2000, № 4-5, с. 801..
Дійсно, після анексії Ельзасу та Лотарингії відносини між Францією та Рейхом були дуже напруженими. Канцлер Бісмарк прагне ізолювати Францію, щоб не дати їй сформувати союз проти Рейху. Спочатку Бісмарк прагнув встановити союзи з Австро-Угорщиною та Російською імперією, хоча обидві ці імперії мали гегемонські амбіції на Балканах. У 1872—1873 рр. «Антанта трьох імператорів» дипломатично ізолювала Францію. Він мав форму серії конвенцій, включаючи німецько-російський оборонний союз b і c П'єр Мільза, Міжнародні відносини з 1871 по 1914 рік, Інститут міжнародних досліджень, Женева, 2004—2005 роки.. Після Берлінського конгресу 1878 р. з питанням про розподіл європейської частини Османської імперії загострилося австро-російське суперництво на Балканах. Росія звинувачує Бісмарка в прихильності до австрійського союзника. Цар Олександр II оголошує угоду трьох імператорів недійсною. У 1879 році під керівництвом Бісмарка Австро-Угорщина і Німеччина підписали військовий союз. Це оборонний союз на випадок, якщо одна з двох держав зазнає нападу з боку Росії, і зобов'язання дотримуватися нейтралітету, якщо агресором є інша держава. Цар, бажаючи не бути ізольованим на європейській шахівниці, відновив зв'язки з двома центральними імперіями та знову увійшов до системи Бісмарка через угоду про нейтралітет.
У 1881 році Італія звернулася з проханням про інтеграцію в німецько-австрійську асоціацію на противагу Франції, яка закріпилася в Тунісі, території, на яку претендувала Італія. 20 травня, таким чином народжується тристороння угода: Троїстий союз. Але Італія не є надійним союзником: вона вимагає від Австрії Трентіно та Істрію .
Стримування французького духу помсти залишається проблемою зовнішньої політики бісмарківської Німеччини. Справа Шнебеле 1887 року залишається кульмінацією кризи. Війни вдалося уникнути. Для французьких націоналістів викрадення Шнебеле є провокацією Німеччини з метою збільшення її військових засобів і розв'язання превентивної війни. Німеччина, стурбована франко-російським зближенням, у 1887 році підписала з Росією пакт про контрстрахування. В березні 1890 року Бісмарк пішов у відставку, оскільки новий імператор (Вільгельм II) визнав договір про контрстрахування таким, що суперечить Троїстому союзу, і відмовився від поновлення. Це падіння системи Бісмарка. Росія, яку зневажав Вільгельм II, зближується з Францією.