Макс Форрестер Істмен (4 січня 1883 — 25 березня 1969) — американський письменник з питань літератури, філософії та суспільства, поет і видатний політичний діяч. Переїхавши до Нью-Йорка для навчання в аспірантурі, Істман вступив у радикальні кола в Гринвіч-Вілледж. Він підтримував соціалізм і став провідним покровителем Гарлемського ренесансу та активістом ряду ліберальних і радикальних ініціатив. Протягом кількох років він редагував «Меси». Разом зі своєю сестрою Крістал Істман у 1917 році він заснував The Liberator, радикальний журнал про політику та мистецтво.
Перебуваючи в Радянському Союзі з осені 1922 до літа 1924 року, Істмен перебував під впливом боротьби за владу між Левом Троцьким і Йосипом Сталіним і подій, які призвели до остаточного захоплення влади Сталіним. Будучи свідком Великої чистки та тоталітаризму Радянського Союзу, він різко критикував спочатку сталінізм, а потім комунізм і соціалізм загалом. Залишаючись атеїстом, він став прихильником вільної ринкової економіки та антикомунізму. У 1955 році він опублікував «Роздуми про крах соціалізму». Пізніше він частіше публікувався в National Review та інших консервативних журналах, але завжди залишався незалежним у своєму мисленні. Наприклад, він публічно виступав проти участі Сполучених Штатів у війні у В'єтнамі в 1960-х роках, раніше за інших.
Молодість і освіта Істмен народився 1883 року в Канандайгуа, округ Онтаріо, штат Нью-Йорк, четвертим з чотирьох дітей. Його старший брат помер наступного року у віці семи років. Його батько, Семюел Елайджа Істмен, був служителем Конгрегаційної церкви, а мати, Енніс Берта Форд, приєдналася до нього в 1889 році, будучи однією з перших жінок у Сполучених Штатах, висвячених у протестантській церкві. Вони разом служили пасторами в церкві Томаса К. Бічера поблизу Ельміри, штат Нью-Йорк. Ця місцевість була частиною «спаленого району», який на початку 19-го століття викликав великий релігійний ажіотаж, що призвів до заснування Церкви Адвентистів Сьомого Дня та руху Святих Останніх Днів. Крім того, релігія надихала такі соціальні причини, як аболіціонізм і підтримка Підземної залізниці. Через своїх батьків Макс в юності познайомився з їхнім другом, відомим письменником Семюелем Клеменсом, більш відомим як Марк Твен.
Істмен отримав ступінь бакалавра в коледжі Вільямса в 1905 році. Його добрим другом і сусідом по кімнаті у Вільямсі був Чарльз Віттлсі, пізніше відомий як командир «Загубленого батальйону» і герой Першої світової війни. З 1907 по 1911 рік Істмен здобував ступінь доктора філософії в Колумбійському університеті під керівництвом відомого філософа Джона Дьюї. Він також був членом товариств «Дельта Псі» та «Фі Бета Каппа».
Оселившись у Гринвіч-Вілледж зі своєю старшою сестрою Кристал Істмен, він долучився до політичної діяльності, зокрема допоміг заснувати Чоловічу лігу за виборчі права для жінок у 1910 році. Навчаючись у Колумбійському університеті, він був асистентом на кафедрі філософії, а також викладачем на кафедрі психології. Після виконання вимог для отримання докторського ступеня, він відмовився прийняти його і просто пішов у відставку в 1911 році. Літо і вихідні він проводив з Кристал у Кротоні-на-Гудзоні, де в 1916 році купив будинок.
Провідний радикал
Істмен став ключовою фігурою в лівій громаді Гринвіч-Вілледж і жив під її впливом протягом багатьох років. Він поєднав це зі своїм академічним досвідом, щоб дослідити різні інтереси, включаючи літературу, психологію та соціальні реформи. У 1913 році він став редактором провідного соціалістичного періодичного видання Америки The Masses, журналу, який поєднував соціальну філософію з мистецтвом. Його авторами під час його перебування були Шервуд Андерсон, Луїза Браянт, Флойд Делл, Емі Лоуелл, Мейбл Додж Луган, Роберт Майнор, Джон Рід, Карл Сендберг, Аптон Сінклер і Арт Янг. Того ж року Істмен опублікував «Насолоду від поезії», досліджуючи літературну метафору з психологічної точки зору. У цей період він також став відомим прихильником вільного кохання та контролю за народжуваністю.John Patrick Diggins, Up From Communism, Columbia University Press, later, Harper & Row, 1975, pp. 17–73.
У своїй першій редакційній статті для The Masses Істмен написав:Цей журнал належить і видається спільно його редакторами. Він не приносить дивідендів, і ніхто не намагається на ньому заробити. Революційний, а не реформаторський журнал; журнал з почуттям гумору і без поваги до респектабельних: відвертий, зарозумілий, зухвалий, який шукає істинні причини; журнал, спрямований проти жорсткості і догм, де б вони не зустрічалися; який друкує те, що занадто оголене або правдиве для преси, яка заробляє гроші; журнал, чия остаточна політика полягає в тому, щоб робити те, що йому подобається, і нікого не примиряти, навіть своїх читачів.The Masses, issue 1.
Численні викриття участі американців у Першій світовій війні, опубліковані в «The Masses», багато з яких були написані Істменом, викликали суперечки та реакцію влади. Істмена двічі звинувачували і судили відповідно до положень Закону про підбурювання до заколоту, але кожного разу його виправдовували. У своїй промові в липні 1917 року він скаржився, що агресивне переслідування урядом інакомислення означає, що «ви не можете навіть зібратися з думками, щоб не бути заарештованим за незаконне зібрання». У 1918 році «The Masses» був змушений закритись через звинувачення за Законом про шпигунство 1917 року
Істмен зібрав гроші, щоб відправити радикала Джона Ріда до Росії в 1917 році. Його журнал публікував статті Ріда з Росії, які пізніше були зібрані як «Десять днів, які потрясли світ», його відома розповідь про більшовицьку революцію.John Reed, Ten Days That Shook the World, Boni and Liveright, 1919; Max Eastman, Reflections on the Failure of Socialism, Devin-Adair, 1955, p. 10.
Істмен навіть виступив з антивоєнними промовами від імені Народної ради Америки за демократію та умови миру.Arnesen, Eric (Winter, 2018). «The Passions of Max Eastman.» Dissent. Retrieved April 1, 2019.
У 1919 році Істмен і його сестра Крістал (яка наступного року стала одним із засновників Американського союзу громадянських свобод) створили подібне видання під назвою <i id="mwgA">The Liberator</i>. Вони публікували таких письменників, як Е. Е. Каммінгс, Джон Дос Пассос, Ернест Хемінгуей, Хелен Келлер, Клод Маккей та Едмунд Вілсон. У 1922 році журнал був захоплений Робітничою партією Америки після триваючих фінансових проблем. У 1924 році The Liberator було об'єднано з двома іншими виданнями для створення The Workers Monthly. Істмен припинив свою співпрацю з журналом.
У 1922 році Істмен вирушив у подорож Радянським Союзом, щоб дізнатися про те, як радянська влада впроваджувала марксизм. Він пробув там рік і дев'ять місяців, спостерігаючи за боротьбою за владу між Левом Троцьким і Йосипом Сталіним. Після відвідин партійного з'їзду в травні 1924 року він покинув Росію в червні того ж року. Наступні три роки він жив у Європі.
Повернувшись до Сполучених Штатів у 1927 році, Істмен опублікував кілька робіт, в яких різко критикував сталінську систему, починаючи з есе «З часу смерті Леніна», написаного в 1925 році. У цьому есе він описав «Заповіт Леніна», копію якого Істмен контрабандою вивіз з Росії. У ньому Володимир Ленін пропонував зміни в структурі радянського уряду, критикував провідних членів радянського керівництва і пропонував усунути Сталіна з посади Генерального секретаря Радянської Комуністичної партії. Радянське керівництво засудило розповідь Істмена і використало партійну дисципліну, щоб змусити Троцького, який тоді ще був членом Політбюро, написати статтю, що заперечувала версію подій Істмена. В інших есеях Істмен описував умови для художників і політичних активістів у Росії. Такі есеї зробили Істмена непопулярним серед американських лівих того часу. У наступні роки його роботи на цю тему багато хто цитував як зліва, так і справа як тверезі та реалістичні описи радянської системи часів Сталіна.
Досвід Істмена в Радянському Союзі та його подальше навчання призвели до того, що він змінив свій погляд на марксизм у тому вигляді, в якому він практикувався в Радянській Росії за часів Сталіна. Однак його прихильність до лівих політичних ідей не зменшилася. Перебуваючи в Радянському Союзі, Істмен розпочав дружбу з Троцьким, яка тривала до заслання останнього до Мексики. У 1940 році Троцький був убитий там агентом Сталіна. Опанувавши російську мову трохи більше ніж за рік, Істмен переклав англійською кілька робіт Троцького, в тому числі його монументальну тритомну «Історію російської революції». Він також переклав і опублікував твори поета Олександра Пушкіна, в тому числі «Габріеліаду».
Протягом 1930-х років Істмен продовжував писати критику сучасної літератури. Він опублікував кілька праць, у яких критикував Джеймса Джойса та інших письменників-модерністів, які, як він стверджував, плекали «Культ нерозбірливості». Вони викликали суперечки в той час, коли модерністів дуже захоплювали. Коли Істмен запитав Джойса, чому його книга написана в дуже складному стилі, Джойс відповів: «Щоб зайняти критиків протягом трьохсот років».Eastman, Max, "The Cult of Unintelligibility, " Harper's Magazine, clviii, April 1929, pp. 632—639.
Істмен опублікував книги «Літературний розум» (1931) та «Насолода сміху» (1936), в яких він також критикував деякі елементи теорії Фройда. У 1930-х роках він дискутував про значення марксизму з філософом Сідні Хуком (як і Істмен, він навчався у Джона Дьюї в Колумбійському університеті) під час низки публічних дискусій. Істмен був мандрівним лектором протягом 1930-х і 1940-х років, коли він виступав з лекціями на різні літературні та соціальні теми в містах по всій країні.
Внесок у рух за права жінок Істмен був видатним учасником руху за права жінок на початку 20-го століття. Він був президентом Чоловічої ліги рівних виборчих прав у Нью-Йорку та одним із засновників Чоловічої ліги за виборчі права жінок у Нью-Йорку в 1910 році. У 1913 році він виступив у коледжі Брін Мор з промовою на тему жіночого виборчого права під назвою «Виборче право для жінок і чому я в нього вірю».
Зміна політичних переконань
Після Великої депресії Істмен почав відмовлятися від своїх соціалістичних переконань, дедалі критичніше ставлячись до ідей Карла Маркса, Торстейна Веблена та Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля, якими він колись захоплювався.
У 1941 році він був найнятий на посаду мандрівного редактора журналу «Reader's Digest», яку обіймав до кінця свого життя. Приблизно в цей час він також став другом і шанувальником відомих економістів вільного ринку Фрідріха Гаєка, Людвіга фон Мізеса та Вільгельма Рьопке. Він був союзником американських письменників Джеймса Бернема, Джона Чемберлена та Джона Дос Пассоса. Нобелівський лауреат економіст Хайєк згадував про життя Істмена і його заперечення соціалізму у своїй широко відомій книзі «Шлях до рабства». Істмен домовився про серіалізацію роботи Гаєка в журналі «Рідерз Дайджест». Пізніше Істмен писав критичні статті про соціалізм для The Freeman, раннього лібертаріанського видання, яке редагували його друзі Джон Чемберлен та Генрі Гацлітт.
Спочатку Істмен підтримував Комітет Палати представників з антиамериканської діяльності (HUAC) та публічні нападки сенатора Джозефа Маккарті на вплив комунізму. На початку 1950-х років антикомуністичні статті Істмена в «Рідерз Дайджест», «Фрімен» і National Review відіграли важливу роль у тому, що стало відомим як маккартизм. Однак незабаром він прийшов до переконання, що антикомуністичний рух був «захоплений реакційними силами, які переплутали прагнення до соціальної справедливості з комуністичною зрадою». У 1955 році його відмова від лівих поглядів досягла найвищої точки, коли він опублікував книгу «Роздуми про провал соціалізму». До цього часу він прийшов до переконання, що більшовицька революція «замість того, щоб принести свободу, породила найдосконалішу тиранію в усій історії». Також у 1955 році він став одним з перших редакторів консервативного журналу National Review.