Політоло́гія, або політична наука (, ; від (, politikos — суспільний, громадський, , polis — місто, politika — державні й суспільні справи), — соціально-гуманітарна наука про політику, її роль і функції в житті суспільства, зокрема, про її теорію; функції політичної системи та влади; функції і характер держави; сутність, форми та методи діяльності суб'єктів політики та закономірності і випадковості розвитку політичного процесу; про проблеми глобальної політики, зокрема, міжнародних відносин.
Дослідження політики у політології міждисциплінарні і відображаються у їх інтеграції з іншими дисциплінамиKazimierz Opałek, Zagadnienia teorii prawa i teorii polityki, Państwowe Wydawnictwo Naukowe, Warszawa 1983, strona 256., насамперед із соціологією, психологією, правом. Політологія ж вивчає їх, інтегруючи в себе окремі аспекти цих дисциплін.
Термінологія науки Польська дослідниця Барбара Вітковська-Розчека у дослідженні проблем політичної науки розглядає терміни: політологія, політична наука та політичні науки як синоніми.(Barbara Witkowska-Rozciecha, Problemy metod badawczych nauki o polityce, Studia Nauk Politycznych, numer 1 (23) z 1976 roku)
Категорії науки Три категорії (ключові поняття) політичної науки: влада, держава і політика.
Історія дисципліни Історію розвитку політичних знань можна умовно розділити на три періоди: Донауковий, зокрема Філософський — до середини ХІХ ст.; Емпіричний — з середини XIX ст. по 1948 р.; Рефлексія — від 1948 р. до наших днів.
Донауковий період накопичення політичних знань
Міфологічний етап Почався в Стародавньому світі з політичної думки Стародавнього Сходу. Знання про політику (зокрема владу — (від. гр. logos — слово, поняття, вчення — букв. політична епістемологія, політзнання) починає накопичуватись разом з виникненням самої політичної влади. Волхви Давньої України, жерці Стародавнього Єгипту, мудреці імператорів Давнього Китаю володіли певними політичними знаннями і відбивали їх у політичних вченнях релігійного чи міфологічного забарвлення.
В цей період і влада і знання про неї були справою невеликої, закритої групи людей, яка могла набувати рис касти, яку український політичний мислитель та ідеолог першої половини ХХ ст. Дмитро Донцов називав провідною верствою, яка розглядала політику як політичне мистецтво.
Філософський етап Серед представників цього етапу у античному світі виділяють: Демокріта з Абдери, який виступав за демократичну форму правління; засновників політичної філософії — Платона, теоретика тоталітаризму, і Аристотеля — який наголосив на необхідності маневрування між конкуруючими інтересами різних соціальних груп; Цицерона, оратора, який багато зробив для вдосконалення політичної думки Античності.
Найбільш відомі з праць цього періоду розвитку політичної думки, що дійшли до сьогодні: Античність: «Політика» Аристотеля, «Держава» Платона, Цицерона. Середньовіччя: «Про град Божий» Аврелія Августина, Фоми Аквінського і його послідовників з Саламанкської школи.
В Західній Європі політичні знання починають набувати характеру політичної філософії на межі Середньовіччя та Нового часу, коли мислителі почали пояснювати політичні процеси за допомогою філософських підходів і методів.
Основи європейської політичної філософії з цього часу почали закладати Н. Макіавеллі — італійський мислитель з Флоренції (XVI ст.), який вважається засновником сучасної політичної соціології, І. Кант, Ж. Боден, Т. Гоббс, Дж. Лок, Ш.-Л. Монтеск'є, Дж. Б. Віко та ін. Відповідно у цей час галузь знань про політику отримала нову назву — політична філософія.
Найбільш відомі з праць з цього періоду розвитку політичної думки, що дійшли до сьогодні: Відродження: Макіавеллі, «Державець», «Міркування про першу декаду Тита Лівія» — відмова від погляду на політику як предмет божественного провидіння, влада монархів розглядається як цілком людське явище, тому книга Макіавеллі досі сприймається багатьма як зразок крайнього політичного цинізму. Новий час: Спіноза, «Богословсько-політичний трактат»; Гоббс, «Левіафан»; Локк, «Два трактати про правління». Твори просвітителів (Монтеск'є, Вольтер, Руссо). Цей період розвитку галузі тривав до середини XIX століття. Його представниками були також — соціалісти-утопісти (Оуен, Фур'є, Сен-Сімон), Ф. Ніцше З ХХ ст. — тоталітарна політична думка (праці А. Гітлера, М. Каддафі, представників «історичного матеріалізму»). Її противники — Поппер, «Відкрите суспільство та його вороги».
Розвиток політичної науки в модерний період Знання про політику починають набувати характеру науки в європейський Новий час. Починається вивчення політики науковими методами. Перші кафедри політичної науки відкрились у 1640-х рр. — в Республіці Сполучених Провінцій (університет Лейдена) і королівстві Швеція (університет Упсали).
Однак в провідних державах Заходу як самостійна наукова і навчальна дисципліна політична наука сформувалась набагато пізніше — в другій половині XIX ст., коли почався емпіричний етап розвитку науки, який тривав до 1945 року, почалося викладання політичної науки в навчальних закладах. Великий вплив на її розвиток справила соціологія, зокрема марксизму.
У США 1857 року Ф. Лейбер починає читати цей курс у Колумбійському коледжі, в 1880 р. у цьому ж коледжі створюється перша школа політичної науки, що поклало початок активному формуванню в США системи політологічних навчальних і наукових закладів. 1903 роком датується створення Американської асоціації політичних наук. Це пов'язано з розвитком капіталізму та банківської системи, демократичних інституцій та потребі у формуванні фахового підходу до політичного та адміністративного управління запитом на кадри для сфери активних комунікацій в ієрархії координаційного управління колоніальних держав, до числа яких США увійшли з перемогою в Іспано-американській війні 1898 р. Тому у 1920—1930-ті рр. центром розвитку науки стають США.
1896 року італійський політолог і соціолог Г. Моска опублікував книгу «Елементи політичної науки», що дало підстави говорити про поширення політичної науки у Європі, починаючи з кінця XIX ст..
Найвідоміші праці періоду: з XIX ст. — соціальні концепції К. Маркса, М. Вебера і Г. Спенсера.
З ХХ ст. — труди Римського клубу.
Необхідність ідеологічної боротьби з СРСР наприкінці 1940-х, однією з ідеологічних платформ якого була політична економія (див. Політологія СРСР), а також бурхливий повоєнний розвиток такого напрямку соціології як політтехнологія, спонукала політичну еліту країн НАТО, зняти негласне табу з цієї теми, доповнивши її політтехнологією, і оформити як самостійну галузь наукового знання; до того коло питань, пов'язаних з теорією державного устрою, розглядався в рамках соціальної філософії, а з кінця XIX століття — і в соціології.
Становлення політичної науки у глобальному масштабі завершилося на Міжнародному колоквіумі з політичних наук (Париж, 1948 р.), який був організований з ініціативи ЮНЕСКО. На цьому семінарі було окреслено предмет цієї науки, рекомендовано включити курс політичної науки як загальнообов'язкової загальноосвітньої дисципліни в систему вищої освіти.
Складові Згаданий семінар визначило чотири складові політичної науки:Za: Henryk Groszyk, Francuska koncepcja nauki politycznej, Państwowe Wydawnictwo Naukowe, Warszawa 1968, strony 45-46.
Історія політичної думки і теорія політики;
Політичні інститути і процеси в тому числі конституція; центральний уряд; регіональні та місцеві органи влади; державне управління; економічні та соціальні функції Уряду; порівняння політичних інститутів
Політичні партії громадські організації і групи тиску в тому числі політичні партії; громадські групи та асоціації; участь громадян в управлінні управління; громадська думка;
Теорія міжнародних відносин, політики і права в тому числі зовнішня політика; міжнародні організації міжнародне право.
1949 року утворено Міжнародну асоціацію політичних наук.
Дослідження Політична філософія Політична система Аналіз політики Державна політика Державне управління Ідеологія Теорія Ігор Псефологія (система голосування і поведінка виборців) Економічна політика Геополітика і політична географія публічна політика Політичні відносини Національна система Аналіз транснаціональної політики Політика між масами і урядом Дослідження Глобалізація Політичний розвиток Теорія міжнародних відносин Політичний аналіз закордонних процесів Дослідження конфлікту, аналіз конфлікту, міжнародне право і політичні дослідження державного управління і місцевий уряд Політична міфологія Політична психологія, поведінка бюрократії, адміністрації і судів Законодавчий процес та публічне право Повноваження в міжнародних відносинах і теорія сили і сила взагалі. Політичні дослідження релігії
Об'єкт дослідження науки Політична влада, основи її правової системи, визначення засад її легітимності, з'ясування механізмів забезпечення її стабільності і оптимальності з погляду правління. Крім цього, об'єктом вивчення політичної науки є політика, політична сфера суспільного життя.
Предмет дослідження науки В уявленні багатьох вчених політологія являє собою міждисциплінарну науку, предметом вивчення якої є Закономірності взаємин соціальних суб'єктів з приводу політичної влади; тенденції і закони функціонування і розвитку політичного життя, які відображають реальний процес включення суб'єктів політики в діяльність з реалізацією політичної влади і політичних інтересів.
Але в той же час багато вчених дотримуються протилежної точки зору, вважаючи, що немає особливих підстав для відкриття «вічних» істин і «незмінних» політичних законівСоловьёв А. И. Политология: Политическая теория, политические технологии: Учебник для студентов вузов. — М.:Аспект пресс, 2001. — 559 с.. На їхню думку, часто прихильники пошуку політичних законів не враховують головного — те, що один теоретик розглядає як «прогрес», для іншого виявляється регресом.
Проблеми, якими займається політологія, можна розділити на три великі блоки:Гаджиев К. С. Политическая наука. Ч. 1. — М.: Межд. Отн., 1994. — С. 7 філософські та ідейно-теоретичні підстави політики, системоутворюючі ознаки і найважливіші характеристики підсистеми політичного, політичні феномени, властиві тому чи іншому конкретному періоду історії; політичні системи і політична культура, їх відмінності і подібності, переваги та недоліки, політичні режими, умови їх зміни і т. ін.; політичні інститути, політичний процес, політична поведінка і т. ін.
Методологія політичної науки Методологія науки охоплює три групи компонентів: принципи дослідження, дослідницькі підходи і конкретні методи дослідження.
Принципи політичної науки Об'єктивність; Верифікованість.
Основні підходи політичної науки Методологічні підходи політичної науки — це концептуальні практико-теоретичні підходи до її наукового дослідження, що об'єднують сукупності специфічних методів політичної науки: В політичній науці існує багато підходів.Budiardjo, Miriam (2008) Dasar-dasar Ilmu Politik. Jakarta: PT Gramedia Pustaka Utama Серед них виділяють: Історичний — полягає у вивченні політичних процесів, явищ, політичних систем в історичному плані з точки зору їх історичного взаємозв'язку та розвитку. Інституційний — вивчення інститутів, за допомогою яких здійснюється політична діяльність (держави, партій, рухів, об'єднань тощо). В рамках інституціонального підходу зокрема виділяють: інституціональний (традиційний інституціоналізм), поведінковий підхід (* Біхевіоралізм) і теорію раціонального вибору (раціональний вибір), а також [новий інституційний підхід] (новий інституціоналізм). Всі три варіанти цього підходу мають власні точки зору на вивчення політичної науки і критикують одне одного та інші підходи. Ядром концепції «раціонального вибору» є теза про те, що людина як найважливіший суб'єкт глобальної політики є «розумною» істотою і в цій якості завжди має цілі, які відображають її оцінку власної «користі».