Готська війна (377—382) — це війна між Східною Римською імперією з союзом варварських племен на чолі з готами. Конфлікт мав значний вплив на історію Європи, а також на подальшу міграцію та осідання германських племен на території Західної Європи.
Перебіг Війна почалася 377 року невдовзі після мирного переселення готів у Фракію і завершилася 382 року поселенням готів у придунайських римських провінціях на правах федератів імперії. Римсько-готська війна стала однією з перших і найважливіших подій Великого переселення народів. Готська війна проти Східної Римської імперії, і зокрема битва під Адріанополем, зазвичай розглядається як головний поворотний момент в історії Римської імперії, перша з низки подій наступного століття, які могли дати початок краху Західної Римської імперії, хоча її остаточне значення для падіння імперії все ще обговорюється. Це була одна з багатьох готських воєн з Римською імперією. Її результатом стали значне посилення впливу варварів-германців на внутрішнє життя Східної Римської імперії та початок руйнування цілісності імперії.
Початково, великі чисельні групи готів шукали притулку в Римській імперії, оскільки їхні землі були охоплені гунською небезпекою. Але конфлікти з військами Риму, корупція та несприятливі умови призвели до невдоволення готського населення, що призвело до повстання. У 376 році готи під проводом їхнього лідера Фрідігерна виступили проти Римської імперії. Протягом наступних років війна тривала змінним успіхом для обох сторін. В 378 році, при битві при Адріанополі, готи завдали важкої поразки римській армії та вбили імператора Валента. У 382 році, після тривалого переговорного процесу, було укладено мирний договір між Римською імперією та готами. В рамках договору було передбачено відведення територій для готських поселень, а також обмеження прав та обов'язків готського населення. Проте, цей конфлікт став прологом до подальших міграційних хвиль германських племен, які вплинули на політичну та соціальну структуру Європи.
Передісторія Незадовго після проголошення Валента своїм братом, Валентиніаном, співправителем-імператором східної частини Римської імперії, у Константинополі підняв заколот воєначальник Прокопій. Готи надали допомогу Прокопію і вислали загін у 3 тисячі воїнів, проте вони не встигли взяти участі в бойових діях, оскільки Валент зміг швидко придушити заколот, після чого Прокопія було страчено. Готи, що прибули на допомогу, були роззброєні та затримані біля придунайських фортець.
Коли готські вожді зажадали повернення полонених, імператор Валент вирішив діяти на випередження і навесні 367 атакував місця проживання готів за нижнім Дунаєм. Перший похід не приніс успіху імператору, бо варварам вдалося зникнути в горах. Наступного року Валенту також не пощастило — похід зірвався через рясний розлив Дунаю. У 369 році імператору врешті вдалося просунутися вглиб варварських земель, де і сталася перша битва з готами-тервінгами, що були під керівництвом вождя Атанаріха. Результатом цієї битви стала поразка готів і втеча Антаріха. Згідно з Зосимою, Валент вислав легкі пошукові загони в місця, де за його даними могли ховатися готи, з обіцянкою платити за кожну голову ворога. Крім втрат у боях внаслідок 3-річної війни готи стали зазнавати поневірянь через відсутність торгівлі з імперією. Вони запросили мир, який був укладений між імператором Валентом і вождем Атанаріхом на гребному судні посередині Дунаю. Аміан Марцеллін, 27.5.
Нашестя гунів Нашестя гунів у 377 році на територію Римської імперії було одним із ключових факторів у готській війні 377—382 років. На початку 370-х років у Північне Причорномор'я увірвалися племена гунів. Спочатку їх удар прийняли алани, потім у зіткнення з новою невідомою силою вступили готи-гревтунги під керівництво прославленого в німецькому епосі вождя Германаріха. Відомості про гото-гуннські війни дійшли до наших часів завдяки історикам Амміану Марцелліну та Йордану. Під час цієї кривавої війни Германаріх помер, а його наступника, Вітімира чекала та сама доля. Плем'я гревтунгів, очолюване двома новими вождями Алафеєм та Сафраком, було змушено відступити під сильним натиском з боку гунів та аланів до Дністра. До річки підійшли також готи-тервінги Атанаріха, щоб затримати просування гунів на берегах річки. Однак гуни обійшли вночі передовий заслін готів і раптово напали на їхній основний табір. Атанаріх утік і почав організовувати нову лінію оборони вже на річці Прут та готи були вже зломлені.
Переселення готів до Фракії У результаті гото-гунських війн частина готських племен підкорилася гунам, інші ж були зігнані з місць постійного проживання і зібралися на північ від нижнього Дунаю. Нестача життєвих запасів у тих місцях і постійна загроза гуннських набігів і змусили їх шукати притулку на римській території на південь від Дунаю, у східній Фракії.
Амміан Марцеллін так повідомив про рішення готських племен:
«Після тривалих нарад про те, яке місце обрати для поселення, вони вирішили, що найбільш придатним для них притулком буде Фракія; на користь цього говорили два міркування: по-перше, ця країна має багаті пасовища і, по-друге, вона відокремлена потужною течією Істра від просторів, які вже відкриті для перун чужоземного Марса.» Аміан Марцеллін, 31.3.
На лівому березі Дунаю зібрався величезний натовп майже 200 000 чоловік за оцінкою Євнапія. Римляни перебили тих варварів, котрі ризикнули переправитися на правий берег. Тоді готи відправили послів до Валента з проханням дозволу поселити свій народ у межах Імперії. Імператор дозволив переправу варварам через Дунай із наміром використовувати їхні людські ресурси для зміцнення своєї армії. Готам мали надати землю для обробки і провіант на перший час.
Тервінгам, ймовірно, дозволили переправитися у фортецю Дуросторум або поблизу неї.Верес, 2005, стор. 158. За словами Амміана Марцелліна, римляни переправляли їх на човнах, плотах і в порожнистих стовбурах дерев;
«старанно подбали про те, щоб жоден майбутній руйнівник Римської держави не залишився позаду, навіть якщо його вразить смертельна хвороба»
Незважаючи на це, річка розлилася через дощ, і багато з них потонули. Амміан Марцеллін, 31.4. Важливо зазначити, що у готів мала бути конфіскована їхня зброя, але чи через те, що римлянам дали хабар, чи через те, що у римлян не було робочої сили, щоб перевірити всіх прибулих воїнів, багатьом готам дозволили залишити свою зброю.
«Цар з Антіохії наказав римським воєначальникам прийняти насамперед недорослих скіфів, перепровадити їх у римські володіння і тримати дбайливо у заставі; потім, стоячи на березі, іншим скіфам, здатним носити зброю, не раніше доставити судна для переправи на інший берег і не раніше приймати їх, доки вони не складуть зброї і не будуть абсолютно беззбройні. <…> Коротко сказати, кожен думав тільки про те, щоб наповнити дім рабами, маєтку — пастухами і задовольнити свою шалену хтивість. Соромно і беззаконно спокушені такими предметами, воєначальники прийняли скіфів озброєних.» Євнапій, фр. 43 // Пров. Дестуніса (Візантійські історики, 1860)
Першими переправилося готське плем'я тервінгів вождів Алавіва та Фрітігерна. Інше плем'я тервінгів під керівництвом Атанаріха пішло лівим берегом Дунаю вгору, витісняючи сарматів. Готські племена гревтунгів вождів Алафея і Сафрака та плем'я Фарнобія не отримали дозволу на переправу, але скориставшись відволіканням римських солдатів на охорону тервінгів, висадилися на правому березі Дунаю. Всі готи, що були переправлені були розміщені уздовж південного берега Дунаю в Нижній Мезії, очікуючи розподілу земель. Проте, внаслідок зловживань римського намісника у Фракії, коміта Лупіцина, готи не отримали продовольства у достатній кількості та були змушені обмінювати на нього своїх дітей.
Повстання готів Римська логістика не могла впоратися з величезною кількістю людей, і чиновники під командуванням Лупіцина просто розпродали більшу частину їжі, перш ніж вона потрапила до рук готів. Так як готів не допускали до римських міст для покупки провіанту під стінами Маркіанополя розгорівся локальний конфлікт. Озлоблені і незадоволені готи перебили невеликий римський загін солдатів. У цей час у місті гостювали Фрітігерн і Алавівус та невелика група їхніх супроводжуючих. У відповідь Лупіцин наказав перебити зброєносців Фрітігерна, проте вождь зумів вирватися. Переживши нічний хаос і попередні приниження, Фрітігерн і тервінги вирішили, що настав час порушити договір і повстати проти римлян, і грейтунги негайно приєдналися до них. Лупіцин і його армія вступили в битву під Марціанаполем і були знищені. Всі молодші офіцери були вбиті, військові штандарти були втрачені, а готи отримали нову зброю та обладунки від мертвих римських солдатів. Лупіцин вижив і втік назад до Марціанополя. Тоді тервінги почали здійснювати набіги та грабувати регіон. Про це Марцеллін написав так: «За дев'ять миль від міста, він зупинився в готовності прийняти бій. Побачивши це, варвари кинулися на безтурботні загони наших і, притиснувши до грудей щити, вражали списами та мечами кожного, хто був на їхньому шляху. У кривавому запеклому бою впала велика частина воїнів, втрачені були прапори, впали офіцери за винятком злощасного командира, який думав, поки інші боролися, тільки про те, як би врятуватися втечею, і на весь опор поскакав у місто.»Аммиан Марцеллин, 31.5.9.
Варвари розійшлися по всій території Фракії, займаючись грабунками та вбивствами. Під Адріанополем до них приєдналися загони готів Сферіда та Колії, які найнялися на службу імперії задовго до цих подій, але яких місцеве населення хотіло роззброїти. Робітники із золотих копалень також приєдналися до повсталих готів. Військо Фрітігерна взяло в облогу Адріанополь, але не маючи обладнання та досвіду для проведення облоги та втративши багато людей, вони покинули місто. Фрітігерн заявив, що тепер він «зберігає мир за стінами». Імператор Валент у цей час був зайнятий підготовкою війни з персами у Сирії. Він послав на придушення повстання воєначальників Профутура та Траяна з легіонами з Вірменії. Валент також звернувся за допомогою до імператора Західної Римської імперії Граціана, свого співімператора та племінника. Траян і Профутур прибули на чолі військ вірмен, але Фрігерід, який очолював паннонські та трансальпійські допоміжні війська, захворів на подагру. Рікомер, який очолював військо, відрізане від палатинської армії Граціана, прийняв командування об'єднаними силами за взаємною згодою інших лідерів, ймовірно, у Марціанополі. Готи відступили на північ від гір Гемус, і римляни рушили до бою. У місці під назвою Ad Salices вони вступили у бій.
Жодна зі сторін не зуміла здобути перемогиВус О. В. Римско-готская война 377—382 гг. в кровопролитній битві в містечку Саліцій: «Все це трапилося в рік консульства Граціана вчетверте і Меробавда, коли час уже йшов до осені.»Аммиан Марцеллин, 31.8.2. Марцеллін назвав результат битви сумним і зауважив: «Відомо, втім, що римляни, значно поступалися числом незліченним полчищам варварів, з якими вони билися, зазнали тяжких втрат, але завдали також жорстоких втрат варварам.»
Після битви римляни відступили до Марціанополя, а готи Фрітігерна провели сім днів у своєму фортеці, перш ніж вирушити. Тієї осені Рікомер повернувся до Галлії, щоб зібрати більше військ для кампанії наступного року.
Валент передав командування Сатурніну. Оцінивши співвідношення сил, той стягнув війська до міст, не сподіваючись утримати гірські проходи. Римляни сподівалися послабити ворога за допомогою зими та голоду, а потім заманити Фрітігерна у відкриту битву на рівнинах між горами Гемус і Дунаєм, щоб добити його. Готи, знову голодні та зневірені, намагалися прорватися через перевали, але кожного разу їх відбивали. Потім Фрітігерн запросив на допомогу найманців гунів і аланів, які значно посилили його військо. Сатурнін, зрозумівши, що більше не може відбивати ці напади, відмовився від блокади та відступив. Таким чином, готи продовжили свої набіги, досягнувши Родопських гір і Геллеспонту.