«Людина-слон» (), справжнє ім'я Джозеф Кері Меррік (; 5 серпня 1862, Лестер — 11 квітня 1890, Королівський шпиталь Лондона, Вайтчепел) — англієць, відомий через надзвичайну деформацію тіла.
Меррік народився в Лестері та почав аномально розвиватися у віці п'яти років. Він мав велику кісткову шишку на лобі, нарости на шкірі, збільшені стопи та руки різного розміру. Після смерті матері Мерріка відкинули батько та мачуха, він переїхав до дядька, а у 17 років потрапив до робітничого будинку Лестерського союзу. З 1874 року він брав участь у фрік-шоу під сценічним ім'ям «Людина-слон». Після знайомства з хірургом Фредеріком Трівзом Меррік оселився в лондонському шпиталі, ставши відомим у лондонському суспільстві. Його відвідували заможні леді та джентльмени, в тому числі Олександра, принцеса Уельська. Меррік загинув у шпиталі, коли йому було 27 років. Офіційною причиною смерті була асфіксія, але Трівз дійшов висновку, що Меррік помер від вивиху шиї.
Історія Мерріка була майже забутою, поки увагу до неї наприкінці сімдесятих не привернули п'єса Бернарда Померанса (1979) та фільм Девіда Лінча «Людина-слон» (1980). Точна причина деформацій Мерріка залишається незрозумілою, але припускали, що у нього були нейрофіброматоз або синдром Протея.
Біографія
Раннє життя і сім'я
Джозеф Кері Меррік народився 5 серпня 1862 року у Лестері, в родині Джозефа Роклі Мерріка (бл. 1838—1897) та його дружини Мері Джейн (бл. 1837—1873), уродженої Поттертон. Джозеф Роклі Меррік був сином лондонського ткача Барнабаса Мерріка (1791—1856), який переїхав до Лестера у 1820-х або 1830-х роках, та його третьої дружини Сари Роклі. Мері Джейн Поттертон народилася в Евінґтоні в Лестерширі, була дочкою сільскогосподарського робітника Вільяма ПоттертонаThe National Archives: HO107/2087, f.666, p.12. В молодості вона працювала хатньою робітницею в Лестері, а 1861 року одружилася з Джозефом Роклі Мерріком, що працював на складі.
Джозеф-молодший був здоровим при народженні та не мав зовнішніх анатомічних ознак або симптомів будь-якого розладу протягом перших кількох років життя. Він був названий Джозефом на честь батька, а середнє ім'я Кері отримав від матері-баптистки, на честь проповідника Вільяма Кері. У Мерріків було ще двоє дітей: Вільям Артур народився в січні 1866 року, помер від скарлатини 21 грудня 1870 року у віці чотирьох років і був похований на Різдво 1870 року; Маріон Еліза народилася 28 вересня 1867 року, мала фізичні вади та померла від мієліту і «припадків» 19 березня 1891 року у віці 23 років. Вільям похований разом з матір'ю, тітками та дядьками на кладовищі Велфорд Роуд у Лестері; Маріон похована разом з батьком на кладовищі Белґрейв у Лестері. На надгробку Мері Джейн помилково зазначено, що у неї було четверо дітей. Певний час дослідники вважали, що її четвертою дитиною був Джон Томас Меррік (нар. 21 квітня 1864 року), який помер від віспи 24 липня того ж року, але після перевірки записів про народження з'ясувалося, що він не був родичем Джозефа і Мері Джейн Меррік.
У брошурі «Автобіографія Джозефа Кері Мерріка», виданій близько 1884 року для супроводу виставки Мерріка, стверджується, що він почав проявляти анатомічні ознаки приблизно у п'ятирічному віці, з «товстою горбистою шкірою ... як у слона, і майже такого ж кольору»"The Autobiography of Joseph Carey Merrick". Згідно зі статтею 1930 року в «Ілюстрованій лестерській хроніці», коли Мерріку був 21 місяць, у нього почали з'являтися припухлості на губах, а потім — кісткова шишка на лобі й шорсткість шкіри. Поки він зростав, стала помітна різниця між розміром його лівої та правої рук, а обидві стопи значно збільшилися. Сім'я Мерріків пояснювала симптоми тим, що коли Мері Джейн була вагітна ним, її збив та налякав ярмарковий слон. Концепція материнського враження — що емоційні переживання вагітних жінок можуть мати тривалий фізичний вплив на їхніх ще ненароджених дітей — все ще була поширена в Британії XIX століття. Меррік вважав це причиною своєї інвалідності протягом усього життя.
На додаток до уроджених деформацій, в дитинстві Меррік впав і пошкодив ліве стегно. Місце травми інфікувалося і залишило його назавжди інвалідом. Попри фізичні вади, Меррік відвідував школу і був дуже близьким із матір'ю. Вона була вчителькою недільної школи, а батько працював машиністом на бавовняній фабриці, а також займався галантерейним бізнесом. Мері Джейн Меррік померла від бронхопневмонії 29 травня 1873 року, через два з половиною роки після смерті молодшого сина Вільяма. Джозеф Роклі Меррік переїхав з двома дітьми до місис Емми Вуд Антілл, вдови з власними дітьми. Вони одружилися 3 грудня 1874 року.
Працевлаштування Меррік покинув школу у віці 13 років, що було звичайною справою для того часу. Його домашнє життя тепер було «суцільними злиднями», і ні батько, ні мачуха не виявляли до нього прихильності. Він тікав з дому декілька разів, але батько щоразу повертав його назад. Покинувши школу, він знайшов роботу на фабриці, де скручував сигари, але за три роки деформація його правої руки прогресувала настільки, що він більше не мав змоги працювати. Безробітний, він проводив дні, блукаючи вулицями, шукаючи роботу та уникаючи насмішок мачухи.
Оскільки Меррік ставав все більшим фінансовим тягарем для сім'ї, батько отримав для нього ліцензію лоточника, що дозволило йому заробляти гроші, продаючи галантерейні вироби. Ця спроба була невдалою, оскільки деформації обличчя Мерріка робили його мову все більш нерозбірливою, а потенційні клієнти з жахом реагували на його зовнішній вигляд. Він ходив від будинку до будинку, але люди відмовлялися відчиняти йому двері, і тепер вони не лише витріщалися на нього, але і йшли за ним з цікавості. Меррік не зміг заробити достатньо грошей, щоб утримувати себе як лоточника. Коли одного разу в 1877 році після повернення додому його жорстоко побив батько, підліток пішов з дому назавжди.
Бездомний Меррік опинився на вулицях Лестера. Його дядько, перукар Чарльз Меррік, дізнався про ситуацію, в якій опинився племінник, розшукав його і запропонував прихисток у своєму будинку. Меррік продовжував бродяжити по Лестеру протягом наступних двох років, але його спроби заробити на життя були марними. Зрештою, його каліцтво призвело до такого незадоволення з боку громадськості, що комісія відкликала його ліцензію, коли настав час її поновлення. Маючи на утриманні малолітніх дітей, Чарльз більше не міг дозволити собі прихищати племінника. Наприкінці грудня 1879 року, коли Мерріку виповнилося 17 років, він потрапив до робітничого будинку Лестерського союзу.
Меррік був одним з 1180 мешканців робітничого будинку. Його класифікували, щоб визначити, де він буде жити. Система класів визначала відділ або палату, в якій проживала людина, а також кількість їжі, яку вона отримувала. Джозефа віднесли до першого класу для працездатних чоловіків і жінок. 22 березня 1880 року, лише через 12 тижнів після прибуття, Меррік виписався з робітничого дому, та почав знову шукати роботу. За два дні, так нічого і не знайшовши, він був змушений повернутися назад, і залишався в установі протягом наступних чотирьох років.
Близько 1882 року Меррік переніс операцію на обличчі. Виступ з його рота виріс до 20-22 сантиметрів, що сильно заважало йому говорити та ускладнювало прийом їжі. Під час операції, проведеної в лазареті робітничого дому під керівництвом доктора Клемента Фредеріка Браяна, значна частина новоутворення була видалена.
Виставкове життя Меррік дійшов висновку, що його єдиним виходом з робітничого дому може бути світ виставок. Він написав знайомому коміку і власнику м'юзик-холу в Лестері Сему Торру, і той приїхав до нього в робітничий дім. Торр вирішив, що зможе заробити на виставці Мерріка; хоча, щоб зберегти новизну Мерріка, останньому доведеться стати мандрівним експонатом. З цією метою він організував для Мерріка групу менеджерів, до якої увійшли власник мюзик-холу Джей Елліс, мандрівний шоумен Джордж Гічкок та власник ярмарку Сем Ропер. 3 серпня 1884 року Меррік покинув робітничий дім, щоб розпочати нову кар'єру.
Шоумени назвали Мерріка Людиною-слоном і рекламували його як «Напівлюдину-напівслона». Вони показували його по всьому Східному Мідленду, в тому числі в Лестері та Ноттінгемі, перш ніж перевезти до Лондона на зимовий сезон. Джордж Гічкок зв'язався зі знайомим шоуменом Томом Норманом, який керував копійчаними крамничками у лондонському Іст-Енді, де виставлялися дивовижні люди. Норман погодився взяти на себе менеджмент Мерріка, навіть не зустрівшись з ним, і в листопаді Гічкок поїхав з Мерріком до Лондона.
Коли Том Норман вперше побачив Мерріка, він був нажаханий ступенем деформацій, побоюючись, що зовнішній вигляд може бути занадто жахливим, щоб стати успішною новинкою. Він показував Мерріка в задній частині порожньої крамниці на Вайтчепел-роуд. Меррік спав на залізному ліжку із завішеною шторою, що забезпечувала йому певну приватність. Одного ранку Норман побачив, як Меррік спить, і дізнався, що той завжди спить сидячи, підібравши ноги й поклавши голову на коліна. Його збільшена голова була занадто важкою, щоб дозволити йому спати лежачи, і, за словами Мерріка, він ризикував «прокинутися зі зламаною шиєю». Норман прикрасив крамницю плакатами, створеними Гічкоком, із зображенням «жахливої напівлюдини-напівслона». Була створена брошура під назвою «Автобіографія Джозефа Кері Мерріка», що описувала життя Мерріка до цього часу. Ця коротка біографія, незалежно від того, написана вона самим Мерріком чи ні, надавала загалом точний звіт про його життя. Вона містила неправильну дату народження, але Меррік завжди був невпевнений, коли саме він народився.
Норман збирав аудиторію, стоячи перед крамницею і залучаючи натовп своєю скоромовкою шоумена. Потім він заводив глядачів до крамниці, пояснюючи, що Людина-слон «тут не для того, щоб вас налякати, а щоб просвітити». Відсунувши завісу, він дозволяв глядачам — часто помітно переляканим — спостерігати за Мерріком зблизька, описуючи обставини, що призвели до його теперішнього стану, зокрема, нещасний випадок з його матір'ю, яку нібито побив слон.
Виставка Людини-слона мала помірний успіх і приносила гроші переважно від продажу автобіографічної брошури. Меррік відкладав свою частку прибутку, сподіваючись заробити достатньо, щоб одного дня купити власний будинок. Магазин на Вайтчепел-роуд знаходився через дорогу від Лондонського госпіталю, тож його відвідували студенти-медики та лікарі, яким було цікаво побачити Мерріка. Одним з них був молодий хірург Реджинальд Такетт. Як і його колеги, Такетт був заінтригований деформаціями Людини-слона і розповів про це своєму старшому колезі Фредеріку Трівзу.
Фредерік Трівз вперше зустрівся з Мерріком у листопаді того ж року на приватному показі, ще до того, як Норман відкрив крамницю. Пізніше Трівз згадував у своїх «Спогадах» 1923 року, що Меррік був «найогиднішим зразком людства, який я коли-небудь бачив… я ще ніколи не зустрічав такої деградованої або збоченої версії людської істоти, яку демонструвала ця самотня фігура». Показ тривав не більше 15 хвилин, після чого Трівз повернувся на роботу. Пізніше того ж дня він відправив Такетта до магазину, щоб запитати, чи не бажає Меррік прийти до лікарні на обстеження. Норман і Меррік погодилися. Щоб подолати коротку відстань, не привертаючи зайвої уваги, Меррік одягнув костюм, що складався з великого чорного плаща і коричневої кепки з мішком з рогожи, який закривав обличчя, і поїхав на таксі, викликаному Трівзом.