Реформа́ція (від — перетворення) — церковно-релігійні й суспільно-політичні течії, спрямовані проти Католицької церкви та на повернення, як вважали реформатори, до біблійних джерел християнства. Ці течії набували форми релігійної боротьби проти Католицької церкви і папської влади.
Реформацію пов'язують з іменами Мартіна Лютера, Жана Кальвіна та Ульріха Цвінглі — і відповідно називають лютеранською, протестантською або євангелічною.
Передумовою до Реформації була криза папства у XIV—XV ст. — західна схизма. Рух із церковного поступово переростав у суспільний через невтілені надії на церковну реформу після рішень Констанцького Собору 1414—1418 років (папа Мартин V) і особливо Базельсько-Флорентійського собору 1431—1449 років (Папа Євгеній IV), а також Віденського конкордату 1448 року щодо Німеччини між римсько-німецьким кайзером Фрідріхом ІІІ і Папою Миколаєм V.
Безпосереднім початком Реформації вважають поширення Лютером персональних листів-звернень, в яких він доводив, що спасіння та Божа милість досягаються завдяки вірі, без вирішального значення церковних Таїнств. Загальним суспільним поштовхом стала публікація латинською 25 жовтня 1517 року в місті Віттенберзі заклику до теологічної дискусії у вигляді 95 тез, в яких йшлося про гріх та кару, і особливо критикувалась торгівля індульгенціями.
Церковно-релігійний рух, ініційований Мартіном Лютером, спричинив розрив єдності західно-європейської церкви — появу національних церковних спільнот і виникнення нової теології протестантизму.
Основою цієї теології стали так звані Quinque sola («П'ять „тільки“»), а саме: Sola scriptura («тільки Писанням»), Sola gratia («тільки благодаттю»), Sola fide («тільки вірою»), Solus Christus («тільки Христос») та Soli Deo gloria («тільки Богу слава»). Приймають також положення Нікейсько-Царгородського Символу віри, з певними відмінностями в тлумаченні цих положень, в порівнянні з тлумаченням Символу віри в православ'ї та католицизмі.
Причини У XVI столітті Німеччину, Англію, Францію, Нідерланди, скандинавські країни та країни центральної Європи охопив широкий суспільний рух проти католицької церкви — Реформація (від — перетворення, виправлення). Представники цього руху заперечували верховну владу папи римського, чернецтво, більшу частину таїнств, догмат католицької церкви про можливість «спасіння» вірників «добрими ділами» (тобто, пожертвуваннями і молитвами), культ святих, ікони, обов'язкову безшлюбність духівництва, більшу частину католицької символіки тощо. На противагу цьому висували вимогу до національних церков, не підпорядкованих римській курії, проводити богослужіння рідною мовою. Джерелом віровчення послідовники реформаційного руху вважали саме лише Святе Письмо (Біблію) і відкидали Священне Передання (рішення церковних соборів, вердикти римських пап).
Ідея реформації церкви «ширяла у повітрі» в добу Гуманізму епохи Відродження, так само як ідеї відродження мистецтва й науки. Виразником цієї ідеї став чернець августинського ордену, син рудокопа Мартін Лютер. 1517 року Лютер представив до загального розгляду 95 тез проти папської влади. Він спалив папську буллу, що відлучала його від церкви. Натомість написав для церкви новий катехізис.
Лютерівське (можливо Лютеріанське) вчення поширилося у Швеції, Данії, Франконії, Гессенських і Бранденбурзьких землях. Розпочалася війна протестантів з німецьким імператором Карлом V. Ця війна тривала з перервами до 1536 року, коли імператор змушений був укласти мирний договір у Нюрнберзі. З цього часу протестанти отримали громадянські права нарівні з католиками. Повстання Лютера стало сигналом до появи інших супротивників папської влади. Найзначнішими з них були Ульріх Цвінглі, Жан Кальвін та Філіпп Меланхтон.
Релігійним наслідком Реформації у тих країнах, де вона перемогла, було утворення нових протестантських церков (в Англії, Шотландії, Нідерландах, Швейцарії, частині Німеччини, скандинавських країнах). Отже, діяльність Лютера спричинила розкол в єдності західнохристиянського світу. Протягом усього Середньовіччя церква відігравала визначальну роль у житті суспільства, ідеально вписуючись у панівний на Заході феодальний лад. Церковна ієрархія була повним віддзеркаленням світської ієрархії. Подібно до того, як у світському феодальному суспільстві були побудовані ієрархії різних категорії сеньйорів і васалів — від короля (верховного сеньйора) до лицаря, —так і члени кліру сходили вниз за феодальними ступенями від Папи (верховного первосвященника) до парафіяльного кюре. Як великий феодал церква в різних державах Європи володіла до третини всієї оброблюваної землі, на якій використовувала працю кріпаків, застосовуючи ті ж методи й прийоми, що й світські феодалиГобрій, І. Лютер — С. 5—18. Узурпувавши таким чином готові форми феодального суспільства, отримуючи від них незліченні плоди, як організація церква одночасно формувала ідеологію феодального суспільства, маючи завданням обґрунтування закономірності, справедливості та богоугодності цього суспільства. Монархи Європи, своєю чергою, йшли на будь-які витрати, щоб отримати від кліриків вищу санкцію на своє панування.
Феодальна католицька церква, що була ідейною санкцією середньовічного суспільства, могла існувати й процвітати доти, доки панувала її матеріальна основа — феодальний лад. Але вже в XIV–XV століттях, спочатку в Середній Італії і Фландрії, а з кінця XV століття і по всій Європі, почав формуватися новий соціальний клас, що став рушієм розвитку економіки — буржуазія. Новому класу, що претендував на панування, потрібна була нова ідеологія. Нова релігія повинна була відрізнятися від католицизму перш за все простотою та дешевизною: замість будівництва величних соборів і проведення пишних церковних служб, підприємці прагнули витрачати кошти вкладаючи їх у виробництво, створювати й примножувати підприємства. Відповідно до цього ставала не тільки непотрібною, а й просто шкідливою, вся коштовна організація церкви з її Папою, кардиналами, єпископами, монастирями й церковним землеволодінням. У тих державах, де була сильна королівська влада (наприклад, в Англії чи Франції), католицька церква особливими декретами була обмежена у своїх претензіях і цим на деякий час врятована від загибелі. У Німеччині, наприклад, де центральна влада була слабкою і Римська курія отримала можливість господарювати, як у своїй вотчині, католицька церква з її нескінченними поборами і здирництвом викликала загальну ненависть, сум, лють і таке інше, а непристойна поведінка первосвященників тільки посилювала вище згадані емоції, адже їхні настанови для простих людей про невибагливість й утримання від розкоші йшли в розріз із їхнім власним стилем життя. Не останню роль відіграла також торгівля індульгенціями, безсоромний продаж яких викликав обурення щирих вірян.
Крім економічного і національного гніту передумовою Реформації послужили гуманізм і змінене інтелектуальне середовище Європи. Критичний дух епохи Відродження дозволив по-новому поглянути на всі явища культури, в тому числі й на релігію. Акцент Відродження на індивідуальності й особистій відповідальності допоміг критично переглянути церковну структуру, а мода на давні рукописи та першоджерела звернула увагу людей на суперечності між першохристиянством і сучасною церквою. Люди з пробудженим розумом і мирським світоглядом ставали критично налаштованими до тодішнього релігійного життя в особі католицької церкви.
Попередники
Економічний тиск, помножений на утиски національних інтересів, викликав ще в XIV столітті протест проти авіньйонських пап в Англії. Вісником невдоволення мас тоді став Джон Вікліф, професор Оксфордського університету, який проголосив необхідність знищення всієї папської системи і секуляризації монастирсько-церковної земліЛозинський С. Г. Історія папства. — С. 165. Вікліф з огидою ставився до конфліктів («полону» Вавилонський полон?) та розколу і після 1379 року почав активно виступати проти догматизму римської церкви, викладаючи свої революційні ідеї. 1379 року він зазіхнув на авторитет Папи Римського, висловивши у своїх творах ідею про те, що Христос, а не Папа Римський, є главою церкви. Він стверджував, що Біблія, а не церква, є єдиним авторитетом вірянина і що церкву треба будувати за образом Нового Завіту. Щоб підтвердити свої погляди, Вікліф робить Біблію доступною для людей їхньою рідною мовою. До 1382 року він завершує перший повний переклад Нового Заповіту англійською. Миколай Герфордський завершив переклад більшої частини Старого Заповіту англійською мовою в 1384 році. Таким чином вперше англійці мали повний текст Біблії своєю рідною мовою. Вікліф пішов далі і в 1382 році виступив проти догмату про передіснування, хоча римська церква вважала, що сутність елементів змінюється при незмінній зовнішній формі. Вікліф стверджував, що речовина елементів залишається незмінною, що Христос є духовно присутнім під час цього таїнства і його можна відчути вірою. Прийняти погляд Вікліфа означало визнати, що священник не може впливати на спасіння людини шляхом заборони їй приймати тіло і кров Христа під час євхаристії. Хоча погляди Вікліфа були засуджені в Лондоні й у Римі, його вчення про рівність у церкві застосували до економічного життя селяни, що сприяло селянському повстанню 1381 року. Студенти з Чехії, що навчалися в Англії, перейняли його вчення й привезли до себе на батьківщину, де воно стало підґрунтям для ідей Яна ГусаКерні, Е. Дорогами християнства. Історія церкви. — С. 145—146.
Чехія тоді переживала засилля німецького духовенства, яке прагнуло придбати ділянки на Куттенберзьких копальняхЛозинський С. Г. Історія папства. — С. 187. Ян Гус, пастор Віфлеємської каплиці, що навчався в Празькому університеті і близько 1409 року став його ректором, читав твори Вікліфа і засвоїв його ідеї. Проповіді Гуса припали на час підйому чеської національної свідомості, виступів проти влади Священної Римської імперії в Чехії. Гус пропонував реформу церкви в Чехії, подібну до тієї, яку проголошував ВікліфКерні, Е. Дорогами християнства. Історія церкви. — С. 146. Прагнучи спинити народне невдоволення, імператор Сигізмунд I і Папа Римський Мартін V ініціювали церковний собор у Констанці, на якому Ян Гус і його сподвижник Ієронім Празький були проголошені єретиками і спалені у полум'ї. Єретиком проголосили й Джона ВікліфаЛозинський С. Г. Історія папства. — С. 192.
Лютеранська реформація
Реформація в Німеччині
Початок Реформації в Німеччині
У Німеччині, яка на початок XVI століття все ще залишалася політично роздробленою, невдоволення церквою поділяли практично всі стани: селян розоряла церковна десятина і посмертні побори, продукція ремісників не могла конкурувати з продукцією монастирів, яку не оподатковували, церква розширювала свої земельні володіння в містах, погрожуючи перетворити містян у довічних боржників. Все це, а також величезні суми грошей, які Ватикан вивозив з НімеччиниЛютер називає («До християнського дворянства …») суму , які папський двір щороку одержував з Німеччини, і моральний занепад духовенства, послужило приводом до виступу Мартіна Лютера.
У них доктор богослов'я виступав проти продажу індульгенцій і влади Папи над відпущенням гріхів. У своєму вченні він проголошував, що церква і духовенство не є посередником між людиною і Богом. Він оголосив помилковими претензії папської церкви на те, що вона може давати людям за допомогою таїнства «відпущення гріхів» врятування душ шляхом особливих повноважень від Бога, якими вона нібито наділена. Основне положення, яке висунув Лютер, наголошувало, що людина досягає «спасіння душі» (або «виправдання») не через церкву та її обряди, а за допомогою віри, дарованої їй безпосередньо Богом.
Також Лютер спростував авторитет Святого Переказу, тобто постанов церкви і папських декретів, відводячи роль єдиного джерела релігійної істини Святому Письму.