Галицький сепаратизм — політичний рух, представники якого наголошують на історичній і культурній окремішності галичан та прагнуть повного суверенітету та незалежності Галичини в її історичних межах. Водночас галицький автономізм — це інший політичний напрям, який спрямований на досягнення повної або часткової (територіальної, культурної, політичної, економічної) автономії Східної Галичини (Львівської і Івано-Франківської областей та більшої частини Тернопільської области).
Історія питання Остання декада XX століття
Розпад СРСР та становлення України Історія галицького сепаратизму розпочалась ще до проголошення незалежності України. Зокрема, 12 жовтня 1990 р. у газеті «Правда» було опубліковано матеріал про прагнення Галичини до створення своєї окремої держави, а то й приєднання до Польщі. Наголошувалося, що влада галицьких областей закликає до відокремлення від України. Тоді ж Президія Верховної Ради УРСР ухвалила низку постанов про обмеження застосування або скасовування деяких рішень галицьких обласних рад, що викликало масові протести.
Під час прес-конференції в облраді 24 листопада 1990 р. В. Чорновіл заявив: «Ситуація дуже тривожна, навмисно нагнітається атмосфера довкола Західної України, включається нас у перелік тих регіонів, де справді ллється кров. Можна чекати будь-чого, аж до введення військового стану або окупації Західної України та усунення демократичної влади».На конференції у Львові 4 січня 1991 р. В. Чорновіл задекларував: «Ми, три області, де перемогли демократичні сили, будемо співпрацювати, утворимо Галицьку асамблею депутатів трьох областей».16 лютого 1991 р. в приміщенні Львівського оперного театру відбулося спільне засідання депутатів Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської обласних рад, яке прозвали «Галицька асамблея». Саме за ухвалою Галицької асамблеї, одночасно з Всесоюзним референдумом щодо нового союзного договору, 17 березня 1991 р. були проведені обласні референдуми, - перший і єдиний в новітній історії регіональний референдум в Східній Галичині. Фактично цей референдум став виявом сепаратизму усього населення Галичини до СРСР.
У тому ж році, 16 червня 1991 р. на мітингу в Тернополі перший заступник голови Тернопільського облвиконкому Б. Бойко заявив: «Якщо підпишуть Союзний договір, змушені будемо ставити питання про Галицьку республіку».
Становище галичан в політикумі нової держави 1 грудня 1991 року відбулись перші Вибори Президента України. В усіх галицьких областях переконливу перемогу (з результатом близько 70% голосів) здобув В'ячеслав Чорновіл, але вибори (з результатом майже 62%) виграв Леонід Кравчук. Таким чином, від початку історії України висуванці з Галичини були маргіналізовані в вищих органах влади правонаступниці УРСР.
З часу існування України заледве кілька уродженців Галичини займали міністерські посади, - в перші два десятиліття - лише четверо. В той же час етнічних росіян, часом навіть з російським громадянством, в Кабінеті Міністрів так званої незалежної України було в десять разів більше! Понад те, зазвичай, були це маловпливові відомства, як то - міністерства культури:
Міністр інформації - Зіновій Кулик (13 листопада 1996 — 17 листопада 1998); Міністр культури - Михайло Кулиняк (11 березня 2010 — 24 грудня 2012); Перший віце-прем'єр-міністр, Міністр економічного розвитку і торгівлі — Степан Кубів (14 квітня 2016 — 29 серпня 2019); Міністр культури, молоді та спорту — Володимир Бородянський (29 серпня 2019 — 4 березня 2020)ю
Після 2020-го — в топі українського політикуму виринуло аж три прізвища:
Прем'єр-міністр — Денис Шмигаль (4 березня 2020); Міністр Кабінету Міністрів — Олег Немчінов (4 березня 2020); Віцепрем'єр, Міністр з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій — Ірина Верещук (Луцик) (4 листопада 2021). Але в умовах моновлади суб'єктність цих політиків була і залишається дуже умовна.
Свого часу цю очевидність підсумував письменник Юрій Андрухович: «…у нас галичанин ніколи не може стати президентом. Це вже апріорі знищує будь-які його шанси…».
Економічна ситуація в українській Галичині Тим часом, з 1991-го по 1999-й роки зміна реального ВВП в Україні була негативна (пік припав на 1994-й з падінням на 22,9%). Як не парадоксально, але саме відносне економічне покращення в період завершення другої каденції правління Леоніда Кучми, коли частина міського населення та студентства отримала змогу усвідомити якісь вищі потреби, спричинилося до актів громадської непокори і розвитку громадського поспільства.
Зародження новітнього галицького руху В 1997 році в польському журналі «Polityka» було опубліковано статтю бувшого редактор відділу культури газети «Post-Поступ», на той час - кореспондент в Польщі київського тижневика «Дзеркало тижня», (в момент друку українськомовної версії) редактора відділу культури щотижневого журналу «Політика і Культура» (ПіК) Володимира Павліва «Автономія для Галичини»: «...Львів завжди був хлопчиком для биття, оскільки завжди біг попереду автомобіля. У Львові ще до оголошення української незалежності на виборах до органів місцевого самоврядування в 1990 році перемогли антикомуністи. Львів почав повертати святині греко-католицької церкви ще до того, як були прийняті формальні рішення щодо цього. З львівських шкіл прибрали російську мову як обов'язковий предмет, почавши тим самим свою власну освітню реформу. Зараз, знову першим, Львів починає публічну дискусію на - передчасну - тему федералізму, нервуючи тим самим владу у Києві, яка, природно, хоче керувати такими важливими проблемами. Київ намагається зробити все, аби стримати або маргіналізувати це явище - то лякає галицьким націоналізмом, то підсовує версію, що за цим криється рука Москви, то говорить про групу несповна розуму диваків. Що з цього вийде, ніхто сказати не може - все залежатиме від розвитку ситуації в самій Україні. Якщо Київ здійснить помилки, то ідеї галицького сепаратизму можуть потрапити на сприятливий грунт, перейшовши з інтелігентсько-елітарної сфери до масово-суспільної. Такою помилкою може стати, наприклад, обширна інтеграція з Росією та Білорусією. За даними досліджень громадської думки, при такому розвитку подій найбільша група галичан - 40 відсотків - декларує готовність боротьби за відокремленність своєї малої вітчизни (11 процентів - за автономію, 29 процентів - за незалежну державу)...» Тема галицького сепаратизму почала проникати за межі мистецького та журналістського середовищ.
Інші напрямки сепаратизму До галицького сепаратизму близька ідея сепарації й федералізації Західної України яку з кінця 90-х активно пропагує чернівецький політолог та політичний оглядач Олег Хавич. В 1998 році в журналі «Україна молода» опубліковано його статтю «22 січня як день Розлуки». В цій статті та в наступних своїх публікаціях Олег Хавич неодноразово закликав до створення Рутенії - державного утворення у складі Галичини, Буковини, Підкарпаття, Поділля та Волині.
Олег Хавич є засновником «Інституту Західно-Українських студій» та сайту «ЗУНР» де часто публікується антиукраїнська агітація. Також часто дописує в російськомовні видання (ukraina.ru, korrespondent.net). Перша декада XXI століття Тема галицького сепаратизму активізувалася після вбивства Гонгадзе та Кучмагейту, зокрема, в найбільших галицьких містах - у Львові та в Тернополі.
Регіональні медіа В цей час ідею галицької ідентичності активно розвивав «Інститут розвитку міста Львів» та львівський часопис «Ї» (редактор — Тарас Возняк), портал «Захід.Нет» (редактор — Ігор Балинський).
В «Тернопільській Газеті», число 26(339) з дня 26 червня 2002 року, опубліковано статтю Михайла Лісовського «63% тернополян вважають, що Схід і Захід України дуже різні»:«...Тернопільська лабораторія маркетингових досліджень провела телефонне опитування двохсот респондентів. Основні демографічні характеристики відповідають профілю повнолітніх мешканців Тернополя. Похибка – 7% при рівні ймовірності 93%.
Для перевірки того, наскільки популярними і обґрунтованими є ідеї автономізму серед наших земляків, було поставлено такі запитання: Наскільки істотними, на вашу думку, є відмінності між Західною і Східною Україною? Були отримані такі відповіді: Немає жодних – 8,5%; Незначні – 28,5%; Істотні – 43,0%; Настільки істотні ніби це два різні народи – 20,0%. Як бачимо, 63% тернополян вважають, що між Заходом і Сходом України є великі відмінності. Оскільки на них (культурно-історичних, ментально-психологічних, економічних, інших) значною мірою вибудовують логіку аргументів прихильники автономізму, можемо припустити, що потенціал для поширення цих ідей серед тернополян значний.
Далі було з’ясовано, що 65% тернополян чули по ідею автономії Західної України, а нічого про неї не знають 34% опитаних.
Останнім було запитання “Яке ваше ставлення до ідеї автономії Західної України?”. На нього були отримані такі відповіді: Не підтримую - 58,5%; Підтримую - 21,0%; Важко відповісти - 17,5%; Мені байдуже - 3,0%. Цікаво, що 61,9% тих, хто підтримав ідею автономії, були жінки...»
В газеті «Тернопіль вечірній», число 6(1193) з дня 6 лютого 2003 року, опубліковано статтю Арсена Паламаря «Галичина – не окрема держава»: «...Львівський інститут розвитку міста оприлюднив результати соціологічного опитування. 800 галичанам було задано запитання: "Якщо змоделювати ситуацію, за якої Україна приєдналася б до союзу Росії з Білоруссю, то як з позиції галичанина ви діяли б?" 34,2% респондентів заявили, що будуть боротися за самостійну Галицьку державу, а 11,1% — добиватися автономії від Києва. Ще 14.3% спершу хочуть подивитися, що з того вийде, 11,8% взагалі далекі від політики, а 5,1% готові вітати приєднання до такого союзу...» В тому ж році, усього через десять місяців, аналогічне опитування показало наступні результати: У Львові проведено опитування 11-18 грудня 2003 р. Опитано 800 осіб, вибірка – квотна імовірнісна, репрезентативна за статтю та віком.
Запитання: "Якщо змоделювати ситуацію, за якої б Україна приєдналася до союзу Росії з Білоруссю, то як би з позиції галичанина ви діяли?"
Відповіді:
1) Боролись би за самостійну Галицьку державу - 46 %.
2) Домагався б автономії від Києва - 16 %.
3) Привітав би такий крок України - 3 %.
4) Інша відповідь - 5 %.
5) Таке питання не хвилює - 30 %.
Нелегальні організації
У тому ж 2003 році «Суверенний Галицький Орден» (керівник — Даян Ярослав Монастирський) в бюлетені «Вівтар» оприлюднив Меморандум в якому закликав«зреалізувати останню частину пам'ятного гасла «Через Київ на Львів» і повернутися в сім'ю европейських народів» та виступив з ініціативою «регіонального референдуму, котрий засвідчить волю Галицького народу». Організація популяризувала національний гімн Івана Гушалевича «Мир Вам, браття», організовувала різноманітні мистецькі перформанси, пропагувала повернення до галицької латинки .
Ідею галицької латинки широко популяризував також журналіст, радіоведучий, музикознавець і продюсер Юрко Зелений (справжнє ім'я — Руслан Юрченко) .
Друга декада XXI століття
Відторгнення Галичини в планах Партії Регіонів Паралельно зі зростанням проросійських поглядів в інших частинах України та внаслідок приходу до влади в Україні Партії Регіонів (місцеві вибори 2010 року, парламентські вибори 2012 року), в соцмережах та на форумах велися гострі дискусії, а сепаратистські настрої в Галичині зростали.