Баро́ко (від — «дивний, химерний») — стиль у європейському мистецтві (живописі, скульптурі, музиці, літературі) та архітектурі початку XVI століття — кінця XVII століття. Хронологічно бароко слідує за Ренесансом та маньєризмом, за ним іде класицизм. За естетичним визначенням, бароко — стиль, що виникає на хвилі кризи гуманізму. Він висловлює бажання насолоджуватись дарунками життя, мистецтва і природи. Якщо ренесанс мав незначне поширення у країнах за межами Західної Європи, то з доби бароко почалося справжнє поширення європейської цивілізації на інші континенти.
Великого значення в цей час набули церемоніали, етикет, ушляхетнення способу життя й зовнішнього вигляду людини. Ці постулати знайшли своє відображення в мистецтві. Основні риси стилю бароко — парадність, урочистість, пишність, динамічність. Особливо треба відзначити прагнення до синтезу мистецтв — взаємопроникнення архітектури, скульптури, живопису й декоративного мистецтва.
Архітектура бароко вирізняється просторовим розмахом, плавністю й складним поєднанням криволінійних форм, злиттям об'ємів у динамічну масу, багату на скульптурний декор. Часто зустрічаються розгорнуті колонади, пілястри. Куполи набувають складних форм, стають багатоярусними. Характерні деталі бароко — теламон (атлант), каріатида й маскарон.
Батьківщиною бароко вважається Італія та її такі визначні мистецькі центри як Рим, Мантуя, меншою мірою — Венеція і Флоренція, де зберігаються перші зразки бароко в архітектурі, скульптурі, живописіМустафін О. Р. Справжня історія раннього нового часу. Х., 2014, с. 171—177.
Загальна характеристика Культура та література бароко позначена прагненням вразити читача пишним оздобленням твору, відтворенням постійного руху, пишності, вихору часу, алегоризмом, різкими контрастами, тенденцією життєствердного сприйняття дійсності, вираженням просвітницької тематики.
Передвісником бароко в архітектурі вважають Мікеланджело Буонарроті (1475—1564). Саме він підсилив архітектуру велетенським ордером, широко використовував карнизи, подвоєння пілястр та колон, тісняву архітектурних елементів та надлюдський розмір. Скульптурні та архітектурні твори генія й досі справляють враження скорботи, напруги, нервовості, хоча зберігають чітку побудову, симетрію і потойбічну, майже неможливу красу.
Передвісником бароко в живописі називають Мікеланджело Караваджо (1571—1610) — деякі дослідники видокремлюють караваджизм від бароко, інші — об'єднують.
Засновником бароко як аріхтектурного стилю, або ж принаймні першим архітектором, який цілком належав до нього, вважають Карло Мадерно.
Характерною для бароко є пишнота, парадність, яскравість кольорів, контрастність, екстравагантність орнаменту, асиметрія конструкцій. У бароковій архітектурі панують сильні контрасти об'ємів, перебільшена пластика фасадів, ефекти світлотіні та кольору. Живопис і скульптура відзначаються декоративно-театральними композиціями, тонкою розробкою колориту й ефектів освітлення, ускладненою пластикою, парадністю. У музиці — поява опери, розвиток вільного поліфонічного стилю (зокрема у творчості Йоганна Себастьяна Баха).
Бароковий стиль домінував у європейському мистецтві в XVII столітті. В деяких країнах він також захопив кінець XVI і середину XVIII століть (Італія, Польща, Австрія, Україна, Латинська Америка). Представниками цього стилю в живописі є Пітер Пауль Рубенс, Антон ван Дейк (Фландрія), Веласкес (Іспанія), Кортона, в архітектурі — Лоренцо Берніні (Італія), в літературі: Педро Кальдерон (Іспанія), Агріпа д'Обіньє (Франція), в музиці період бароко тривав з 1600 до 1750 рр., представниками якого є Клаудіо Монтеверді, Антоніо Вівальді, Йоганн Себастьян Бах, Ґеорґ Фридерик Гендель.
Походження терміна Назва стилю має французьке походження. Етимологію слова достеменно не встановлено: одні дослідники вказують на французьке слово «baroco» — логічна формула беззмістовного, інші — на зв'язок із назвою перлини мушлі, що має подовжену, неправильну форму.
Слово «barocco» зустрічається й в італійських джерелах стосовно нечесного прийому в торгівлі. Французькі класицисти близько середини XVIII століття перенесли цей термін в художню літературу: Ф. Міліція у 1797 р. застосовує його в сучасному нам сенсі.
Історія
Бароко виникло і набуло великого розвитку в Італії, замінивши прості та ясні форми мистецтва Раннього і Високого Відродження. Пов'язане зі шляхетською культурою часів розквіту абсолютизму, бароко було покликане прославляти аристократію й церкву. Але в ньому відбилися і прогресивні ідеї, зумовлені тогочасною боротьбою за національну єдність у різних країнах Європи. Водночас бароко відкрило нові можливості для мистецтва, що особливо яскраво виявилися в синтезі мистецтв, у створенні грандіозних міських і паркових ансамблів тощо.
Найкращі представники італійського бароко: архітектор і скульптор Лоренцо Берніні, архітектори Франческо Борроміні і Карло Фонтана, Ювара, живописці П'єтро да Кортона, Джордано Лука, Маньяско, Дж. Б. Тьєполо. Здобуті в Італії досягнення бароко лягли в основу подальшого розвитку мистецтва Іспанії та її американських колоній, а також Німеччини, частково Франції, Фландрії, Польщі та України в її складі, Австрії та Чехословаччини в її складі тощо.
Демократичну гілку бароко в живописі уособлювали твори Караваджо та його послідовників — серед них Валантен де Булонь, Хосе де Рібера, Массімо Станціоне, Танціо да Варалло, Сальватор Роза, Жерар Дюфе та ін.
Особливо стилем бароко переймалися єзуїти. Завдяки їхнім зусиллям бароко поширилося тодішнім світом й іноді навіть називалося стилем єзуїтів. Воно досягло Америки і Філіппін, Китаю тощо. Відомо, що єзуїти оселилися і в Китаї. Будучи знавцями й майстрами бароко, вони ознайомили китайських майстрів зі стилістикою бароко, якою зацікавився сам імператор Цянлун. Для нього і побудували барокову садибу за європейським зразком із палацом, фонтанами в саду, бароковими павільйонами і лабіринтом. Збереглися гравюри, що зафіксували барокову садибу з садом у Китаї.
Дух та стиль бароко Коли з'ясувалося, що напрямками мистецтва Відродження уже не можна було досягти нових результатів, живопис бароко виступив на інший шлях.
XVI століття було епохою вічного спокою. Однак тепер люди потребували пристрасті та бурхливого пафосу. Тому на картинах зовсім не зустрічаються спокійні лиця. Водночас зображення мучеників давали можливість передавати усі можливі відтінки страждань. Інші ж теми обиралися лише для того, щоб мати привід для відтворення гримаси бурних веселощів, розсміяних лиць та крикучих ротів.
Пристрасним лицям відповідали схвильовані рухи тіл. Живопис бароко вибирав певні теми заради можливості зображати дику несамовитість. Тому особливо популярними були сцени війни та викрадення.
Що стосується форми, то пізній Ренесанс визнавав лише загальні ідеалізовані форми. Все індивідуальне вважалось вульгарним, тому портретний живопис став другорядним жанром. А от у XVII столітті не лише виступає ціла фаланга першокласних портретистів (Веласкес, Галс, Рембрандт), але й релігійний живопис знову стає портретним. Сміливий натуралізм витісняє красу. Прообразами святих обирають бідних старих з різкими рисами та втомленими обличчями.
Художники XVI століття обходили все гидке. Натомість бароко з любов'ю зображає проказу, сліпоту та божевільність. Окрім цього, мистецтво Ренесансу витіснило деталі заради монументальності. Однак тепер захоплення деталями було дуже сильне.
Що стосується ліній, то кватроченто любило усе вугласте, а чінквеченто все округле. Характерна риса живопису бароко - намагання обривати і руйнувати правильні лінії.
Живопис бароко знаменує перемогу барвистості над пластикою. Не лише у скульптуру вводяться принципи живопису (Берніні), але й сам живопис звільняється від гіпнозу пластичного ідеалу і виступає на свій власний шлях.
Світло відіграє велику роль у живописі бароко. Воно стало фактором, що розбиває форму та визначає композицію. Спочатку перевага надавалась різкому контрасту між темним та світлим. Темний — фон. Цим пояснюється чому фігури в картинах епохи бароко дуже рідко бувають з непокритою головою. Крізь темряву подекуди виблискують різкі світлові плями. Художники тієї епохи часто використовували штучне освітлення. Це не виблискуюче світло, а світло маслянисте, плоско падаюче.
У XVII столітті разом з тим відкрилася властива фарбам здатність викликати настрій. Око вже не бачить ніяких ліній, а лише маси, що розпливаються, не бачить рівномірну метрику побудови, а лише живописну композицію, яка зв'язується лише зі світлом і вибудовується в залежності від світла і тіні, від світлих та темних мас.
Техніка олійного живопису Бароко
Техніка писання картин Караваджо
Використовуючи всю технічну та мистецько-історичну інформацію про точно ідентифіковані картини Караваджо, можна так підсумувати його технічну практику: Переважне використання лляного полотна, встановленого на дерев'яному фільтрі. Перевага темного червоно-коричневого ґрунту, який часто залишається видимим, і використовується як середній тонус. Використання драматичного освітлення з одним джерелом. Не використовував попередні замальовки, а починав вільно малювати контури форм у темній фарбі і розмішувати основні світлі масиви свинцевими білилами (abozzo). Караваджо працював з обмеженою палітрою, характерною для художників XVII століття: кольори оксиду заліза (червона охра, жовта охра, умбра), кілька мінеральних пігментів (верміліон, свинцево-жовтий, свинцево-білий), сажа газова і яр-мідянка (verdigris). Переважали земляні і охристі кольори, яскраві кольори завжди були завуальовані.
Бароко в архітектурі
Інтер'єри стилю бароко використовували золото, срібло, мідь, кістку, мармур, різні породи дерева, мозаїку, облицювання шпоном. Як декоративні елементи застосовували дзеркала, скульптуру та малярство (Рубенс і пізній Рембрандт), стіни затягували дорогими тканинами, прикрашали ліпниною.
У цей період значного розвитку набули: порцеляна, дзеркало, перламутр, слонова кістка, кам'яна мозаїка. Круги й овали замінені складними спіралями, гладкі поверхні — увігнутими й опуклими. Різьба кучерявих стебел, мушель, гірлянд. Уперше з'являються кімнати з обшивкою стін в єдиному стилі з меблями. У барокових меблів з'являються складні позолочені різьблені елементи, м'які сидіння, оббиті дорогими яскравими тканинами і рясно прикрашені бахромою. Меблярі часто застосовували такий вишуканий прийом, як інверсія — чергування елементів, замість дуба використовували м'який горіх, більш придатний для різьблення і полірування, також використовували бронзові позолочені накладки.
Бароко в ювелірній справі