Маньєри́зм (, від maniera — «манера», «стиль») — течія в європейському мистецтві та архітектурі XVI століття, що відобразила кризу гуманістичної культури Відродження. Характеризується втратою ренесансної гармонії між тілесним і духовним, природою та людиною.
Деякі дослідники (особливо літературознавці) не схильні вважати маньєризм самостійним стилем і вбачають у ньому ранню фазу бароко.
Загальна характеристика стилю
Важливою особливістю маньєризму як стилю був його аристократизм, недемократичність, орієнтованість на смаки багатих володарів, взагалі припалацовий характер. Головними замовниками і споживачами мистецтва маньєризму була церковна і світська аристократія. Не дивно, що значні центри маньєризму гуртувались при дворі папи римського, герцогського двору у Флоренції, при королівських палацах у Фонтенбло (Франція), Ескоріалі (Іспанія), Празі (Чехія), Кракові (Польща). Навіть коли мистецькі центри розташовані поза межами відомих центрів маньєризму, вони все одно виконують замови аристократів (зброярі Мілану (Італія) десятиліттями працювали на замовлення королів Франції з маньєристичними смаками).
Маньєризм настояний на протиріччях, в переліку яких — палке вивчання творів геніїв Високого Відродження і несамовите бажання працювати в їх же манері (звідси назва маньєризм), відмова від спостереження за природою і поклоніння авторитетам, віртуозність виконання художніх робіт, домінанта індивідуалізму. В наявності — висока освіченість майстрів і нестримна фантазійність, теоретичні заяви про спадковість свого мистецтва і при цьому надзвичайна штучність, примхливість художніх манер, майже повна відмова від класичних канонів в архітектурі, в композиціях картин, втрата гармонії заради дисонансів, тривожності, асиметрії, надзвичайного впливу на почуття і свідомість замовника і глядача. Фантазійність навіть ставала головною метою митця-віртуоза.
Характерними особливостями художнього рішення робіт, що відносяться до стилю маньєризм, можна вважати підвищену духовність (нерідко суміщену з не менш сублімованим еротизмом або, навпаки, підкреслено протипоставлену йому); напруженість і зламаність ліній (зокрема, використання так званої «змієвидної» лінії в композиціях), видовженість або навіть деформованість фігур, напруженість поз (контрапост), незвичайні або чудернацькі ефекти, пов'язані з розмірами, освітленням або перспективою, використання дратівливих хроматичних кольорових гам, перевантаження композиції фігурами і деталями тощоМустафін О. Справжня історія раннього нового часу. Х., 2014, с. 56-57.
Зовні наслідуючи майстрів Високого Відродження, маньєристи в Італії наполегливо підкреслювали трагічні дисонанси побуту, владу ірраціональних сил, суб'єктивність мистецтва. На межі XVI і XVII століть на зміну маньєризму прийшов стиль бароко. Але маньєризм ще декілька десятиліть співіснував з бароко, особливо в країнах за межами Італії (Франція, Голландія, Німеччина, Чехія тощо).
Виникнення
Маньєризм з'явився в Італії, де найважливішими осередками розвитку стилю стали Флоренція, Мантуя та Рим, а потім отримав поширення у Франції та інших європейських країнах. Стиль був також породженням кризових явищ у суспільно-політичній сфері, характерних для пізнього Відродження з його соціальною, моральною та релігійною нестійкістю. Іноді початкову фазу маньєризму пов'язують із пограбуванням і руйнацією Риму в 1527 році німецькими вояками імператора Карла V. Найголовніше те, що маньєризм у помітній формі відбив істотну, подібну до вибуху трансформацію мистецтва та літератури від середніх віків до «Нової історії».
«Природа» і «мистецтво» в маньєризмі представлені інакше, ніж у системі відродження, неврівноважено і негармонійно. Природа розглядається як мистецький акт верховного Бога, а митець маньєризму рахується з цим, але воліє активно змінювати форми і змісти і переносить змінені (драматизовані, огрублені, деформовані) форми і змісти в твори мистецтва заради збільшення їх виразності й більшого впливу на глядача. Італійці навіть запропонували новий термін для творів маньєристів — «грубі красоти». Ці настанови були перенесені і в сади маньєризму. Ставлення до творів першої генерації маньєристів Італії було різним — від поваги і визнання авторитета (Мікеланджело Буонарроті) до підозрілості, цензурування і могутнього контролю через дозволи і заборони (Тридентський собор). Акт творчості для митця-маньєриста є суперництво з природою, активна її деформація, звідки логічно виникає крайній індивідуалізм наново запропонованих форм і змістів. Успіхи реформації, поява протестантизму і спровокували католицьку церкву на реальні репресії, агресію, могутність контролю через дозволи і заборони, серед іншого і на мистецтво італійського маньєризму.
Періодизація
У розвитку маньєризму розрізняють два головні періоди:
перший 1520-ті — кінець 1530-х другий 1540-ві — початок XVII ст. в Італії (в Голландії за інерцією до кінця XVII ст.Всеобщая история искусств, т. 3, М., «Искуство», 1962, с. 218—220)
Перший період тон задали майстри Тоскани та Емілії, землі, котрі найбільш постраждали від реакційних ударів політиків. В реальності політики звернулись до феодальних і обскурантних засобів впливу на людей і ситуацію, аби агресією і залякуваннями стабілізувати стан справ і зміцнити розхитану власну владу. Нагнітання феодальної за характером реакції сильно вплинуло на світогляд тогочасних письменників, скульпторів і особливо художників, котрі були в авангарді розвитку гуманістичних настанов італійського відродження. Італійська культура витримала удар, але її характер докорінно змінився. Запанували песимізм, зневіра в світлі ідеали, пригніченість, розчарування. Кризовий стан справ в економіці і в політиці сприймався більшістю як катастрофа, як розпад вимріяного і гармонійного світу, вони живуть ніби на руїнах. А в Римі, поруйнованому і пограбованому вояками імператора Карла V, це було страшною реальністю.
Відмову від ідеалів відродження теоретично обґрунтував художник Федеріко Цуккарі (1539—1609), котрий пропонував практично чернечий протест і усамітнення в обмеженому колі власних фантазій, почуттів і творчих пошуків, здебільшого в формі, а не в ідейному наповненні. Визнання авторитету геніальних попередників (Браманте, Рафаеля Санті, ще живого Мікеланджело Буонарроті) призводить у маньєристів до вироблення в мистецькій практиці формул, рецептів, як і що подавати у творі мистецтва (в картині чи фресках, в гравюрі, в декорі). Новації і знахідки талановитих попередників стають сталими формулами, а твори маньєристів приречені на постійні повтори, на постійне звертання до уславлених зразків і їх інтерпретацій формально.
Тривожність настрою, контрасти світлотіні, метушня натовпу, зайва закрученість фігур або їх застиглість у просторі картин — притаманні більшості картин митців напрямку. Рівень обдарованості першої генерації італійських маньєристів, однак, був надзвичайно високий, що породило технічну віртуозність в малюнках, в створених фресках і картинах, в маньєристичній скульптурі. Але ці образи чудернацькі, пригнічені, орнаменти — страхітливі, архітектурні образи — вишукані, але напружені і тривожні, як тогочасна реальність. Італійська аристократія і політики відразу відчули суб'єктивний спротив митців і досить негативно поставились до більшості з них.Всеобщая история искусств, т. 3, М., «Искуство», 1962, с. 219 Зазнав підозрілого ставлення і гонінь навіть Мікеланджело Буонарроті, що обслуговував культурну складову двору низки римських пап. (Гонінь в цей період уникли Леонардо да Вінчі, Баманте і Рафаель лише через власну смерть.) Менш обдарованих беруть під суворий контроль. На першому етапі маньєризму в Італії прихильність влади мав хіба що Парміджаніно.
Другий етап маньєризму характеризувався стабілізацією в політиці при збереженні тотального контролю над усіма проявами ідейного і культурного життя. Почалась доба Контрреформації, активно запрацювали інквізиція і каральні чернечі ордени. Відтепер пішло зближення позицій аристократії, світських і церковних князів (головних споживачів тогочасної культури і головних замовників) та маньєристів другої генерації. Маньєризм виходить за межі Італії і набуває відверто придворного характеру. Головні центри маньєризму скупчуються при князівських та королівських дворах — папський Рим (Ватикан), двір Медічі (Флоренція), двір королів Франції (Школа Фонтенбло), двір королів Іспанії (Ескоріал), двір імператора Рудольфа II (Прага). Придворний характер мало і мистецтво тих міст і майстерень, котрі були пов'язані замовами з князівськими дворами (збройні майстерні Мілана, гобеленові мануфактури Фландрії, ювелірні майстерні Аугсбурга).
Етап був довгим і останні італійські маньєристи (Федеріко Цуккарі, Федеріко Бароччі) працюють в гоноровому протистоянні вже поряд із братами Каррачі та Караваджо.
Маньєризм в образотворчому мистецтві
Головні представники в Італії Мікеланджело Буонаротті (пізні твори) Джуліо Романо (бл. 1492—1546) Якопо Тінторетто (1518—1594) Джузеппе Арчімбольдо (1527—1593) Якопо Понтормо (1494—1557) Франческо Парміджаніно (1503—1540) Аньйоло Бронзіно (1503—1572), Россо Фйорентино (1494—1540) Ніколо Тріболо (1500—1550) Лука Камб'язо (1527—1585) Бенвенуто Челліні (1500—1571) Бартоломео Амманаті (1511—1592) Якопіно дель Конте (Jacopino del Conte 1510—1598) Джованні да Болонья (тобто Джамболонья, 1529—1608) П'єтро Франкавілла (1548—1615) Джованні Анжело Монторсолі (бл. 1507—1563) Доменіко Беккафумі (1486—1551) Федеріко Цуккарі (бл. 1540—1609) Баччо Бандінеллі (1493—1560) Джорджо Вазарі (1511—1574) Франческо Морандіні (Francesco Morandini 1544—1597), постійний помічник Джорджо Вазарі Франческо Сальвіаті (1510—1563) Бернардо Буонталенті(1531—1608) Шипіоне Пульцоне або «Іль Гаетано» (1542—1598) Мірабелло Кавалорі (1535—1572) Алессандро Аллорі(1535—1607) Лавінія Фонтана (1552—1614) Кристофано Аллорі (1577—1621) Кавалер д'Арпіно (1568—1640) Орацио Саммакіні (1532—1577) Лоренцо Сабатіні (1530—1576) Марко даль Піно (1525—1588) Сімоне Петерцано (1540—1596) Лодовіко Поццосеррато (1550—1605) Танціо да Варалло (бл. 1575—1633) Крістофоро Ронкаллі (1553—1626)
Головні представники у Франції Франческо Приматіччо (1504—1570) Жак Калло (бл. 1592—1635) Жак Беланж (1594?-після 1638) Жак Андре Дюсерсо (1510—1584)
Головні представники у Фландрії Мартен де Вос (бл. 1532—1603) Йоос де Момпер (1564—1635) Франс Флоріс (бл. 1520—1570)
Головні представники в Північних Нідерландах Мартен ван Гемскерк (1498—1574) Ян ван Гемессен (1500—1565) Гендрік Гольціус (1558—1617) Карел ван Мандер (1548—1606) Корнеліс ван Харлем (1562—1638) Абрагам Блумарт (1566—1651) Йоахім Втевал (1566—1638) Адріан де Вріс (1545—1626), скульптор, працював в Празі. Корнеліс Кетель (1548—1616)
Головні представники в Іспанії
Ель Греко (1541—1614) Луїс де Моралес (бл. 1523—1586) Пабло де Сеспедес (1538—1609) Хуан Санчес Котан (1560—1527) Бартоломе Кардуччі (1560—1608) Хуан де ла Корте, (бл. 1590—1662) Пеллегріно Тібальді (1527—1596) Антоніо де Небріха Ніколо Гранелло Ромуло Чінчінато Федеріко Цуккаро
Німецькі маньєристи Бартоломеус Шпрангер Ганс фон Аахен (бл. 1552—1615), художник Йозеф Стаммель (1695—1765), скульптор
Фрагменти алегоричних скульптур Йозефа Стаммеля з Австрії
Країни, охоплені маньєризмом Відомо, що мистецтво доби Відродження мало досить обмежений характер і залишилось надбанням лише декількох культурних центрів (Флоренції, Риму, Венеції, декількох провінційних міст Італії, Франції, Німеччини, Польщі й України в її складі). Маньєризм, навпаки, мав значне поширення — майже по всій Європі. Вплив був таким міцним, що останні маньєристи Голландії (гравери) працювали ще в Петербурзі (Росія) на початку XVIII століття разом з майстрами високого і пізнього бароко.