Про причину, початок і єдине () — другий твір італійською мовою, який Джордано Бруно надрукував у Лондоні 1584 року. Твір складається з п’яти діалогів і присвячений французькому послу , у якого Бруно гостював. Продовжуючи виклад, розпочатий в «Бенкеті на попелі», філософ пояснює єдність універсальної причини та загального принципу та розробляє анімістичну концепцію матерії — вічної, безмежної та живої.

Загальні відомості З п'яти діалогів, які складають текст, в чотирьох головними героями є Діксоно, Теофіло, Гервасіо і ПолігімніоOpere italiane, Introduzione,  p. 76. Перший діалог, героями якого є Елітропіо, Філотео та Армессо, ймовірно, був доданий до решти пізніше, вже після публікації «Бенкету на попелі» (який тут автор прямо цитує). Діалогам передують чотири короткі вірші: «До принципів Всесвіту» (), «До власного духу» (), «До часу» (), усі три латинською мовою, і, нарешті, вірш «Про любов» (), італійською мовою. Теофіло і Філотео виражають думки автораОбидва імені походять із грецької мови й означають «друг Бога».; Полігімніо — педантичнийТермін означає «вихователь дітей» і вживається Бруно в іронічному та передусім зневажливому значенні. У культурі XVI століття педант стає символом самовдоволеної, удавано вченої людини, надмірно захопленої зовнішніми формалізмами, але з обмеженою культурою (див. pedante, treccani.it). схоласт, послідовник арістотелізму; Гервасіо — персонаж, якого Бруно вводить, аби провокувати Полігімніо; Елітропіо«Той, що обертається до Сонця», відповідно до його грецької етимології імені., Армессо і ДіксоноАлександр Діксон, Бакалавр і джентльмен при дворі Єлизавети I, друг Бруно. — придворні джентльмени.

Текст

У першому діалозі Бруно захищається від критики його «Бенкету на попелі» з боку схоластів з Оксфорду, — університету, в якому він читав курс лекцій з теорії Коперника. Філософа звинуватили в тому, що він образив весь університет, а то й ціле королівство. Бруно зазначає, що, критикуючи окремих учених, він аж ніяк не мав на меті засуджувати всіх без винятку«Questo mai pensai, mai intesi...», Filoteo: dialogo I..

У другому й третьому діалогах автор вводить терміни «причина» і «принцип». Четвертий діалог присвячений взаємозв’язку між причиною та принципом, які він тлумачить як форму та матерію. В останньому діалозі Бруно підсумовує, стверджуючи тотожність причини й принципу, форми й матерії в ЄдиномуOpere italiane, Introduzione,  p. 77.. Бруно залишає осторонь теологічний аспект пізнання Бога, про якого, як про причину і принцип природи, нічого не можна знати, тому що він «підноситься над природою»Teofilo: dialogo IV., і тому до Бога можна прагнути лише через «надприродне світло», тобто лише через віру. Натомість Бруно цікавить філософія природи та її споглядання, знання природної реальності, в якій, як він уже писав у роботі Dicsono: dialogo IV., ми можемо осягнути лише тіні, божественне «у вигляді залишків»Dicsono: dialogo II..

Перший діалог Армессо та Елітропіо запитують Філотео, що він думає про обурення, викликане в Лондоні публікацією «Бенкету на попелі», в результаті якого автора звинуватили в тому, що він «скажений і лютий пес», папуга чи мавпа — за поєднання серйозного й комічного тону, за змішування шляхетних намірів із ницими аргументами«Or su, per venire al resto, vorrei intendere da voi...», Armesso: dialogo I.. Філотео відповідає, що перше звинувачення може навіть бути правдою, насправді він любить спокій і тому вважає за краще «виглядати, як кусючий пес»Тобто «кініком» в етимологічному значенні цього слова., аби тільки його залишили в мирі, щоб інші «не прийшли виявити свою нечемність проти мене». Армессо зауважує, що цим він образив усе місто. Філотео категорично відповідає, що це не було його наміром: його слова використали ті, хто почувався ображеним через неспроможність довести власну правоту«Il rumore di questo e altro è stato sparso dalla viltà di alcuni di quei che si senton ritoccati...», Elitropio: dialogo I..

Другий діалог Як той, хто розглядає статую, не може побачити скульптора, так і той, хто присвячує себе пізнанню Всесвіту, ніколи не зможе досягти повного знання про «божественну субстанцію», наслідком якої є Всесвіт, а зможе лише наблизитися до неї через її проявиЦе тема «тіньового пізнання», вже викладена в : часткове, «затінене» знання, властиве людській природі., оскільки немає «пропорційного порівняння» між Всесвітом і Богом. Божественну субстанцію, Бога, можна, з одного боку, визначити як «першопричину», на відміну від наслідку; з іншого боку, — як «перший принцип», бо все інше постає після нього. Терміни не є еквівалентними, пояснює Теофіло, тому що не все, що є принципом, також є причиною. Причину можна уявити як те, що діє ззовні, тоді як принципом є те, що залишається в самому ефекті: такими є матерія і форма. Тому божественна субстанція спричиняє Всесвіт, але водночас перебуває в ньому як матерія і форма.

«Універсальний фізичний чинник» (те, що у світі зумовлює становлення речей) — це божественний інтелект, «який наповнює все, освітлює Всесвіт і спрямовує природу на належне створення її видів». Інтелект має здатність породжувати всі ці речі, бо володіє ними відповідно до форми в тому сенсі«[...] bisogna che le preabbia tutte secondo certa raggion formale», Dicsono: dialogo II. Бруно далі розгортає аналогію зі скульптором, який уже має в собі форму статуї, яку створюватиме., що він «наповнює матерію всіма формами». Універсальний інтелект також має власну форму: універсальною формою інтелекту є душа світу.

Діалог триває напружено, і Діксоно не може зрозуміти, як один і той самий предмет може водночас бути і принципом, і причиною. Теофіло відповідає, що душа світу подібна до керманича, який, оскільки його рухає корабель, є його «частиною», а оскільки він сам керує кораблем, то він є «відмінним чинником». Діксоно заперечує, що з цього не випливає присутність душі в кожній частині всесвіту, адже існують речі, які видаються неживими, неодухотвореними. Теофіло застерігає від плутанини щодо терміна «одушевлений»: усі речі мають цю душу, цей «дух», але не всі «одушевлені» у звичному розумінні. Про це свідчить те, що кожна, навіть найменша річ у всесвіті, «якщо вона знаходить бажання суб'єкта», може стати «одушевленою», наприклад, зростаюча рослина. Змінюються лише зовнішні форми, частини матерії організовуються то в одну, то в іншу форму. Те, що оживляє все, мусить зберігатися, «не може зникнути». Лише так ми можемо зрозуміти універсальну «мінливість»:

Ця універсальна форма — душа світу — надає матерії різноманітних форм, черпаючи їх із самої себе, а не «вимагаючи ззовні», — наголошує Теофіло, полемізуючи таким чином із концепцією ідей Платона. Діалог завершується серією жартівливих реплік між Діксоно й Полігімніо: Теофіло порівнює душу світу зі своїм голосом, який чують усі присутні, хоча дехто його не розуміє, як-от Полігімній, якому в одне вухо влітає, а з іншого вилітає.

Третій діалог Діалог починається з обміну жартами між Джервазіо і Полігімніо, які обговорюють (або вважають, що обговорюють) філософію. Їх раптово переривають Діксоно й Теофіло, які повертаються до тем попереднього діалогу.

Теофіло пояснює, що форму й матерію можна тлумачити так: форма є потенційною здатністю діяти (активна потенція), а матерія — здатністю зазнавати дії (пасивна потенція). Матерія, яку ми спостерігаємо у всесвіті, завжди має конкретні форми в тому чи іншому аспекті («випадкові зовнішні форми» частин), натомість як сукупність матерії не має жодної окремої форми. Отже, матерія є «вмістилищем форм», тоді як душа світу — «джерелом форм»: інтелект є «надавачем форм», тобто він черпає форми з душі світу й надає матерії певні форми, але ці природні форми «не існують без матерії».

Співвідношення між актом і потенцією залежить від розглядуваного суб’єкта. Бог є всім можливим — у формі «єдності та злитості», тобто у вигляді «складного цілого»«Complicato» і «explicato» належать до термінології Бруно. Етимологічно «complicato» походить від лат. plicare з префіксом cum у значенні «згорнутий разом», «обгорнений»: див. complicare, etimo.it. Бруно протиставляє термін «complicato» терміну «explicato», яким позначає розгортання єдиного, його розкриття, не зводячи це ані до деградації, ані до роз’єднання., отже, в ньому акт і потенція тотожні. Так само й Всесвіт є всім, чим він може бути, але у спосіб «розгорнутий, розсіяний», тому в ньому акт і потенція не збігаються. Нарешті, людина — як і інші частини Всесвіту — не є всім, чим може бути: потенція не дорівнює акту, і як потенція, так і акт є обмеженими. Саме через цю неповноту такі частини «примушують себе стати тим, чим можуть бути»«Queste cose non sono atto e potenza, ma sono difetto e impotenza...», Teofilo: dialogo III., що й пояснює тлінність речей, смерть живих істот і змінність окремих форм.

Четвертий діалог

Цей діалог також починається з розмови Джервазіо та Полігімніо; темою стає матерія. Педант Полігімніо, рясно цитуючи Книгу Буття, Арістотеля та інші джерела, нагадує, що матерія подібна до жіночої статі, у принизливому сенсі, і при цьому згадує низку історичних епізодів, війн і злочинів, які приписує провині жінки. Діксоно й Теофіло втручаються в розмову й розглядають тему матерії у зв'язку з темою форми.

Матерію, пояснює Теофіло, якщо розуміти її як сукупність усієї матерії, наявної в усьому всесвіті й, відповідно, в усіх його частинах (що він називає «універсальною матерією»), не може мати жодної форми, оскільки містить у собі всі форми (вона є «безтілесною») — у тому сенсі, що для наших чуттів ця матерія завжди постає в окремих, конкретних формах. Вона також не має власних розмірів, але «набуває розміри згідно з логікою тієї форми, яку приймає». Ці форми матерія отримує зсередини, адже вони вже потенційно містяться в самій матерії. Таке розуміння, продовжує Теофіло, частково поділяють і перипатетики, Аверроес та Плотін«Dice molto bene:...», Teofilo: dialogo IV., але не Платон зі своїми «фантастичними ідеями». Арістотель же, коли йдеться про визначення того, «де має своє постійне перебування природна форма, що наче коливається на поверхні матерії», не доходить жодного переконливого висновку і зрештою зводить усе до «абсурду», тобто до розрізнення між «матерією в потенції» та «матерією в дії»«In vero poveramente si risolve Aristotele...», Teofilo: dialogo IV.. Ось чому матерія, розглянута таким чином, була б майже нічим («prope nihil»), без жодної сили чи досконалості.

Матерія, як було показано в попередньому діалозі, «породжує форми зі свого лона і, відповідно, має їх у собі»«Essendo che la materia non riceve cosa alcuna da la forma...», Teofilo: dialogo IV., тоді як самі форми перебувають у безперервному русі та є недосконалими, оскільки приречені змінюватися, руйнуватися та зникати. Натомість матерія є вічною, внутрішньо оживленою і в цьому сенсі — живою.

П'ятий діалог Останній діалог починається з довгого монологу Теофіло про всесвіт, який, будучи всім, чим він може бути, є єдиним, і, як наслідок, нескінченним, нерухомим і нескінченним; він нетлінний, бо немає нічого іншого, на що він міг би перетворитися; він невимірний, оскільки не має форми. Усі речі у всесвіті піддаються змінам не тому, що вони прагнуть бути чимось іншим, а тому, що вони прагнуть «іншого способу буття».