«Україна проти Російської Федерації щодо прав прибережної держави» (англ. Dispute Concerning Coastal State Rights in the Black Sea, Sea of Azov, and Kerch Strait (Ukraine v. the Russian Federation)) — міждержавний арбітраж між Україною та Російською Федерацією щодо прав прибережної держави в Чорному морі, Азовському морі та Керченській протоці, розпочатий Україною 16 вересня 2016 року відповідно до Конвенції ООН з морського права.
Україна стверджувала, що після окупації Кримського півострова Російська Федерація порушила її права як прибережної держави, зокрема щодо використання природних ресурсів, судноплавства, рибальства, охорони морського середовища та підводної культурної спадщини.
21 лютого 2020 року арбітраж визнав свою юрисдикцію щодо частини вимог України та перейшов до розгляду справи по суті. 22 квітня 2026 року трибунал ухвалив остаточне рішення: підтвердив відсутність повноважень вирішувати питання територіального суверенітету, відмовився розглядати частину вимог, вирішення яких залежало від визначення того, яка держава є прибережною щодо Кримського півострова, та встановив порушення Російською Федерацією окремих зобов'язань за Конвенцією у сфері охорони морського середовища.
Передумови
Після розпаду Радянського Союзу Україна та Російська Федерація стали прибережними державами Чорного та Азовського морів і Керченської протоки. Україна здійснювала суверенітет і суверенні права щодо Кримського півострова та прилеглих морських просторів відповідно до «Конвенції ООН з морського права».
У лютому—березні 2014 року Російська Федерація встановила контроль над Кримом і надалі, за твердженням України, стала перешкоджати здійсненню Україною прав прибережної держави в Чорному та Азовському морях і Керченській протоці, зокрема в межах української виключної економічної зони.
16 вересня 2016 року Україна ініціювала арбітраж відповідно до Додатка VII «Конвенції ООН з морського права» і заявила, що Російська Федерація порушила її права щодо природних ресурсів, рибальства, судноплавства, охорони морського середовища та археологічних об'єктів у прилеглих до Кримського півострова морських районах.
Україна стверджувала, що Російська Федерація незаконно здійснювала видобуток вуглеводнів на українському континентальному шельфі та у виключній економічній зоні, перешкоджала українському рибальству, втручалася в судноплавство, а також збудувала Керченський міст без згоди України.
Російська Федерація заперечувала юрисдикцію арбітражу. Вона стверджувала, що спір фактично стосується суверенітету над Кримом, а питання територіального суверенітету не належать до юрисдикції арбітражу за «Конвенцією ООН з морського права». Росія також зазначала, що для вирішення заявлених Україною вимог арбітраж мав би спершу визначити, якій державі належить суверенітет над Кримським півостровом.
Україна, своєю чергою, наполягала, що предметом спору є тлумачення і застосування «Конвенції ООН з морського права», а не питання належності Криму.
Склад арбітражу Арбітражний трибунал був сформований відповідно до Додатка VII до Конвенції ООН з морського права. У повідомленні про арбітраж і позовній заяві Україна призначила арбітром професора Vaughan Lowe, а Російська Федерація — суддю Vladimir Golitsyn.
Оскільки сторони не досягли згоди щодо призначення решти арбітрів, їх призначив віцепрезидент Міжнародного трибуналу ООН з морського права відповідно до процедури, передбаченої Конвенцією. 22 грудня 2016 року арбітрами були призначені судді Jin-Hyun Paik, Boualem Bouguetaia та Alonso Gómez-Robledo. Головою трибуналу став суддя Paik.
Першу процедурну зустріч сторін і трибуналу провели 12 травня 2017 року в Палаці миру в Гаазі. Адміністративну підтримку провадження забезпечувала Постійна палата третейського суду.
Рішення щодо юрисдикції 10—14 червня 2019 року в Гаазі відбулися слухання щодо юрисдикції. 21 лютого 2020 року Арбітражний трибунал виніс рішення щодо попередніх заперечень Російської Федерації до юрисдикції та виклав основні висновки:
Питання суверенітету над півостровом Крим трибунал одноголосно підтримав заперечення Російської Федерації в тій частині, що він не має юрисдикції розглядати ті вимоги України, для вирішення яких необхідно встановити суверенітет будь-якої зі сторін над Кримським півостровом. Арбітраж зазначив, що «Конвенція ООН з морського права» не регулює питання територіального суверенітету, а визначення того, яка держава є прибережною щодо вод навколо Криму, має значення для частини вимог УкраїниРішення щодо попередніх заперечень, п.154, 177—178, 195, 197.
Аргументи України щодо неприйнятності та неправдоподібності спору про суверенітет Україна стверджувала, що під час визначення юрисдикції арбітраж не повинен виходити з претензії Російської Федерації на суверенітет над Кримським півостровом. Вона посилалася, зокрема, на обов'язок держав не визнавати територіальні надбання, здійснені з порушенням міжнародного права, та на резолюції Генеральної Асамблеї ООН щодо територіальної цілісності України. Арбітраж відхилив ці аргументи. Трибунал зазначив, що визнання існування спору щодо суверенітету не тотожне визнанню правомірності претензій будь-якої зі сторін і саме по собі не визначає статус Криму. Трибунал також відкинув довід України про неправдоподібність претензії Російської Федерації та зазначив, що для визначення юрисдикції достатньо встановити існування реального спору між сторонами.
Статус Азовського моря та Керченської протоки щодо заперечення Російської Федерації про те, що ці акваторії є внутрішніми водами і тому Конвенція не застосовується до них, трибунал постановив, що це питання неможливо вирішити лише на стадії попередніх заперечень. Арбітраж вирішив відкласти розгляд питання правового статусу цих вод і їхнього режиму до стадії розгляду справи по суті, оскільки воно тісно пов'язане з фактичними обставинами спору.
Відхилення інших заперечень трибунал відхилив решту попередніх заперечень РФ, зокрема: Аргументи про те, що діяльність Російської Федерації підпадає під виняток щодо військової діяльності. Заперечення щодо правоохоронної діяльності стосовно рибальства у виключній економічній зоні. Твердження про те, що справа має розглядатися спеціальним трибуналом згідно з Додатком VIII до Конвенції, а не загальним арбітражем. Заперечення на підставі статті 281 Конвенції щодо наявності у двосторонніх договорах (Договір про державний кордон 2003 року та Договір про співробітництво в Азовському морі 2003 року) альтернативних процедур врегулювання спорів.
У підсумку трибунал постановив, що він має повноваження розглядати справу, але з урахуванням встановлених обмежень щодо питань суверенітету. Трибунал зобов'язав Україну подати уточнений меморандум, який мав би враховувати межі повноважень, визначені цим рішенням.
Слухання по суті Після рішення щодо попередніх заперечень від 21 лютого 2020 року сторони перейшли до письмової стадії провадження. Арбітражний трибунал провів два раунди письмових подань щодо розгляду справи по суті, а також інших питань юрисдикції та прийнятності.
Слухання по суті спору відбувалися з 23 вересня по 5 жовтня 2024 року в Палаці миру в Гаазі (Нідерланди). Арбітраж розглядав вимоги України щодо порушення її прав прибережної держави в Чорному й Азовському морях і в Керченській протоці в межах юрисдикції, визначеної «Конвенцією ООН з морського права».
Вступні та заключні виступи агентів сторін були відкритими для публіки та транслювалися в інтернеті, а решта слухань проходила в закритому режимі. Стенограми публічних виступів і письмові подання сторін були оприлюднені на сайті арбітражу.
Вимоги української сторони
Під час фінальних усних слухань Україна заявила, що її позов стосується не лише вже вчинених порушень «Конвенції ООН з морського права», але й майбутнього режиму судноплавства та використання Чорного й Азовського морів.
Українська сторона просила трибунал: зобов'язати Російську Федерацію демонтувати Керченський міст, який, за твердженням України, обмежує прохід великотоннажних суден через Керченську протоку всупереч положенням Конвенції;
зобов'язати РФ припинити переслідування судноплавства, зокрема затримання та перевірки суден, що прямували до українських портів Маріуполя та Бердянська;
зобов'язати РФ звільнити захоплені українські бурові установки та скасувати їхню російську реєстрацію (зокрема судна «Таврида» та «Сиваш»);
зобов'язати РФ провести належні дослідження впливу будівництва в Керченській протоці на морське середовище, усунути екологічну шкоду та надалі управляти екологічними ризиками;
зобов'язати РФ припинити розкопки і забезпечити охорону об'єктів підводної культурної спадщини;
зобов'язати РФ надати гарантії неповторення порушень у майбутньому.
Україна також просила, щоб трибунал зберіг свої повноваження протягом 24 місяців після винесення рішення для розгляду питань, пов'язаних із його виконанням.
Українська сторона стверджувала, що Російська Федерація намагається перетворити Азовське море на «закрите російське озеро», обмежуючи свободу судноплавства та транзиту через Керченську протоку.
Заперечення російської сторони Під час фінальних слухань Російська Федерація просила трибунал відхилити вимоги України повністю, посилаючись як на відсутність юрисдикції, так і на необґрунтовані вимоги по суті.
Російська сторона заперечувала правомірність вимог тим, що:
після російського вторгнення в Україну в лютому 2022 року вона провела псевдореферендуми на тимчасово окупованих територіях України та оголосила їх частиною РФ у вересні 2022 року, тому Україна, за твердженням російської сторони, перестала бути прибережною державою Азовського моря, а розгляд спору потребував би вирішення питань територіального суверенітету, які не належать до компетенції трибуналу;
Азовське море та Керченська протока мають статус історичних внутрішніх вод, який, за її твердженням, сформувався Російською імперією після приєднання Криму в 1783 році, а після розпаду Радянського Союзу зберігся як режим спільних внутрішніх вод Російської Федерації і України;
статус внутрішніх вод підтверджувався практикою держав, двосторонніми договорами 2003 року та заявами українських посадовців того часу, а тому спір не підпадає під повноваження трибуналу за «Конвенцією ООН з морського права»;
будівництво Керченського мосту було необхідністю Російської Федерації для транспортного сполучення з Кримським півостровом;
встановлені навігаційні правила та перевірки суден є суверенним правом держави у внутрішніх водах і проводяться з міркувань безпеки. Російська сторона також зазначила, що міст не створив суттєвих перешкод для судноплавства;
відкинула звинувачення в порушенні екологічних зобов'язань, аргументи України щодо потенційних довгострокових наслідків російська сторона охарактеризувала як «чіпляння до дрібниць» (nitpicking);
заперечила пошкодження підводної культурної спадщини та заявила, що всі роботи проводила відповідно до необхідних процедур і під контролем фахівців. Наприкінці слухань Російська Федерація закликала трибунал визнати вимоги України такими, що не належать до його повноважень, або відхилити їх по суті.
Рішення по суті 22 квітня 2026 року Арбітражний трибунал ухвалив остаточне рішення у справі щодо прав прибережної держави в Чорному та Азовському морях і Керченській протоці. Рішення опубліковано 15 червня 2026 року після узгодження сторонами питань конфіденційності.
Юрисдикція та правовий статус морських просторів Арбітраж відхилив більшість заперечень Російської Федерації щодо своїх повноважень. Зокрема, трибунал відхилив доводи РФ про те, що Азовське море та Керченська протока перебувають поза сферою дії Конвенції ООН з морського права через їхній заявлений статус історичних внутрішніх вод.
Трибунал дійшов висновку, що після розпаду Радянського Союзу Азовське море та Керченська протока зберегли статус внутрішніх вод, однак уже як внутрішніх вод двох незалежних держав — України та Російської Федерації.