Громадянська війна в Україні — застарілий історичний термін на позначення сукупності різноманітних збройних протистоянь на території України в період з 1917 по 1921 роки. Він використовувався радянською історіографією для підкреслення класової боротьби українських робітників та селян під проводом спочатку місцевих осередків Російської соціал-демократичної робітничої партії (більшовиків), а згодом — Комуністичної партії (більшовиків) України, проти влади контрреволюційних сил, до яких зараховували Українську Центральну Раду, режим Скоропадського та Директорію УНР, анархістський рух отамана Нестора Махна.
Історія
Термінологія
У радянській історіографії
У радянській історіографії Громадянську війну в Україні поділяли на чотири етапи: перший — «жовтневий» (7 листопада 1917 — 14 березня 1918 року); другий — «окупаційний» (14 березня — 14 листопада 1918 року); третій — «партизанський» (14 листопада 1918 — 5 лютого 1919 року); четвертий — «боротьба з бандитизмом» (до 1921 року).
Радянська історична наука розглядала всі процеси 1917–1921 років в Україні крізь призму теорії історичного матеріалізму. Чинник національної боротьби українського народу не заперечувався, проте йому відводили другорядну роль на тлі класової боротьби українського пролетаріату. Водночас сам національно-визвольний рух активно дискредитувався. Зокрема, піднесення української національної та політичної самосвідомості після Лютневої революції радянська історіографія трактувала як суто буржуазне явище, притаманне виключно вузькому прошарку інтелігенції. Навіть такі ліві партії українських автономістів як Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП) та Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР), радянські історики таврували як «дрібнобуржуазні» та «націоналістичні».
Різко негативне та критичне ставлення зберігалося до будь-якої небільшовицької української влади, незалежно від її політичної програми та конкретних дій. Українську Центральну Раду характеризували як «дрібнобуржуазний уряд», Українську Державу гетьмана Павла Скоропадського — як «німецький окупаційний режим буржуазно-поміщицької реакції», а Директорію УНР, яка прийшла йому на зміну, — як «отаманську диктатуру з елементами шовінізму».
У сучасній українській історіографії Після розпаду Радянського Союзу незалежна українська історична наука відмовилася від марксистського трактування подій 1917–1921 років на теренах України як насамперед класового протистояння. Сучасна вітчизняна історіографія, на відміну від радянської, обстоює думку, що стрижнем процесів 1917–1921 років в Україні була боротьба української нації за національне самовизначення та державний суверенітет.
У ході зміни дослідницької парадигми з класової на національно-визвольну було переосмислено ключові події та процеси. Зокрема, Радянсько-українські війни почали трактувати не як боротьбу українського пролетаріату під проводом більшовицького підпілля (яке після харківського Всеукраїнського з'їзду рад створило радянський уряд Української Народної Республіки) за підтримки Радянської Росії, а як черговий етап тривалого протистояння української нації російському імперіалізму, уособленому більшовицьким режимом.
Зазнали кардинального переосмислення й історичні постаті. Якщо більшовицькі діячі були дискредитовані, а більшовики українського походження одержали тавро колаборантів та маріонеток Москви, то деякі ситуативні союзники більшовиків, чиї образи в радянській історіографії були однозначно негативними, частково реабілітували свою репутацію, перейшовши в категорію неоднозначних постатей.
Так, анархістський отаман Нестор Махно позбувся радянського клейма «куркульсько-бандитського контрреволюціонера» і став сприйматися як суперечливий персонаж, якого часто характеризують як «заблукалого сина нації». Ба більше, деякі історики та публіцисти, посилаючись на пізні мемуари Махна (де той висловлював проукраїнські погляди) та на його дискусії з більшовиками (у яких він відстоював інтереси місцевого селянства), намагаються зобразити анархістського отамана як українського націоналіста, котрий захищав традиційний протоанархічний уклад українського села.
Зрештою, радянський термін «Громадянська війна в Україні» повністю вийшов із наукового обігу, поступившись поняттю «Українська революція 1917–1921 років». Цей концепт тривалий час зберігався в українській емігрантській науці. Він був запроваджений безпосередніми учасниками тогочасного національно-демократичного руху: Михайлом Грушевським, Володимиром Винниченком, Симоном Петлюрою, Дмитро Дорошенко та інші.
Примітки