Робітництво (робітники, пролетаріат, робітничий клас) — це клас найнятих людей, які виконують поставлене своїм керівництвом завдання за певну оплату.
Одне з основних понять марксизму та радянського компартійного суспільствознавства. Суспільний клас вільнонайманих, переважно індустріальних, але також і сільськогосподарських та інших виробників матеріальної продукції, зайнятих найманою, переважно фізичною працею, які не мають власних знарядь виробництва. Цим робітники відрізняються від кустарів, ремісників, селянства, інженерно-технічного та адміністративного персоналу, службовців тощо. Робітництво нелегко піддається точному статистичному визначенню і часто зливається з суміжними класами. Здебільшого мається на увазі промисловий пролетаріат. У радянській статистиці до робітництва зачисляються промислові транспортні робітництва, а також робітництва радгоспів тощо. З появою нових професій (наприклад, шоферів, операторів автоматичних машин тощо) та зі зростанням технічної освіти, якісний і кількісний оклад робітництва помітно змінюється. Питома вага робітництва фізичної праці завдяки механізації, має тенденцію до постійного зниження.
Історія до 1861 року Робоча сила в промисловості існувала в Україні віддавна. Наймані робітники, які походили з різних суспільних прошарків, були звичайним явищем у промислових і мануфактурних закладах, а, зокрема, на будах, руднях, гутах, папірнях тощо. Починаючи з XVI століття здебільшого найманими були вільні робітники. Крім них, були ще підданські (а згодом, кріпацькі) робітники в панських чи церковних (монастирських) маєтках. В умовах докапіталістичного господарства, зокрема за часів кріпацтва, робітництво в Україні ще не становило окремого суспільного класу. У XVIII і в першій половині XIX століть більшість закладів фабрично-заводської промисловості належала поміщикам (так звані «вотчинні фабрики»), які використовували підданську (згодом кріпацьку) працю. Казенні й «посесійні» фабрики (спочатку мануфактури), на яких, крім вільних робітників працювали приписні селяни, були в Україні порівняно рідкісним явищем. Більшість робітників була так чи інакше пов'язана з сільським господарством. Виняток становили тільки робітники, яких поміщики або уряд переводили з Росії й Білорусі для праці на промислових закладах України. Відірвані (здебільшого назавжди) від сільського господарства й рідного ґрунту, вони перетворювалися на постійних і спадкових промислових робітників. Вільнонаймані робітники за докапіталістичних часів були головними (хоч і не завжди) на купецьких, колоністських і взагалі недворянських підприємствах, яких тоді було ще небагато.
В першій половині XIX століття у зв'язку з подальшим розвитком промисловості, збільшенням розмірів фабрик, з частковою або повною механізацією виробництва, поміщицькі власники фабрик починають, окрім праці кріпаків, використовувати найману працю (себто оплачувати фабричну працю своїх кріпаків). Розвиток цукрової промисловості та поява великих, здебільшого механізованих цукроварень, зокрема рафінарень, вимагали поширення джерел робочої сили, шляхом «оренди» кріпаків у сусідніх чи дальших дідичів або ж коштом збільшення вільнонайманих робітників. Ріст промисловості, щораз більша нерентабельність кріпацької праці й збільшення вільнонайманого робітництва підривали основи кріпацької системи та прискорювали розвиток капіталістичних відносин не лише в царині промисловості, а й загалом в господарстві країни й врешті-решт привели до скасування кріпацтва в 1861 році й перемоги капіталістичної системи. Якщо число вільнонайманих робітників в Україні у 1828 р. становило приблизно 25%, то в 1861 р. воно збільшилося до 75%, а невдовзі після реформи 1861 р. індустріальне робітництво стає винятково вільнонайманим і поступово створює окремий суспільний клас.
1861—1917 роки Капіталізм в Україні як у промисловості, так і в поміщицькому сільському господарстві розвивався значно швидше, ніж у Росії та з більш глибокими циклічними кризами й хвилями масового безробіття, що вплинуло на специфіку формування й зростання робітництва в Україні. Після скасування панщини через малоземелля, аграрне перенаселення й тяжкі викупні платежі, зростало зубожіння значної частини селян, тож вони стали головним джерелом утворення класу робітників. Разом з цим, кількість робітництва почала активно зростати та становила в Україні в 1860 р. — 86 000 осіб. Нижче подано кількість промислових робітників і їх розподіл за 9 українськими губерніями (пересічно на рік у тис. і в дужках у %):
+Кількість промислових робітників у 1881–1900 роках Роки 1861— 70 1871— 80 1881— 90 1891— 1900 1900Правобережжя 66,9 (46,9%) 66,1 (50,7%) 77,1 (45,2%) 92,1 (35,7%) 104,3 (32,0%)Лівобережжя 57,0 (40,0%) 40,5 (31,1%) 42,9 (25,2) 56,3 (21,8%) 71,3 (21,8%)Степ 18,7 (13,1%) 23,7 (18,2%) 50,4 (29,6%) 110,7 (42,5%) 151,8 (46,2%)Вся Україна 142,6 (100,0%) 130,4 (100,0%) 170,4 (100,0%) 259,1 (100,0%) 327,4 (100,0%) +Кількість промислових робітників у 1901–1916 рокахРік кількість (тис.)1901 360,21902 354,71903 370,71904 372,41905 371,01906 418,01907 431,31908 449,51909 441,71910 481,01911 513,41912 549,41913 631,61914 631,41915 635,31916 812,5
Ці дані стосуються лише промислових закладів, які мають не менше 16 робітників і механічний двигун, або не менше 30 робітників без двигуна. За переписом 1897 р. всіх промислових робітників в Україні було 425 413 осіб, що становило 7,4% всього самодіяльного населення.
Частка всього робітництва становила 1 478 109 осіб (у тому числі 199 491 поденників і чорноробів, 430 693 — слуг, 424 569 працівників у сільському господарстві і 425 413 промислових робітників). Протягом 1880-1900-х pp. відбулися глибокі зрушення в структурі української промисловості й центр її ваги остаточно перемістився на Південь, де виникла нова важка промисловість. Ще у 1875 р. 91% усіх фабрично-заводських робітників України працювали в легкій та харчовій промисловості і лише 9% у важкій промисловості; відсотки на 1895 р.— 64% і 36%, на 1912 р. — 39% і 61%. У дійсності частина робітників була більшою, бо переписи не охоплювали всіх сезонних працівників. Взагалі статистичні дані про них не є докладними.
Утворення робочих кадрів в Україні, зокрема в її степовій частині, було складним завданням. Основним людом було селянство. Кадри не могло дати міське населення, оскільки воно було нечисленним, та й найбільші промислові підприємства повстали за межами міських осередків. Степ, у якому була зосереджена промисловість України був мало заселений, та й саме сільське господарство степу вимагало великої кількості робітників. Селяни з аграрно перенаселеного лісостепу неохоче відривалися від землі, щоб перейти до нової соціальної групи. Вони були готові йти у найми до поміщиків півдня (зарплатня не була нижчою, ніж у промисловості) або до цукроварень в лісостеповій частині, а з кінця XIX століття переселялися масово на вільні землі Сибіру, Далекого Сходу і Туркестану, де не міняли свого традиційного зайняття.
Українська промисловість у степу до початку XX століття відчувала дефіцит робітників, зокрема кваліфікованих. Ці кадри давало російське селянство (переважно з центральної Росії), яке було психологічно прив'язане до землі значно менше, ніж українське, а стимулом до його мандрівок на південь була на 40—50% вища зарплатня в промисловості й сільському господарстві України, ніж у Росії. За деякими обрахунками, поміж шахтарів Донбасу вихідці з центральної Росії становили у 1871 р. — 82,5%, 1884 р. — 59,9%, 1900 р. — 55,7%. Подібна ситуація була в залізоробній, будівельній та транспортній промисловості, натомість у цукроварній промисловості переважали українці. У 1890-х роках у великих містах України було відкрито понад 50 бірж праці на яких робітники, що шукали роботу, мусили реєструватися. За переписом 1897 року 44% робітників країни (в степу 65%) складалося з переселенців (у Російській імперії — 36,3%, у Польському королівстві — 30%), частково з інших українських губерній, більше з зарубіжних.
Українське робітництво лише частково вважало промислову працю за постійне зайняття. Плинність працівників була не тільки у тих галузях промисловості, які мають сезонний характер (наприклад, цукроваріння), але і в інших. До 1890-х років на Донбасі та Придніпров'ї у металургії за винятком переселенців майже не було постійних місцевих кадрів. Вони приїжджали на зиму без родин, а на літо поверталися до своїх осель (тому копальні мусили зменшувати свою продукцію). Решта шахтарів жила переважно в довколишніх селах та займалася одночасно сільським господарством. У 1913 році плинність робітників у металургії України сягала 60%, на вугільних копальнях від 80% до 85%. Питому вагу цих змінних кадрів серед них ілюструють дані перепису 1897 р., за якими лише 48,6% робітників були одружені, а з них аж 55% жило поза родиною.
Вищезгадані статистичні матеріали дозволяють отримати деяку демографічну характеристику робітників України. За переписом 1897 року жінки становили 9,3%, а серед дорослого населення — 7,1% (1901 році— 11,1%, 1912 році — 18,3%), діти (до 12 років) і підлітки (до 16 років) — 13,3%. За даними 1901—13 рр. численність пролетаріату зросла: серед чоловіків на 30%, жінок на 81%; дорослих на 20%, підлітків на 83%. Найбільше жінок і підлітків працювало у харчовій та легкій промисловості, найменше у важкій і кам'яновугільній (серед шахтарів Донбасу жінки становили 1,4%, підлітки 7,4%). У 1902 році 70% робітників України проживали у селах, лише 30% у містах, в тому числі 49 800 тисяч у 8 містах: Одесі, Єлисаветграді, Катеринославі, Києві, Черкасах, Харкові, Кременчуку та Миколаєві.
Поділ робітників за окремими галузями праці 1912 року виглядав наступним чином:
З 495,3 тисяч працівників загалом у гірництві працювало 240,8 тисячі(46,6%), в металургії 137,6 тисячі (27,6%), а в машинобудівній промисловості 49,5 тисячі (10,0%). У видобутку й обробці каміння, землі та глини — 33,8 тисячі (6,8%), у інших галузях — 33,6 (6,8%). З двох основних галузей праці — харчова була переважно сезонною, вугільна давала зайняття здебільшого некваліфікованим.
За обчисленнями М. Порша на підставі перепису 1897 року, українці становили серед промислових робітників меншість — 137,7 тисяч або 32,4% від загальної кількості. Вони працювали на виробництві одягу (20,8 тисяч — 35,2%), на обробці металів (19,4 тисячі— 32,8%), будівництві (17,9 тисяч— 37, 8%), на залізницях (13 тисяч — 41,5%), у харчовій промисловості (14,0 тисяч— 31,4%), на обробці дерева (10,7 тисяч — 35,9%), у руднях (9,7 тисяч — 33,8%).
На початку XX століття у розвитку робітництва України відбулися значні зміни. Хоч зарплатня в промисловості підвищилася і перевищувала зарплатню у сільському господарстві, міграція російських селян в Україну помітно зменшилася, бо тоді прискорився розвиток промисловості у центральній Росії, та й середня зарплатня там була вже на 12% вища, ніж в Україні. Тому більшість нових робітників в Україні походила з українського селянства. Про збільшення робітничого класу завдяки українським селянам свідчать такі приклади: на Полтавщині у 1900 році було зареєстровано 56 189 селян, які відходили на заробітки, станом на 1910 рік їх кількість зросла до 82 675.
Земельний перепис на Харківщині зареєстрував в безпосівних сільських господарствах таке число осіб у робочому віці, які працювали в промисловості (у тис.): у галузях не пов'язаних з хліборобством — 392,5 тисячі, у частково пов'язаних з хліборобством — 128,3 тисяч і 116,6 тисяч у галузях, які були нерозривно пов'язаними з хліборобством. Разом з збільшенням кількості робітників у 1897 і 1910 роках подвоїлося населення промислових міст таких, як Юзівка, Кривий Ріг, Кам'янське, Маріуполь, Синельникове, Дебальцеве. Розрослися робітничі передмістя Харкова, Катеринослава, Києва, Одеси та Миколаєва.