Різанина латинів — масове вбивство генуезьких і пізанських купців у Константинополі у квітні 1182 року.

Передумови Починаючи з кінця XI століття, торговці з італійських міст-держав — насамперед Венеції, Генуї та Пізи — поступово проникали на ринки Візантійської імперії. Першими й найуспішнішими були венеціанці: вони отримали від імператора Алексія I Комніна широкі торговельні концесії, які з часом переросли у фактичну монополію на морську торгівлю та фінансовий сектор країни. Це завдавало відчутної шкоди інтересам самої імперії, адже Візантія на той момент була практично безсилою на морі.

Онук Алексія, імператор Мануїл I Комнін, вирішив змінити цю ситуацію. Він почав поступово урізати привілеї Венеції, натомість укладаючи угоди з її суперниками — Генуєю, Пізою та Амальфі. Врешті-решт усі чотири італійські міста отримали право засновувати власні квартали в північній частині Константинополя, поблизу бухти Золотий Ріг. Однак баланс сил між ними був нестабільним: у 1162 році пізанці разом із кількома венеціанцями розграбували генуезький квартал, після чого Мануїл вигнав більшість генуезців і пізанців із міста, надавши венеціанцям тимчасову перевагу.

Ситуація знову загострилася в 1171 році, коли венеціанці атакували й майже повністю зруйнували генуезький квартал. У відповідь Мануїл наказав масово заарештувати всіх венеціанців по всій імперії та конфіскувати їхнє майно. Спроба Венеції організувати військову відповідь провалилася: флот чекав на острові Хіос, поки спалах чуми не змусив його відступити. Після цього венеціансько-візантійські відносини залишалися ворожими аж до кінця 1170-х років, тоді як генуезці та пізанці скористалися ситуацією і зміцнили свої позиції у місті.

Присутність італійських купців породжувала глибокі соціальні суперечності. Їхнє домінування в торгівлі прискорювало занепад незалежного візантійського купецтва: дрібні торговці витіснялися великими експортерами, тісно пов'язаними з земельною аристократією, яка, своєю чергою, нарощувала великі маєтки. Серед середніх і нижчих верств населення — як у містах, так і в сільській місцевості — накопичувалося гостре невдоволення.

Окрему роль відігравала релігійна ворожнеча. Після Великого розколу 1054 року католики і православні сприймали одне одного як схизматиків. Зарозумілість і безкарність італійців, які нерідко виходили за межі дозволеного навіть для іноземців, лише підливали олії у вогонь. Загальна зневага до їхнього привілейованого становища у поєднанні з елементарним бажанням пограбувати та поживитися коштом заможних чужинців і стали головними рушіями майбутнього погрому.

Переворот Андроніка і початок різанини Після смерті Мануїла I у 1180 році регенткою при малолітньому спадкоємці Алексії II стала його вдова — принцеса Марія Антіохійська. Її правління набуло сумнозвісної репутації через відверте протегування латинським купцям та великим землевласникам-аристократам, що ще більше розпалювало народне невдоволення.

У квітні 1182 року цим невдоволенням скористався намісник Пафлагонії Андронік I Комнін. Спираючись на широку народну підтримку, він увійшов до Константинополя та захопив владу. Андронік цілеспрямовано підігрівав антилатинські настрої в народі, поширюючи чутки про те, що регентка й протосеваст обіцяли латинянам можливість пограбувати місто. Хоча Андронік особисто не мав виразної антилатинської позиції, він свідомо дозволив різанині відбутися безперешкодно, не вживаючи жодних заходів для її зупинення. Святкування перемоги майже одразу переросло у насильство проти латинських кварталівHarris, Jonathan (2006). Byzantium and the Crusades, , pp. 111-112.

Натовп — що складався переважно з представників нижчих верств: робітників, бідноти та кримінальних елементів — разом із пафлагонськими найманцями Андроніка кинувся на квартали генуезців і пізанців. Грабуванню піддалися будинки, католицькі церкви та благодійні установи. Частина мешканців, передбачивши події, заздалегідь утекла морем. Під час різанини було заарештовано й пізніше страчено саму регентку Марію Антіохійську.

Жертви та масштаби трагедії Точна кількість загиблих залишається невідомою. Дослідники оцінюють її в діапазоні від 1 300 до менш ніж 6 000 осіб. Деякі середньовічні джерела, зокрема Євстафій Солунський, стверджували, що в Константинополі мешкало до 60 000 латинян, однак сучасні історики вважають цю цифру значно перебільшеною. Генуезький хроніст Каффаро ді Рустіко да Кашіфеллоне зафіксував у 1162 році, що генуезців у місті налічувалося 300, а пізанців — 1 000. З урахуванням можливого зростання чисельності за двадцять наступних років, загальна кількість жертв, ймовірно, не перевищувала 3 900 осіб.

Наслідки та значення події Попри свою жорстокість, різанина залишила напрочуд незначний слід в історичній пам'яті. Латиняни, які пережили погром, досить швидко про нього забули: деякі генуезці та пізанці згодом навіть воювали на боці Візантії під час Четвертого хрестового походу й падіння Константинополя у 1204 році.

Що стосується венеціанців, їх у місті на той момент майже не було — вони були позбавлені права торгувати в Константинополі, а небагато тих, хто все ж лишався, були завчасно попереджені і встигли врятуватися. Венеціанські хроністи не залишили жодних згадок про ці події, а Венеціанська республіка ніколи не вимагала компенсації від наступних візантійських імператорів. Єдина венеціанська згадка про різанину збереглася у торговельному документі, складеному в Александрії у червні 1182 року.

Парадоксально, але найбільше від різанини виграла саме Венеція. Усунення генуезців і пізанців розчистило для неї торговельний простір, а Андронік, опинившись у складному становищі, змушений був звернутися до венеціанців по військову підтримку проти норманів та своїх противників. Таким чином, як зазначає історик Томас Медден, різанина стала для Венеції несподіваною удачею, що сприяла поступовому відновленню венеціансько-візантійських відносин, повністю нормалізованих у середині 1180-х років.

Примітки