Станісла́в (Стах) Анто́нович Гу́зар (1893, Котузів, Бучацький повіт, Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорщина — 25 листопада 1937, Одеса, УРСР, СРСР) — український військовик, освітянин, перекладач, літературний редактор і публіцист. Доброволець і вістун Легіону Українських січових стрільців (брав участь у боях у Карпатах, на Поділлі та горі Лисоня), згодом — хорунжий Української Галицької армії, офіцер для особливих доручень при представництві УГА при ЗСПР в Одесі.
Після поразки Української революції залишився в Наддніпрянській Україні, ставши помітною постаттю в середовищі інтелігенції галицької еміграції в УСРР. У 1920–1930-х роках брав активну участь у реалізації політики українізації в Одесі та Харкові: працював викладачем вищої школи, технікумів і курсів українознавства для радянських службовців, а також літературним редактором і перекладачем у провідних республіканських видавництвах («Рух», «Мистецтво»).
Попри давнє особисте знайомство й тривалу опіку з боку впливового радянського державного діяча Василя Порайка, під час Великого терору був безпідставно звинувачений радянськими спецслужбами у шпигунстві та приналежності до «контрреволюційної націоналістичної організації». За вироком трійки УНКВС страчений у листопаді 1937 року. Реабілітований посмертно (1989). Був батьком актора і режисера Володимира Гузара.
Життєпис Походження Народився у 1893 році в селі Котузів Бучацького повіту Королівства Галичини і Лодомерії у багатодітній родині інженера і службовця бучацького магістрату Антона Гузара. У 1904/1905 навчальному році Ян Станіслав Гузар (Стах Гузар) навчався у Бучацькій цісарсько-королівській гімназії. За підсумками II півріччя 1905 року в списку класифікації учнів I-A класу він отримав оцінку успішності «перший ступінь» (Stopień pierwszy).
Після завершення гімназії в Бучачі вступив на факультет права і політичних наук Львівського університету імені Франца І. У студентський період познайомився з професором Кирилом Студинським, у помешканні якого у Львові мешкали сестри Гузара, серед них і Стефанія — майбутня дружина отамана Легіону УСС Семена (Сеня) Горука. Стефанія та інша сестра Марія передчасно померли наприкінці липня 1917 року від харчового отруєння грибами і були поховані на Личаківському цвинтарі. Після 1918-го, на території Галичини Станіслав Гузар більше не проживав і не перебував.
Після завершення військової служби на австро-російському фронті та в добу Української революції контакти Станіслава Гузара з Кирилом Студинським відновилися лише у міжвоєнний період. У 1933 році Гузар звернувся до професора з листом із проханням допомогти розшукати нові адреси брата й сестри в Польщі, у відповідь отримавши дві листівки з адресами та 28 доларів США. Надалі, аж до травня 1936 року, він зрідка листувався зі Студинським, сповіщаючи про власні хвороби, скрутне матеріальне становище та звертаючись по фінансову допомогу, а восени 1934 року від знайомих галичан у Харкові буцім-то дізнався про сприйняття вченого радянськими колами як «помітного націоналістичного діяча» та одного з керманичів «української фашистської організації» у Львові.
Під час слідства в Одесі 1937 року Гузар зазначав, що активні зв'язки з К. Студинським підтримував і колишній генеральний прокурор УСРР Василь Порайко, з яким він особисто познайомився ще під час навчання у Львівському університеті. Факт студіювання В. Порайка у К. Студинського простежується за його деканатною карткою: у літньому семестрі 1912/1913 навчального року студент права слухав факультативний курс професора «Іпатій Потій» (одну годину на тиждень), поруч із лекціями Михайла Грушевського «З історії Східної Європи».
Військова служба За свідченнями С. Гузара, 1913 року він разом із В. Порайком та іншими представниками галицької студентської й гімназійної молоді долучився до українського військово-руханкового товариства «Січові стрільці». На початку серпня 1914-го як житель Бучача зголосився до Легіону Українських січових стрільців. У вересні 1914 року в числі бучацьких добровольців прибув до Стрия. Служив вістуном 1-ї сотні Легіону Українських січових стрільців, брав участь в основних бойових кампаніях 1914–1917 років.
У серпні–вересні 1916 року брав участь у боях на горі Лисоня. Став очевидцем подій поблизу села Потутори 30 вересня 1916 року, де підрозділи УСС зазнали відчутних втрат, а Семен Горук потрапив у російський полон, про що Гузар згодом сповіщав сестру в листі. За низкою припущень, саме йому належав опублікований у стрілецькому альманасі «Шляхи» нарис «Під Соколовом» під псевдонімом «Степан Гузар».
У 1917 році разом зі своєю четою з 1-ї сотні 1-го полку УСС був відряджений до штабу корпусу генерала Петера фон Гофмана, супроводжував полонених і працював перекладачем зі слов'янських мов. 30 червня 1918 року прибув до Києва, а згодом — до Одеси, де проходив службу в інженерній частині у званні молодшого унтер-офіцера. Восени 1918 року захворів на іспанський грип і залишився в місті після евакуації австро-угорських військ. У ніч на 24 лютого 1919 року був заарештований більшовицькою ЧК під час спроби виїзду групи осіб через Румунію до Австрії (учасників групи отамана Янова і барона Штейнгеля невдовзі розстріляли), однак у червні 1919 року був звільнений.
У листопаді 1919 року вступив до лав Української Галицької армії в званні хорунжого. Обіймав посаду офіцера для особливих доручень при штабі представника УГА при командуванні білогвардійських ЗСПР — отамана Василя Оробка. Під час евакуації білогвардійців на початку 1920 року відмовився виїжджати за кордон морем і залишився в Одесі.
Міжвоєнний період У 1921 році проживав із дружиною в селі Ісаєве, де працював викладачем фізичного виховання та української мови у місцевій філії Одеського інституту народної освіти під керівництвом професора Аркадія Осмяловського.
Восени 1922 року перебрався до Одеси, де активно долучився до проведення політики українізації. Працював лектором у Губернському політико-просвітньому відділі, викладав українську мову та літературу в підрозділах губернської міліції, на телефонній станції, поштовому відомстві, а в 1927–1928 роках — студентам Одеського медичного та Одеського політехнічного інститутів.
У 1927 році вперше потрапив під тримісячний арешт органів ДПУ в Одесі. Був звільнений завдяки особистому втручанню тодішнього наркома юстиції та генерального прокурора УСРР Василя Порайка. Наприкінці 1930 — на початку 1931 року переїхав до Харкова. За безпосереднього сприяння Василя Порайка та його заступника Антона Приходька отримав помешкання, тимчасові кошти та призначення перекладачем у видавництво «Рух». З червня 1932 до січня 1933 року працював літературним редактором у видавництві «Мистецтво», а також читав курси українізації у трестах «Пайбуд» і «Металтрест». Згодом повернувся до Одеси, де в середині 1930-х років працював викладачем у технікумі консервної промисловості та на курсах медичних сестер.
Арешт і загибель Був заарештований органами НКВС у ніч на 24 серпня 1937 року у своїй квартирі по вулиці Пастера, 22. Слідство висунуло йому звинувачення в участі у контрреволюційній націоналістичній організації, шпигунстві на користь Польщі, зв'язках із закордонними осередками та контрреволюційній агітації. 29 жовтня 1937 року трійка УНКВС по Одеській області засудила Станіслава Гузара до найвищої міри покарання. Розстріляний в Одесі в ніч на 25 листопада 1937 року.
Посмертно реабілітований Одеською обласною прокуратурою 10 квітня 1989 року.
Оцінки діяльності Історик Андрій Бойда розглядає Станіслава Гузара як «людину свого часу» та типового представника галицької інтелігенції, який опинився в УСРР вимушено — через хворобу й неможливість повернутися до Галичини. Не будучи комуністом чи партійцем, він майже двадцять років (1918–1937) лавірував між Одесою, Ісаєвим та Харковом у пошуках заробітку й гідного життя. Ключовими чинниками його адаптації дослідник вважає політику українізації з її попитом на фахові кадри, солідарність галицького земляцтва та опіку впливового краянина Василя Порайка, котрий рятував Гузара з ув'язнення й допомагав із житлом і працевлаштуванням. На думку історика, трагічним фіналом цієї спроби вижити стала доба Великого терору, коли каральні органи штучно криміналізували його легальну працю, контакти та листування, перетворивши Гузара на чергову безвинну жертву репресій.
Творчість
Гузар С. Під Соколовом. Шляхи. 1916. № 9–10 (квітень). С. 319–321.
Родина Батьки: Антон Гузар — батько. Інженер, службовець бучацького магістрату. Брати та сестри: Володимир Гузар — брат. Мешкав у Галичині, листувався зі Станіславом у 1930-х роках і передавав матеріальну допомогу через польське консульство; Стефанія Гузар (у шлюбі — Горук) — сестра. Дружина отамана Легіону УСС Семена (Сеня) Горука. Мешкала у Львові в помешканні професора Кирила Студинського, померла наприкінці липня 1917 року від харчового отруєння грибами; Марія Гузар — сестра. Мешкала у Львові разом із сестрою Стефанією; також померла наприкінці липня 1917 року від отруєння грибами; Ім'я невідоме — сестра, мешкала у 1930-х роках у міжвоєнній Польщі. Дружини та діти: Ім'я невідоме — перша дружина, з якою у 1921 році переїхав до села Ісаєве; Олександра Крат — друга дружина; Олена Йосипівна Бродська — третя дружина. Адвокат, член колегії захисників Одеси; Гузар Володимир Станіславович (нар. бл. 1925—1927) — син від попереднього шлюбу (на момент арешту батька у 1937 році мав 10–12 років).
Примітки
Джерела