Шевченкозна́вство — наукове вивчення життя та творчості Тараса Шевченка, а також місця його постаті в українській та світовій історії та культурі. Відзначається кількома напрямками досліджень: біографічний, бібліографічний, літературознавчий, текстологічний, мовознавчий, лексикографічний, мистецтвознавчий, естетичний, психологічний, педагогічний, релігійно-етичний, філософський, суспільно-політичний тощо.
Рукописи Одним із найважливіших джерел для вивчення життя і творчості Шевченка є його рукописна й малярська спадщина. Переважна більшість рукописів поета зосереджена нині в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. Окрім цього там же зберігається унікальна колекція шевченкіани, зібрана бібліографом Ю. О. Меженком протягом 1911—1969 років (понад 15 тисяч одиниць). Найбільшу колекцію творів поетичної і мистецької спадщини Шевченка, документів про його життя, творчість і громадську діяльність зібрано в Національному музеї Тараса Шевченка в Києві. Поетові рукописи й ділові папери зберігаються також в інших архівах, бібліотеках та музеях України, а крім того, в наукових книгосховищах Санкт-Петербурга, Москви, Кракова, Женеви тощо. Повної наукової реєстрації музейної й архівної шевченкіани досі не існує.
Бібліографія Бібліографічна шевченкіана є однією з найбільш розроблених галузей української літературознавчої бібліографії. Проте й досі не існує повного бібліографічного покажчика творів Шевченка і літератури про його життя і творчість. Окрім цього, не існує бібліографічного довідника, який охопив би шевченкіану, видану протягом останніх двох десятиліть, а також зведеної бібліографії шевченкіани головними мовами світу. Видані досі бібліографічні праці, присвячені іншомовній шевченкіані, загалом неповні, застарілі й малотиражні. Ці вади бібліографічної шевченкіани значно ускладнюють роботу дослідників і всіх тих, хто цікавиться творчістю Шевченка.
Бібліографія друкованої шевченкіани реєструє літературу від 1839 року. Ще за життя Шевченка в українській, російській, польській, чеській, німецькій, французькій та італійській пресі з'являлися рецензії, статті й відгуки на творчість українського поета. Першим виданням Пікових творів на Заході була книга «Новые стихотворения Пушкина и Шевченки», яка вийшла 1859 року, мабуть, з ініціативи П. О. Куліша в Ляйпціґу (в цьому першому безцензурному, але багатому помилками, виданні, навіть у прізвищі, було вміщено 6 поезій українського поета). У Петербурзі вийшло 1860 нове неповне видання «Кобзаря», а також «Кобзарь» у перекладі російських поетів, з бібліографією опублікованих на той час творів Шевченка й російських перекладів їх (74 записи). Останньою прижиттєвою книгою Шевченка був «Букварь южнорусский» (Петербург, 1861), що його поет уклав і видав своїм коштом для недільних шкіл в Україні.
На початку 1860-х pоків найбільше матеріалів про Шевченка вміщено в журналі «Основа», виникнення якого значною мірою пов'язане з його ім'ям (ст. М. Костомарова, П. Куліша, М. Чалого, О. Лазаревського та ін.). З цими матеріалами був знайомий Г.-Л. Цунк, автор першого нім. нарису про Шевченка, надрукованого в ляйпціґському журналі «Die Gartenlaube» (ч. 28, 1862; український переклад статті вміщено у львівській газеті «Слово» 7. 7. 1862). Першим дослідженням про життя і творість Шевченка, що вийшло окремим виданням, була книга польською мовою Л. Совінського «Тарас Шевченко», а додатком перекладу «Гайдамаків» (Вільна, 1861). А. Ґожалчинський видав 1862 у Києві книгу «Przeklady pisarzów małorosyjskich. Taras Szewczenko», куди ввійшли основні поетичні твори Шевченка (ця робота була повністю перевидана 1863 у Кракові). Майже повний польський переклад «Кобзаря», здійснений В. Сирокомлею (псевд. Л. Кондратовича), був виданий 1863 і перевиданий 1872 і 1883 у Вільні. Справі популяризації творчості Шевченка серед поляків послужив також критико-біографічний нарис Ґ. Баттали «Taras Szewczenkc, zycie i pisma jego» (Л., 1865), в якому автор відносив Шевченка до найбільших поетів світу. Й.-Ґ. Обріст, перший перекладач поетичних творів Шевченка німецькою мовою, поклав цей твір в основу свого нарису «Т. G. Szewczenko, ein klednrussischer Dichter» (Чернівці, 1870). Завдяки цьому нарисові відомості про Шевченка потрапили до праць німецьких дослідників Й. Шерра, В. Каверава, В. Фішера та ін. Книжка Обріста викликала зацікавлення також серед інших західно-європейських літературознавців.
У збірці «Поэзия славян» (Петербург, 1871) вміщено популярний нарис про Шевченка видавця російського перекладу «Кобзаря» М. Гербеля, а також стаття М. Костомарова «Малорусская литература», в якій автор, високо оцінюючи літературну спадщину українського поета, вказав на її загально-людське значення. На світове значення творчості Шевченка вказував також П. Свенціцький у нарисі «Вік XIX у діях літератури української» (Л., 1871). Першою більш-менш докладною біографією Шевченка, виданою в Росії, була праця В. Маслова (Маслія) «Т. Г. Шевченко. Биографический очерк» (М., 1874 і 1887), побудована на матеріалі вищезазначеної студії польського дослідника Ґ. Баттали.
Валуєвський циркуляр (1863) та Емський указ (1876) посилили заборону й цензурні переслідування Шевченкових творів у Російській Імперії, і тому справу публікації його літературної спадщини перенесено на західні українські землі й за кордон. У Львові вийшли 1867 двома томами «Поезії Тараса Шевченка», серед яких значну частину становили політ, вірші й поеми, що не друкувалися в Росії або були спотворені російською цензурою. Значним кроком уперед у популяризації літературної спадщини Шевченка було 2-томне празьке видання «Кобзаря» (1876), що його підготували до друку Ф. Вовк і О. Русов.
З нагоди виходу у світ цього видання французький літературознавець Е. Дюран опублікував у паризькому журн. «Revue des Deux Mondes» (15. 6. 1876) велику розвідку «Le poète national de la Petite-Russie, T. G. Chevtchenko», навіяну щирою симпатією до українського поета й до України. На основі цього нарису написані статті про Шевченка Дж. Стівенса в нью-йоркському щомісячнику «The Galaxy» (червень 1876) та Ч. Діккенса-Молодшого в лондонському тижневику «All the Year Round» (5. 5. 1877). У мадридському журн. «La Ilustraciòn Española у Americana» (ч. 4, 1877) надруковано статтю В. Лесевича «Taras Shevchenko, el gran poeta de Ucrania», де наводилося й уривки з чотирьох поетичних творів українського поета в перекладі іспанською мовою. У висліді ґрунтовного вивчення творчості Шевченка виникла розвідка К.-Е. Францоза «Die Kleinrussen und ihr Sänger», опублікована в скороченому вигляді в газеті «Augsburger Allgemeine Zeitung» (ч. 164—165, 1877), а в набагато повнішому вигляді в книзі «Vom Don zur Donau» (Ляйпціґ, 1878).
Розглянувши творчість Шевченка у зв'язку з політичним і літературним життям українського народу та розкривши універсальність його таланту, Францоз вперше в німецькому літературознавстві поставив Шевченка в коло світочів людства й назвав його поетом «найвищої абсолютної вартости». Дослідник зробив спробу згрупувати твори Шевченка в певні тематичні цикли й висловив чимало цікавих міркувань про художні особливості Шевченкових творів, даючи високу оцінку поемам «Гайдамаки», «Сон», «Кавказ», а також пейзажним та ліричним віршам українського поета. Довідавшись з праць К.-Е. Францоза про Шевченка, молодий тоді Ґ. Брандес так захопився його поезіями, що почав вивчати українську мову, щоб могти читати їх в ориґіналі. У книхі про свою подорож по Східної Європі (1888) данський учений, високо оцінюючи творчість Шевченка, вказав на жанрову різноманітність його поезій і відзначив блискучу майстерність поета в передачі найтонших нюансів людської душі.
Велике значення у популяризації творчості Шевченка серед тогочасного наукового світу мала стаття М. Драгоманова «Il movimento letterario ruteno in Russia e Galizia (1798—1872)», надрукована в італійському журналі «Rivista Europea» (Флоренція, 1873), а також його доповідь на міжнародному літературному конгресі в Парижі, яка вийшла 1878 у Женеві окремою брошурою — La littérature oukrainienne proscrite par le gouvernement russe («Українська література, заборонена російським урядом»). Прочитавши цю брошуру, Карл Маркс підкреслив у тексті такі слова: «Тарас Шевченко — син народу в повному розумінні цього слова. Більше, аніж хто інший, він заслуговує на титул народного поета»Тарас Шевченко. Твори в п'яти томах. — К.: Дніпро, 1984, т. 1, с. 9. З творчістю Шевченка ознайомилися через Драгоманова такі західно-європейські вчені, як Е. Реклю, Л. Леже, А. де Ґубернатіс та ін. Кишеньковий «Кобзар», зручний для таємного перевезення до Російської Імперії, видав у Женеві Ф. Вовк (1878), додавши до нього своє «Переднє слово».
«Сей мініятурний 'Кобзарик' зробив свого часу велику сенсацію в Галичині і, певно, тисячами примірників був перевезений до Росії, бо його можна було сховати в кишені камізельки», писав про нього І. Франко. На сторінках збірки «Громада» (ч. 4, 1879) Ф. Вовк опублікував статтю «Т. Шевченко і його думки про громадське життя», в якій вказував на велике історичне значення творчості українського поета у визвольному русі поневолених Росією народів. У цій же збірці надруковано й статтю Драгоманова «Шевченко, українофіли і соціалізм». Хоч ця праця мала в цілому публіцистично-полемічний характер і містила ряд суперечливих тверджень та висновків, вона була помітним явищем у тогочасній літературній дискусії навколо спадщини Шевченка. Драгоманов доклав багато зусиль, щоб поширити твори українського поета за кордоном як в оригіналі, так і в перекладах європейськими мовами. У Женеві він видав «Кобзар» (1881), Шевченкову поему «Марія» (1882, лат. шрифтом: «Marija Maty Isusowa») та «Поезії Т. Шевченка, заборонені в Росії» (1890). На це останнє видання з великою прихильністю відгукнувся І. Франко. Драгоманов листувався й особисто зустрічався з англійським славістом В. Морфілом, який, високо цінуючи творчість Шевченка, присвятив українському поетові 3 літературознавчі студії (найкраща з них вміщена в книзі «Slavonic Literature», Лондон, 1883).
1870
З другої половини 1870-х pоків відомості про Шевченка поступово входять в європейські довідкові видання, енциклопедії та курси іст. слов. та світових літератур. Мало нового й цікавого внесли в тогочасне ПІ. нариси, присвячені українській літературі, в книгах О. Пишна й В. Спасовича («История славянских литератур», т. 1, П., 1879; нім. переклад Ляйпциг, 1880; франц. переклад Париж, 1881), М. Петрова («Очерки истории украинской литературы XIX столетия», К., 1884) та О. Огоновського («Історія літератури руської», т. 2, Л., 1889). Книга М. Чалого «Жизнь и произведения Тараса Шевченко» (К., 1882) містила найповніший на той час огляд життєписного матеріалу про поета й давала стислу характеристику його творчості. Проте, некритичне використання джерел нерідко призводило автора до хибних тверджень та міркувань. Деякі шевченкознавчі питання висвітлив М. Дашкевич у своєму відгуку на кн. М. Петрова («Отзыв о сочинении г. Петрова: Очерки истории украинской литературы XIX столетия'», П., 1888). Підкреслюючи світове значення творчості Шевченка, дослідник у першу чергу відзначив його особливу ролю в іст. укр. літератури й українського народу, маючи на увазі не лише Сх., як це робив М. Петров, а й Зах. Україну.
Гол. промотором наук. Ш. був у 80-х pp. І. Франко, один з найвидатніших дослідників Шевченкової спадщини, а також невтомний перекладач, видавець і популяризатор Шевченкових творів. Поетичною творчістю Шевченка Франко захоплювався від ранніх юнацьких років, вивчивши напам'ять майже всього ."Кобзаря". Його перша шевченкознавча розвідка «Причинки до оцінення поезій Тараса Шевченка», надрукована у львівському журн. «Світ»" (ч. 8 — 12, 1881; ч. 1, 1882), мала, однак, виразне ідеологічнополемічне спрямування, чим пояснюється тогочасний підхід Франка до поеми «Гайдамаки» і його інтерпретація поем «Сон» і «Кавказ».